Eparchia Wrocławsko-Koszalińska Kościoła Greckokatolickiego w Polsce

140 РОКІВ ТОМУ СВЯТІШИЙ ОТЕЦЬ ЛЕВ ХІІІ ПАПА РИМСЬКИЙ ВИДАВ АПОСТОЛЬСЬКИЙ ЛИСТ “SINGULARE PRAESIDIUM” (“ОСОБЛИВОЮ ОХОРОНОЮ”).

140 РОКІВ ТОМУ СВЯТІШИЙ ОТЕЦЬ ЛЕВ ХІІІ ПАПА РИМСЬКИЙ ВИДАВ АПОСТОЛЬСЬКИЙ ЛИСТ “SINGULARE PRAESIDIUM” (“ОСОБЛИВОЮ ОХОРОНОЮ”).

140 років тому – 12 травня 1882 року Святіший Отець Лев ХІІІ Папа Римський видав Апостольський лист “Singulare praesidium” (“Особливою охороною”), яким розпочав реформу Чину святого Василія Великого ЧСВВ в Галичині.

15 червня 1882 року василіянський монастир і новіціят у Добромилі (звідси й пізніша назва “Добромильська реформа”) офіційно був переданий отцям єзуїтам Галицької провінції;

з перших днів справа реформи стикнулася з незрозумінням і протестами українців Галичини, які побоювалися ополячення і златинщення єдиного в Українській церкві Василіянського Чину;

Добромильська реформа тривала 22 роки (1882-1904) і в ній були задіяні 47 отців і братів Товариства Ісуса (проживали в різний час у шести монастирях ЧСВВ – Добромилі, Лаврові, Львові, Кристинополі, Жовкві і Бучачі);

результати Добромильської реформи: відновлення чернечої дисципліни, збільшення чисельності василіян, пожвавлення апостольської праці (душпастирська, видавнича, виховнича, наукова) та ін.

Подаю текст Апостольського листа “Singulare praesidium” (один із перекладів)

СВЯТІШОГО ОТЦЯ НАШОГО ЛЬВА БОЖИМ ПРОВИДІННЯМ ПАПИ XIII, АПОСТОЛЬСЬКИЙ ЛИСТ ПРО РЕФОРМУ ЧИНА СВ. ВАСИЛІЯ В. УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ В ГАЛИЧИНІ

Католицька Церква завжди вважала особливою святістю й духовною оздобою працю тих людей, котрі, дбаючи про досконалість християнської святости і діяльности, та, покинувши в благородному наміренні мирські справи, присвятили себе Ісусові Христу. І хоча вони, ще з перших віків [християнства], поселялися у відлюдних місцях, щоби могти дбайливіше віддатися служінню Богові та бажали вести спосіб життя не пов’язаний із священичими обов’язками, одначе пізніше, спонукані любов’ю ближніх, а деколи також і повагою єпископів, не відмовлялися йти у міста і братися до обов’язків священичого звання.

Між тими мужами, вже в перших віках Церкви, дивно заяснів великий Василій, єпископ Кесарії, що в Каппадокії, богослов і бесідник, з котрим мало кого можна порівняти і котрий не лише сам досяг вершин усяких чеснот, але й покликав до наслідування себе дуже багатьох і, навчивши їх мудрих приписів, зібрав їх в монастирях для спільного провадження чернечого життя. І вони, звикши до добро¬вільних зречень і трудів, з радістю ділили свій час для прослави Господа і для вивчення святих наук, і в такий спосіб осягнули багато, а передовсім те, що зуміли своєю чеснотою прославити християнську справу, а де була потреба – і ділом її відстояти. Тому відколи той славний Чин законних мужів занепав, внаслідок нещасного роздору Фотія, разом із ним пересохло й рясне джерело благодаті. Одначе, як тільки принято Русинів наново до Католицької Церкви, Чин відродився і повернувся до первісної гідности за старанням святого Йосафата, архиєпископа Полоцького, непобідимого мученика і вихованця того ж Чина; тоді Русини відразу відчули поміч відновленого Чина. Бо головним завданням його ченців було втримати єдність Русинів із Римською Церквою, виховувати народ, працювати над освітою молоді, виконувати парохіяльні чинности, а вкінці – виконувати всі обов’язки, що стосуються облагороднювання душ, особливо ж тоді, якщо б чисельности світського духовенства або його праці було недостатньо для потреб часу. З тих причин василіяни здобули собі серед усіх таку прихильність, таку високу пошану і любов, що лише виключно з василіян вибирали єпископів і архимандритів [1]. На Руському провінційному Синоді, що відбувся в Замостю, і декрети якого затвердила Апостольська Столиця, було застережено, щоби ніхто не міг бути єпископом, хто би перше не зложив великого обіту у Василіянському Чині. А ніхто не міг скласти таких обітів, хто не відбув у монастирі рік і шість тижнів чернечої проби, згідно «Правил» і звичаїв святого Василія [2]. Тому не лише руські єпископи, але також самі Римські Папи, наші Попередники, мали Василіянський Чин у високій пошані, віддавали йому заслужені похвали й наділяли його особливішою опікою, бо добре знали, що той Чин для Католицької Церкви, особливо серед Русинів, і давніше виконував велике служіння, і не менше буде його виконувати у майбутности. Достатньо відомо, скільки трудів і старань для піднесення василіян зробили Климентій VIII [3] і Григорій XIII [4]; як і сам Бенедикт XIV [5], а в новіших часах Пій VII [6] особливішими похвалами поручали. До того прилучилося очевидне сві¬доцтво з останних часів блаженної пам’яті Пія IX [7], що виражене в Апостольському листі, котрим блаженному Йосафатови віддано торжественну почесть небесних Святих.

Та коли первісна єдність монастирів занепала, Василіянський Чин, що колись дуже процвітав, чимало потерпів через різні випадки людської немочи. А найбільше потерпів у цьому віці, коли запанував такий шал переконань і зіпсуття звичаїв, коли католицька наука стала скрізь зненавиджена. А коли ще й уми людей, зведені жадобою новизни, захопилися світськими справами, остигла любов многих і мало є таких, що схотіли би відректися марности дочасного світу і ступати вслід за Ісусом Христом.

Коли ми так уболівали над недолею Василіянського Чину і в душі роздумували, яким способом піднести його із упадку, саме в цю пору сталося, що про дійсний стан Чину дали нам докладні відомости не лише єпископи, а й самі члени цього Чину. Та ще й уважали за потрібне зробити те, що колись в небезпеці для Східної Церкви вчинив Василій Великий, і просили помочи в Апостольської Столиці, пропонуючи рівночасно й поличні способи, яких в подібній справі розумно і користно ужив святий Йосафат. Дуже нам сподобалося спільне бажання єпископів і монахів, і став утихати біль нашого серця, що його витиснула нам жура про Русинів, про котрих скільки разів думаємо, стільки разів тривогою наповняється наше серце; бо не можемо не оплакувати втрат, завданих католицькій вірі, та без жаху споглядати на небезпеки, які їй загрожують. Одначе думаємо, що слушно треба сподіватися, що колись при Божій помочі й опіці розквітне наново той великий чернечий Чин, бо доки був він сильний, сильною була й Руська Церква. Треба його уважати за вікове дерево, котрого корінь святий: через прищіплення нових гілок можна сподіватися з нього гарних і рясних плодів, і то тим більше, що на робітників просять і мужів, праця яких у такому ділі вже випробувана, себто монахів Ісусового Товариства, про котрих сам святий Йосафат і митрополит Велямин Рутський переконалися, що це найліпші помічники. Отже, ми поручили, щоби цю, таку важну справу, котра особливо лежить нам на серці, зріло розважили кілька всечесних наших братів кардиналів Святої Римської Церкви зі Святої Конгрегації для поширення християнської віри, призначеної для Східних справ. Схваливши їхні рішення щодо впорядкування Василіянського Чину в монастирях Галичини, нашою Апостольською повагою постановляємо і свято зберігати наказуємо:

Хочемо, щоби славний Чин Св. Василія Великого у Русинів відновився так, щоби його члени, добре й старанно приготовані до священичих обов’язків, дбайливо запрацювали задля вічного спасіння ближніх. А під тим оглядом нічого більше не бажаємо, як щоби вони старалися наслідувати самого св. Йосафата, свого духовного отця, і доступили якнайближче до його високої любови. Тому хочемо, щоби колегія новиків або, як називають, новіціят був правно заведений в Добромильському монастирі, що в межах єпархії Перемиської, та щоби монастирська церква і її будови – з усім маєтком, правами і доходами – належали до колегії новиків або новіціяту.

Наказуємо, щоби майбутні монахи Василіянського Чину в Галичині відбували новіціят упродовж означеного часу; якби зробили інакше, торжественні монаші обіти мають бути уневажнені так, як би їх і не було.

Щоби тим певніше зарадити потребам знемагаючого Чину і щоби спонукати, аби більше молоді вступало в таку спасенну для життя установу, ми потверджуємо привілей, поновлений з тієї самої причини нашим Попередником Пієм VII, цебто наданий Апостольським листом з дня 30-го липня 1822 року, котрий починається словами: «Еа sunt ordinis», і так потверджуємо, щоби можна було приймати також латинників, але таких, які ще не приняли ніяких свячень. Нехай їм буде вільно ще перед торжественними обітами в усьому пристосуватися до обряду Русинів, а після зложення обітів, одначе не перед ними, потрібно їх уважати за таких, що правдиво і цілковито перейшли на руський обряд, і забороняється їм повертатися у латинський.

Тому що започатковане діло реформи Василіянського Чину має багато трудностей, що вимагають поради і поваги Апостольської Столиці, для того застерігаємо Собі і нашим Наслідникам, Папам Римським, керування тою реформою через нагляд святої Конгрегації для поширення християської віри для справ Східних, котру над тим ділом поставлено, доки сама Свята Апостольська Столиця не постановить інакше. Тій самій святій Конгрегації даємо право і владу іменування й вибору протоігумена або настоятеля Чину для Галицької провінції, після належної перевірки думок монахів. Василіянський Чин виокремлюємо цілковито з-під звичайної влади і юрисдикції руських єпископів, і навіть самого митрополита, і заявляємо, що той Чин – відокремлений. Однак залишаємо їм ту владу, яку в такій справі Тридентський Собор надав єпископам як делегатам Апостольської Столиці.

Йдучи за давнім прикладом, особливо прикладом св. Йосафата і Велямина Рутського, митрополита, передаємо для науки й керівництва колегію початкуючих, про котру ми згадали, Ісусовому Товариству на так довго, доки з самого Василіянського Чину не вийдуть мужі, котрим Апостольська Столиця уважатиме за відповідне передати керівництво Добромильським монастирем.

Отже, наказуємо, щоби кілька вибраних священиків із Ісусового Товариства якнайскоріше перейняли керівництво Добромильським монастирем і новіціятом, одначе вони не лише під оглядом монашої дисципліни, але також дотично зміни уряду повинні надалі залишитися під владою своїх настоятелів так, як вони тепер є. Тим священикам з Ісусового Товариства нехай протоігумен передасть вище згада¬ний монастир, залишаючи василіянам право власности. Той монастир уже добровільно переданий Апостольській Столиці разом з всім його майном і доходами. Про ту передачу нехай буде зроблено урядовий документ. Тими статками і доходами з того майна, призначеними на утримання монастиря і новиків, нехай завідують священики з Ісусового Товариства, і то не в імени монахів-василіян, але в імени святої Конгрегації для поширення християнського імени, котрій повинні щороку здавати рахунки доходів і розходів, як також звіт про стан новиків і про допущених до новіціяту.

Добромильський монастир, котрий тимчасово звільняємо з-під влади протоігумена, нехай приймає як з обряду руського, так і з латинського всіх, що виявляють бажання вступити до Василіянського Чину. Одначе належить приймати лише таких, яких порядність і здібність доведена не тільки автентичними свідоцтвами про їх життя й обичаї, але й теж свідоцтвом обидвох (єпископів) ординаріїв, як з місця уродження, так і з місця проживання, а крім того також доказом піврічної проби щодо їх придатности й незмінної волі; доказом, котрий зложили в монастирському усамітненні ще перед тим, поки прийняли початковий монаший одяг.

Добромильські алюмни або новики мають бути виховані у всякій побожности і монашій досконалости згідно уставу Василіянського Чину, і згідно дисципліни яку запровадив святий Йосафат. А так, як нашим рішучим бажанням є те, аби руський обряд й одобрені звичаї були непорушно збережені, то нехай настоятелі монастиря стараються і подбають, щоби прийняли когось з руських священиків для служіння Богослуження у монастирській церкві й уділювання святих Тайн у руському обряді; так само, щоби новики старанно вивчали Літургію і руські обрядові церемонії. Новики нехай призвичаюються докладно служити Богослуження та зберігати стриманість і пости, які приписав святий Йосафат; одначе настоятелеві монастиря вільно буде в потребі розумно ті приписи достусовувати. Також дозволяємо йому зі слушної причини звільняти підвладних собі від церковних приписів, як також уділяємо йому іншої влади, яку звичайно Апостольська Столиця надає настоятелям монаших Чинів.

Святих сповідей новиків впродовж ще двох років після складення перших обітів буде слухати їхній магістр, хоч би він був водночас і настоятелем монастиря; одначе так, щоб їм було дозволено, якщо тільки захочуть, сповідатися у спеціяльного сповідника.

Після новіціяту, що триватиме рік і шість тижнів, новикам буде дозволено правно зложити малі обіти, як тільки вони, після оцінки настоятелів, виявляться гідними і здатними для виконування обов’язків свого Чину. Котрі виявляться менше гідними і менше здібними, то хоч би вони і склали обіти, які називаються девоціональними, то настоятель монастиря, попередньо звільнивши їх від тих обітів, може наказати їм виступити з монастиря. Тих, що за правилом зложили малі обіти, не вільно видаляти з монастиря без дозволу Апостольської Столиці, окрім випадку очевидної конечности, яка не терпить ніякого зволікання. Після складення малих обітів новики повинні пильно залучитися, під проводом священиків з Ісусового Товариства, до наук гуманістичних; опісля під керівництвом тих же учителів будуть навчатися філософії і теології, і в тому навчанні будуть вправлятися згідно системи св. Томи з Аквіну.

Після трьох років, від часу складення малих обітів, їм буде дозволено скласти торжественні обіти як монахам Чину Св. Василія, зберігаючи приписи, видані нашим Попередником – блаженної пам’яті Пієм IX, особливо в Конституції «Ad universalis Ecclesiae», виданій 7- го лютого 1861 року.

Ось такі приписи уважали ми за відповідне постановити.

Тим часом дбайливо буде розвиватися праця щодо написання правил чернечого життя або Конституцій, які будуть наближені до тих, котрі так належно уложили св. Василій і св. Йосафат. Хочемо, однак, щоб ті правила повагою Апостольської Столиці були переглянені й затверджені. І аж на такій підставі сподіваємося, що Василіянський Чин Русинів в Галичині, при помочи Божій і в надії давної слави відновиться, і вишколений в усякій християнській чесноті легко осягне те, що взяли собі за мету як його засновник св. Василій Великий, так і відновник св. Йосафат, а саме: щоби католицьке ім’я серед одних зберегти, серед інших поширити; стародавню єдність того народу з Римською Церквою забезпечити, даючи католицьким єпископам Русинів учених, діяльних і добрим духом наділених помічників.

Одначе дбаючи про добрий стан Василіянського Чину в Галичині, не до нього лише самого обмежуємо наші старання, але наша любов обіймає також решту монахів того ж Чину, що живуть поза Галичиною. Вони також достойні нашого старання і прихильности, особливо задля заслуг для Католицької Церкви не тільки вже визнаних, але також із-за інших, і за ще сподіваних. Тим часом ми певні того, що й вони не занедбають попіклуватися про себе та схотять усіми способами постаратися, аби збереглася добра слава Василіянського Чину і щоб за ласкою Божою настала бажана єдність всіх монастирів.

Сподіваємося, що Всечесні Браття, руські єпископи, для Василіянського Чину визначно заслужені, будуть в душі раді не так тому, що ми уважали за вказане звільнити їх в тій справі від тягару, але тому, що через так попроваджену справу нашою повагою, справедливо можуть сподіватися від Василіянського Чину тих плодів, яких очікувало спільне бажання всіх.

Щасливого успіху розпочатого діла нехай у Бога випросить сама Його Мати, Діва Марія, разом зі св. архангелом Михаїлом, небесним заступником Галичан, з Василієм Великим і мучеником Йосафатом: за їх усіх молитвою нехай учинить Господь, щоби якнайбільше людей кожного стану зазнало в своїй душі добродійств від цеї реформи.

Така наша воля, такий наказ і дозвіл на це. Постановляємо, що уневажненим буде кожний почин, який свідомо чи несвідомо відважилися б започаткувати проти наших постанов яка-небудь влада. Все, що буде супротивне, хоч би воно заслугувало на особливішу й окрему згадку, зовсім не може бути тут перешкодою всім тим речам на загал, і кожній зокрема, а все супротивне введенню в діло цим Апостольським листом уневажнюємо своєю Апостольською владою. Хочемо, щоби примірникам цього листа, які будуть надруковані й матимуть підпис урядового нотаря та будуть потверджені печаткою церковного достойника, так само вірили всюди: в суді, і поза ним, як і самому нашому [автентичному] текстові, коли він буде перекладений або розповсюджений для оголошення.

Дано в Римі, в соборі Св. Петра, під перстенем Рибака,

12-го мая 1882 року – у п’ятий рік нашого Понтифікату.

Папа Лев XIII.

  1. Бреве Бенедикта XIV, що починається словами: «Inclytum quidem». – 1753. – 12 квітня.
  2. Синод Замойський. – Тит. VI «Про Єпископів».
  3. Климентій VIII. «Altissimi disposinone». – 1603. – 23 серпня.
  4. Григорій XIII. «Benedictus Deus». – 1759. – 1 листопада.
  5. Бенедикт XIV. «Inter plures». – 1741. – 2 мая; «Inclytum quidem». – 1753. – 12 квітня; «Super familiam». – 1756. – 30 марта.
  6. Пій VII. «Ea sunt Ordinis». – 1822. – 30 липня.
  7. Пій IX. «Splendidissimum Orientalis Ecclesiae». – 1867. – 29 червня.

Jeronim Oleg Hrimhttps://www.facebook.com/jeronimoleg.hrim/posts/5276528825718931

Лев XIII – Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. – https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%B2_XIII

В історії Української Греко-Католицької Церкви Добромильська реформа відіграла важливе значення, адже дала Церкві 5-ох Блаженних новомучениківhttp://radiomaria.org.ua/v-istori-ukransko-greko-katolicko-cerkvi-dobromilska-reforma-vidigrala-vajlive-znachennya-adje-dala-cerkvi-5-oh-blajennih-novomuchenikiv-5253?_utl_t=fb

Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1423181214793737

 о. Петро Фостик

Dodaj komentarz

Close Menu