Після чудесного розмноження хліба, після того як Христос Спаситель п’ятьма хлібами і двома рибами накормив п’ять тисяч осіб, народ був такий зворушений, що хотів Ісуса Христа проголосити своїм царем. Христос є Царем душ, його царство не з цього світу (Ів. 18, 36). Він не хотів бути земним царем, тож він відійшов молитися на самоті, апостолам же поручив відплисти човном на другий берег Генезаретського озера.
Генезаретське озеро, відоме також як Тиверіадське море, особливе тим, що інколи над ним несподівано може зірватися буря. Саме так сталося і цього разу. Апостоли від плили човном ввечері і трудилися за північ. Зближався ранок, а вони не могли причалити до берега озера, бо віяв зустрічний вітер і хвилі кидали човном (Мт. 14, 24). Можливо, що апостоли говорили між собою: „Якби Ісус Христос був з нами в човні, він заспокоїв би бурю і ми скоро приплили б до берега. Може Христос забув про нас?” Ні! Христос – Спаситель не забув про своїх апостолів. Він в той час молився на самоті за апостолів і за весь світ.
„О четвертій сторожі ночі”, тобто між третьою і шостою годиною ранку апостоли побачили здалека постать, яка поверхнею озера зближалася до них. Вони думали, що це якийсь дух зближається, щоб затопити їх в озері, тому дуже налякалися і почали кричати. Яка дивна подія! Ісус Христос, улюблений Учитель чудесним способом іде по воді, зближається до апостолів, щоб їх потішити й заспокоїти бурю, а вони його не впізнали.
Ця історія повторюється в щоденному житті. Спаде на нас якесь терпіння, якась прикрість, якась невдача або якесь нещастя особисте, родинне чи громадське, і нам здається, що Бог забув про нас, і ми, може, нарікаємо словами записаними в пророка Ісаї: „Господь мене покинув, забув мене Владика мій” (Іс. 49, 14). Чи справді Бог забув нас? Ні! Ніколи! Господь Бог ніколи не забуває про нас. Господь повсякчас чуває над нами з більшою турботою, ніж мати чуває над своєю улюбленою дитиною, бо каже Господь у пророка Ісаї: „хоча б вона й забула, я тебе не забуду” (Іс. 49, 15).
У наших богослужіннях свята Церква постійно пригадує нам цю радісну правду, що Бог над нами чуває, що він опікується нами і завжди готовий допомогти нам. Наприклад, в понеділок на Вечірні ми молимося словами псалмопівця: „Господь почує мене, коли я візву до нього” (Пс. 4, 4). У вівторок ми співаємо радісні слова: „Милість твоя, Господи, буде зі мною по всі дні життя мого” (Пс. 23, 6). В четвер ми з довір’ям промовляємо: „Допомога моя від Господа, що створив небо і землю” (Пс. 121, 2). В п’ятницю ми молимося: „Боже, ти мій заступник, і милість твоя вийде мені назустріч”. Яке безмежне довір’я до Господа криється в цих коротких словах! Всі ці слова і багато інших подібних молитов викликають у нас довір’я до Господа Бога.
Перелякані і застрашені апостоли почули лагідні слова Христа Спасителя: „Заспокійтесь, це я, не страхайтеся” (Мт. 14, 27). І до нас Христос-Спаситель часто про- мовляє: „Не бійтеся, я з вами”.
Побачивши Христа Господа на поверхні моря, апостол Петро сказав: „Господи, коли це ти, повели мені підійти водою до тебе” (Мт. 14, 28). Господи Ісусе! Зроби для мене чудо! Я також хочу йти поверхнею води! Ласкавий Ісус вислухав його прохання і промовив до Петра: „Ходи”.
Петро несміливо ступає ногами на поверхню води. Хоч сильний вітер не переставав віяти, вода під стопами Петра була немов земля і Петро почав по воді зближатися до Ісуса Христа. Аж тут несподівано повіяв сильніший вітер, піднялася хвиля води і Петро налякався. Замість дивитися на Христа Спасителя, Петро звернув свій зір на морську хвилю і саме тоді почав потопати. Переляканий, він сильним голосом закричав: „Господи, рятуй мене!” Ісус Христос простягнув свою руку, вхопив руку апостола і промовив: „Маловіре, чого засумнівався?” (Мт. 14, 30-31). Тримаючи Петра заруку. Христос запровадив його по воді до човна і вітер ущух. Ісус Христос провадить верховного апостола Петра по воді до човна! Чудова, символічна і повчальна картина! Рука Христова, яка держить Петра перед загибеллю – це рука Божого Провидіння і Божої Всемогутності, рука Божої помочі і Божої опіки. Рука апостола Петра, яка тримається Христа Спасителя, – це рука людської немочі і щирого довір’я до Христа.
Майже кожному столітті вороги Божі вогнем і мечем, і всіма силами пекла намагалися затопити Петра і Христову Церкву (Мт. 16, 18). Римська імперія, різні азіатські орди, французькі революціонери, ворожий Китай і Японія, гітлерівська Німеччина, комуністичні уряди в Мексиці, Іспанії, більшовицькій Росії пробували затопити корабель святого Петра. Та всемогутня рука Господня завжди держала Петра і його Церкву на поверхні моря, бо „пекельні ворота її не подолають” (Мт. 16, 18).
Не раз здається, що Бог забув про нас, що немає рятунку, що все пропало. В таких хвилинах пригадаймо собі чудову картину Ісуса Христа, як він тримає Петра за руку і серед морських хвиль чудесно провадить його до човна. 3 Христом ми безпечні, бо він – всемогутній. Апостолам грозила смерть, коли ж прийшов до них Христос – небезпека минула, вітер ущух, настала тиша.
Христос завжди з нами. Наші святі ікони так задума ні, що де б ми не стояли, куди б не пішли, очі святої ікони завжди звернені до нас. Всевідучі очі Христа-Спасителя повсякчас споглядають на нас. „Я з вами по всі дні” (Мт. 28, 20). Тож у всіх потребах звертаймося до нього з апостолом Петром: „Господи, рятуй мене”, а він завжди прийде до нас з поміччю. Амінь.
Вл. Інокентій Лотоцький, ЧСВВ
„ Заспокійтесь, – це я, не страхайтеся! „ (Мт. 14,27)
Сьогоднішнє Євангеліє розповідає дивну подію в життя Христа-Спасителя. Одного разу Ісус наказав своїм учням, щоб вони перепливли на той бік Геневаретського озера. Тим часом Спаситель пішов на самоту, щоб помолитися. Коли ж човен був уже посеред озера і ним кидали розбурхані хвилі, учні побачили, що хтось наближається до них, ступаючи по запінених хвилях. Вони зжахнулися, і в переляку закричали: „ То привид!” Ісус тієї ж миті мовив до них: „ Заспокійтеся – це я! Не страхайтеся! „
Дорогі брати і сестри! Коли розважаємо цю подію, бачимо, що вона є наче відбиткою життя всього людства і кожного з нас зокрема. З волі й веління Божого людство пливе по морю туземного життя, прямуючи до берега вічності. Під час плавби цього життя, серед темряви ночі й розбурханих вод не раз наближається до нас Спаситель, а ми жахаючися та з переляку кричимо: „ То привид!” І слушно, бо, вдивляючись у лябіринт подій, мусимо признати, що на світі в хтось надзвичайно проворний і запобігливий, хто людину постійно впроваджує в оману. б хтось невидимий, невловимий, без виразного обличчя, але існуючий, могутній, що може прибрати всяке обличчя, всякий вигляд, навіть прикидатися Спасителем-Ісусом. б хтось, хто може говорити рівними мовами і належати до кожного народу. Є хтось, хто раз-у-раз діє проти васад і вчення Христа. Тож людина має завжди перед собою і Христа, і його „привид”, яким в відвічний ворог Божий, антихрист. Ці дві істоти діють: одна з нами, друга проти нас – в усіх обставинах життя.
Христос-Спаситель при різких нагодах повчає людей, як вони мають жити, щоб їх життя було добре й щасливе. Він нам пригадує, що людське життя можна гарно й достатньо влаштувати, але згідно 8 законом Божим, працюючи в поті чола, без кривди для ближніх, чесно, справедливо, в думкою про життя вічне. Христос представляє людське життя таким, яким воно в дійсности є.
Цілком інакше поводиться Христовий привид-Антихрист. Він спокушає людину пристрастю, обманом, притемнює розум мріями, втомляє сподіваннями розкошей, вигід, наживи. Почуття справедливости він притемнює надмірним себелюбством, кривдою ближнього, розбещеною жадливістю, вживанням. За потоптання правд і законів Божих Антихрист обіцює свободу і добробут, запевнює рай на землі, без утоми, праці й терпіння.
Христос не зневіряється, не розчаровується невірністю і частими впадками людини. Так само й сатана. Тож у стіп трагічної помилки людини, при гробі квітучих обіцянок і запашних надій знову видно одного і другого. Христос, як завжди, той самий, повний доброти, милосердя і любови. Антихрист раз-у-раз інакший, в іншій одежі та з іншими ідеями. Один і другий знову представляють зболілій, зламаній, іноді ж скривавленій людині обрав її будуччини, але кожний з іншого кута бачення.
Христос показує, як єдиний засіб загального відродження і щастя – працю, хрест і терпіння. Сатана ж незмінно приваблює облудою, представляє нові уявні й недосяжні ідеї і погляди, буцімто правдиві, конкретні й єдиноспасаємі. Так ото наближаються й говорять до людей: Христос і Антихрист. І, як звичайно, вибір будуччини залежить від людської волі, від того, кому людина повірить, за ким вона піде: чи ва Христом, чи за привидом Христа, Антихристом.
Тому й не диво, дорогі брати і сестри, що власне тоді, як шаліли морські филі, по яких зближався Христос до заляканих апостолів, Петро, – щоби впевнитися чи це направду Спаситель, а чи привид його, – повний затривоження сказав до Ісуса: „Господи, коли це ти, повели мені водою прийти до тебе!” Яке ж це дивне і, воднораз, незручне прохання, воно ж бо вимагало безспірного чуда, щоб людина могла ступати по запінених, кипучих хвилях моря. Але для Христа-Спасителя немає нічого неможливого! Щоб переконати своїх учнів, з ними ж і всіх людей, що він не привид, не омана, але правдивий володар всесвіту й природи, Ісус каже до Петра апостола: „ Прийди!” І Петро, як завжди послушний Христовим велінням, без надуми виходить з човна, увесь задивлений в Ісуса, і починає іти по воді. Що ж давало Петрові силу йти безстрашно по глибоких, розбурханих водах моря? Не що іншого, дорогі в Христі, а несхитна віра й довір’я до Христа-Ісуса.
Дорогі брати і сестри! Звідки й нам набратися сили посеред сучасної бурі світу: каламутних хвиль, забріханости, грабіжу, визиску, вбивств і розпусти. Як же нам вдержатися на висоті християнської моралі, як творити добро, плекати, чесноту, одним словом: бути чесними людьми? Хто дасть нам сили жити згідно з заповідями Божими тоді, коли довкола нас шаліє буря безбожних ідей, коли напирають хвилі безвір’я? Хто додасть сили праведним, щоб переносили всі життєві терпіння, хрести визиску, пониження, нерівности прав, коли біля них безкарно розпаношується проступок, обман, узаконнене топтання природного і Божого закону? Єдино довір’я і сильна віра в Христа-Ісуса. Доки будемо задивлені у Христа-Господа зможемо, як і Петро, іти сміло й відважно по розбурханих водах і хвилях життя. З сильним довір’ям, впяливши наш вір у Христа-Спасителя, навіть посеред сучасного безвірного світу, зможемо чинити добро і перемагати зло. Якщо Ісус дозволяє нам іти його слідом по бурхливих водах життя, то безперервно чуває він над нами своєю силою і ласкою. Нам лиш потрібно в повним довір’ям йому віддатись і Йти за ним. Бо найбільше трагічною хвилиною в житті людини є та, коли вона, як Петро-апостол, береться мудрувати, ввертати свою увагу на речі посторонні, а не на Христа-Бога. Коли вона починає рахувати на свої обмежені сили, на те, що довкруги неї шаліє вітер, піняться хвилі зла, що під нею бездонна пропасть гріха і беззаконня. Саме тоді, коли відвертаємо наш душевний вір від Христа-Ісуса, коли ми не злучені з ним повним довір’ям, починаємо поволі потопати серед вод життя.
І Петро-апостол був би потонув, якщо своєчасно не був би благав, як кожний потопаючий: „ Господи, рятуй мене!” Це власне й нам потрібно робити у хвилях тяжких терпінь, душевних заламів Й життєвої зневіри, і кликати сердечно до Ісуса: „Господи, рятуй мене, бо тину!” А Ісус напевно й до нас простягне свою рятуючу Божу благодать, мовивши ласкаво: „ Маловіре, чого засумнівався? „ Тут і причина, чому потопаємо серед хвиль життя: – брак віри і дитинного довір’я до Бога. А Христос так часто у своїй Євангелії накликає: „ Майте віру в Бога!” – „ Усе, чого будете просити у молитві, віруйте, що одержите, – і буде вам так „ (Мр. 11,22.24). Бо, насправді, молиться наша віра, і саме з неї наша молитва немов би черпає всемогутню билу. „ Дочко, тебе спасла віра твоя! Іди в мирі і будь здорова від свові недуги” (Мр. 5,34) – каже Ісус до хворої жінки. Ї, навпаки, Христос нап’ятновує, дорікає і болів в причини недовір’я й хиткости у вірі, яку спостерігав серед своїх учнів. Він каже: „ Чого ви лякливі, маловіри? „ (Мт. 8,26). „Чого ви такі боязкі? Ще досі не маєте віри?” (Мр. 4,40).
Дорогі брати і сестри! Христос-Бог нас також залевняє: „ Істинно, істинно говорю вам: Хто в мене вірує, той так само діла робитиме, що я їх роблю „ (Ів. 14,12). Бо сильна і жива віра в Христа зродить у наших стривожених серцях надію, відвагу, силу і любов, яка дасть остаточну перемогу. Св. Йоан повчає: „Перемога, яка перемогла світ: віра наша” (1 Ів. 5,4). Тому не лякаймось Антихриста і привидів його, а з довір’ям, задивлені в Ісуса, ідім відважно по розбурханому морю нашого життя! Христос бо кличе до наc: „ У світі страждатимете. Та бадьортеся! Я бо подолав світ” (Ів. 16,33). Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
Коментар Євангелія на неділю 9-ту після Зіслання Святого Духа – https://osbm.lutsk.ua/news/ugcc/komentar-evangeliya-na-nedilyu-9-tu-pislya-zislannya-svyatogo-dukha/
ДО КОРІНТЯН ПЕРШОГО ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. Ряд.: 1 Кор. 128 зач.; 3, 9-17.
Браття, ми співробітники Божі, ви Божа нива, Божа будівля.
За благодаттю Божою, даною мені, я, мов мудрий будівничий, поклав основу, інший же най будує. Нехай же кожний вважає, як він будує. Іншої бо основи ніхто не може покласти, крім покладеної, і ця основа – Ісус Христос. Коли ж хто на цей основі будує з золота, срібла, самоцвітів, дерева, сіна, соломи – кожного діло стане явне; день бо Господній зробить його явним; бо він відкривається в вогні, і вогонь випробовує діло кожного, яке воно. І коли чиє діло, що він збудував, устоїться, він прийме нагороду; коли ж чиє діло згорить, він зазнає шкоди; та він сам спасеться, але наче крізь вогонь.
Хіба не знаєте, що ви храм Божий іо що Дух Божий у вас пробуває? Коли хто зруйнує храм Божий, Бог його зруйнує, бо храм Божий святий, і цей храм – ви.
ДО РИМЛЯН ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. Мчч.: Рим. 99 зач.; 8, 28-39.
Браття, знаємо, що тим, які люблять Бога, покликаним за його постановою, усе співдіє на добро. Бо яких він передбачив, тих наперед призначив, щоб були подібні до образу Сина його, щоб він був первородний між багатьма братами; яких же наперед призначив, тих і покликав; і яких покликав, тих оправдав; яких же оправдав, тих і прославив.
Що отже скажемо на це? Коли Бог за нас, хто проти нас? Він власного Сина свого не пощадив, а видав його за всіх нас; як, отже, разом із ним не дасть нам усього? Хто буде винуватити вибраних Божих, коли Бог оправдує, хто засудить? Христос Ісус, який умер, щобільше – й воскрес, що по правиці Божій, – він заступається за нас.
Хто нас відлучить від любови Христа? Горе чи страждання, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? Бо написано:
За тебе нас увесь день убивають, уважають нас за овець, призначених на заріз.
Але в усьому цьому маємо повну перемогу завдяки тому, хто возлюбив нас. Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні власті, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ні інше яке сотворіння не зможе нас відлучити від Божої любови, що в Христі Ісусі, Господі нашім.
ВІД МАТЕЯ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Ряд.: Мт. 59 зач. 14, 22-34.
Того часу Ісус заставив учнів увійти до човна й переплисти на той бік раніше від нього, тим часом як відпускав народ. І коли відпустив народ, пошов на гору молитись насамоті. Як звечоріло, він був там сам один.
Човен уже був посеред моря і його кидали хвилі, бо вітер був супротивний. О четвертій сторожі ночі Ісус прийшов до них, ідучи по морю. Учні, побачивши, що він іде по морю, жахнулись.
– То привид! – заговорили і з переляку закричали.
Та Ісус тієї ж миті мовив до них: – Будьте спокійні – це я, не бійтеся!
Тоді Петро озвавсь до нього й каже: – Господи, коли це ти, вели мені прийти по воді до тебе!
– Іди! – сказав Ісус.
І вийшов Петро а човна, почав іти по воді і прийшов до Ісуса; але, побачивши, що вітер сильний, злякався, почав потопати і скрикнув: – Господи, рятуй мене!
Сус зараз же простягнув руку, вхопив його і мовив до нього: – Маловіре, чого усумнився?
І як увійшли до човна, вітер ущух. Тоді ті, що були в човні, вклонилися йому до ніг, кажучи: – Ти істинно – Син Божий!
І перепливши, прибули в землю генесаретську.
ВІД ЙОАНА СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. чч.: Йо. 52 зач. 15, 17 – 16, 2.
Сказав Господь своїм учням:
Це вам заповідаю: щоб ви любили один одного.
Вас ненавидить світ – знайте, що він мене перше, ніж вас, ненавидів. Як би ви були від світу, світ своє любив би. А що ви не від світу, бо я вибрав вас від світу, тому світ вас ненавидить. Згадайте слово, що я був сказав вам: слуга не більший від пана свого. Якщо переслідували мене, переслідуватимуть і вас; і якщо слово моє зберігали, зберігатимуть і ваше. Та все те робитимуть вам за моє ім’я, не знають бо того, хто послав мене. Якби я не прийшов був і не говорив до них, гріха не мали б. Але тепер вони виправдання за їхній гріх не мають. Хто ненавидить мене, і Отця мого ненавидить. Якби я не чинив був серед них діл, яких ніхто інший не чинив, гріха не мали б. Тепер же й бачили й зненавиділи – і мене й Отця мого. Але щоб здійснилося слово, що написане в законі їхньому: ненавиділи вони мене без причини. Як прийде Утішитель, якого зішлю вам від Отця, Дух істини, який від Отця походить, він свідчитиме про мене. Та й ви свідчитимете, бо ви зо мною від початку.
Сказав я вам те, щоб ви не зневірилися. Вас виключать із синагог, і настане година, коли кожен, хто вас убиватиме, гадатиме, що служить Богові.
1 Кор. 3, 9–17. «Ми бо співробітники Божі»
Бог, створюючи людину на свій образ і подобу, не тільки запланував, щоб вона жила сама, але створив її, щоб вона володіла землею, пильнувала все довкола. Бог створив людину зі своєї любови, бо не хотів тішитись життям і буттям сам в собі і дав людині велику місію, щоб вона була Його співробітником.
Людина також має співтворити з Богом. Тому ми ніколи не можемо бути творцями самі в собі. Маємо в Бозі відкривати для себе і все більше пізнавати цю місію, чого Господь очікує та сподівається від нас.
І кожен із нас, яким би він не був, молодим чи старим, більше освіченим чи менше, більше духовним чи менше, кожен із нас покликаний співпрацювати та співтворити з Богом.
Йо. 15, 17 – 16, 2. «Ось що вам заповідаю: щоб ви любили один одного!»
Це вказівка, можемо сказати, заповідь, доручення Господа, щоб ми любили одне одного. Адже Бог є любов, як каже євангелист Йоан Богослов, а хто перебуває в любові – перебуває в Бозі. Якщо ми любимо одне одного, то даємо можливість Богові перебувати між нами. Ми, як правило, у своєму житті очікуємо на цю любов від інших людей. Сподіваємося, плекаємо надію, спраглі цієї любови. Зауважуємо, що інші дуже часто до нас байдужі, не люблять нас, не цінують. Але ніде в Євангелії ми не знаходимо, щоб Ісус казав: «Очікуйте і сподівайтесь любови від інших!» Євангеліє нам каже, щоб ми любили інших. Коли любимо інших, то не лише здобуваємо одну з чеснот, але, люблячи інших, даруючи їм любов, даруємо їм самого Бога (бо ж Бог є любов). Коли дамо їм Бога, вони можуть зустрітися з Ним і, зустрівшись з Господом, самі даруватимуть нам чи іншим любов(Бога).
Отож, незважаючи на інших людей, на те, що вони роблять, як вони до нас ставляться, прагнімо понад усе жити згідно з заповіддю Божою – любити свого ближнього і через цю любов давати йому нагоду зустрітися з Господом.
Мт. 14, 22–34. «І вийшов Петро з човна, почав іти по воді і підійшов до Ісуса»
Приклад про апостола Петра, який ішов по воді, відкриває нам дуже велику правду християнського життя. Попередньо, коли апостоли побачили особу, яка йде по воді, то злякалися. Коли ж вони впізнали Ісуса Христа, то Петро після Ісусових слів почав іти до Нього по воді. Доки Петро дивився на Спасителя – він ішов, але тільки-но почав усвідомлювати, що він людина і що йде по воді, а людині не властиво ходити по воді, – почав тонути.
Так буває і в нашому житті. З історії Церкви знаємо, що взірцем християн є мученики, які завжди, незважаючи на обставини, жили вірою. І доки ми живемо вірою, не оглядаючись на будь-що, ми наче можемо «йти понад» усілякі обставини нашого життя.
Коли намагаємося якось реально, по-людськи дивитися на обставини, то відразу починаємо «тонути». У християнстві не тільки песимізм, а й навіть реалізм, як також ідеалізм не є можливі – у християнстві можливо жити лише вірою. Лише віра дає нам змогу йти всупереч будь-яким обставинам – віра в особу Ісуса Христа.
Тому віра – це фундамент, основа. Віруючи, можемо пережити всі життєві бурі, незгоди та ситуації у відповідь на те, що Господь нас покликав йти через ті реальності життя.
Рим. 8, 28–39. «Хто нас відлучить від Христової любови? Горе чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?»
Апостол Павло категорично вказує нам на те, що ніщо зовнішнє, що б не діялось і не відбувалось, не може нас віддалити від Ісуса Христа. Згадаймо тут приклад мучеників: навіть коли їм відбирали життя, однак від Господа віддалити їх не могли. Вони ще й раділи, що можуть потерпіти за Господа!
Ми ж дуже часто невдоволені нашими щоденними обставинами, нарікаємо на них, маємо претензії до когось чи до чогось. Це означає, що нам бракує цього розуміння, що все є так, як нам дав Господь. Будьмо свідомі того, що ті обставини, складні та проблематичні, ніколи не є понад нашу силу.
Які б труднощі нам не ставали на перешкоді, ми завжди можемо залишитися з Богом.
Вл. Венедикт Алексійчук
Тропар (г. 8):
З висоти зійшов Ти, Милосердний,* погребення прийняв Ти тридневне,* щоб нас визволити від страстей.* Життя і воскресіння наше,* Господи, слава Тобі.
Тропар (г. 2):
Правдиві страстотерпці і істинні Євангелія Христового послухачі,* доброчесний Романе з незлобивим Давидом,* ви не спротивилися ворогові – братові,* що вбивав ваші тіла, а душ не міг діткнутися.* Нехай, отже, плаче злий властолюбець,* а ви, радіючи з ангельськими ликами, стоячи перед Святою Тройцею,* моліться, щоб країна рідних ваших благовгодна була* і щоб сини руські спаслися.
Кондак (г. 8):
Воскресши із гробу,* умерлих воздвигнув Ти* і Адама воскресив Ти,* і Єва ликує в твоїм воскресінні,* і світу кінці торжествують* востання Твоє,* Многомилостивий.
Слава: Кондак (г. 3):
Засіяла днесь преславна пам’ять ваша,* благородні страстотерпці Христові, Романе й Давиде,* що скликуєте нас на прославу Христа, Бога нашого.* Тому, прибігаючи до ковчега ваших мощів,* приймаємо дар оздоровлення вашими молитвами, святії,* бо ви є божественні лікарі.
І нині: Богородичний (г. 3):
Діва днесь предстоїть у церкві* із ликами святих невидимо за нас молиться Богу.* Ангели з архиєреями поклоняються,* апостоли з пророками ликують,* бо ради нас молить Богородиця превічного Бога.
Прокімен (г. 8): Помоліться і воздайте Господеві, Богу нашому (Пс. 75,12).
Стих: Відомий у Юдеї Бог, в Ізраїлі велике ім’я його (Пс. 75,2).
Прокімен (г. 4): Святим, що на землі Його, проявив Господь усі бажання Свої в них (Пс. 15,3).
Стих: Я бачив Господа повсякчас передо мною, бо Він праворуч мене, щоб я не похитнувся (Пс. 15,8).
Алилуя (г. 8): Прийдіте, возрадуємося Господеві, воскликнім Богу, Спасителеві нашому (Пс. 94,1).
Стих: Ідім перед лицем його з ісповіданням і псалмами воскликнім йому (Пс.94,2).
Алилуя (г. 4): Візвали праведні, і Господь вислухав їх, і від усіх скорбот їх ізбавив їх (Пс. 33,18).
Стих: Багато скорбот у праведних і від усіх них ізбавить їх Господь (Пс. 33,20).
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1).
Другий: Радуйтеся, праведні, у Господі, правим належить похвала (Пс. 32,1). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого, якого є храм, свв. мчч. Бориса і Гліба, у хрещенні Романа і Давида, яких сьогодні пам’ять торжественно звершуємо, св. влкмчц. Христини і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
У той самий день
† СВВ. МУЧЧ. БОРИСА І ГЛІБА, НА СВЯТОМУ ХРЕЩЕННІ НАЗВАНИХ РОМАНОМ І ДАВИДОМ
Чорна хмара нависла над Руською землею. Помер великий і святий князь верховний Володимир (пам’ять його вшановуємо 28 липня), той, хто охрестив і просвітив святу Русь. З плачем і зойком збіглися до Десятинної церкви натовп народу. Для них зайшло “красне сонечко”, як також зайшло воно і для Руси, покрилося хмарою страшної, нечуваної і до нині прокляттям над нами навислої братовбивчої боротьби.
Святий Володимир залишив 11 синів і дванадцятого братанича Святополка, сина убитого Ярополка. Серед його синів були двоє:Борис, в хрещенні названий Роман, і Гліб, в хрещенні названий Давид. Борис княжив у Ростові, а Гліб – у Муромі. Обоє вони так ревно дбали про святу віру, так вірно служили Богові, і при цьому були справедливими і боговгодними князями, що святістю життя, відданого цілковито молитві і добрим ділам, возсіяли вони, за словами літописця Нестора, як дві ясні зірки серед братів своїх. Бориса було призначено спадкоємцем великокняжого престолу в Києві. Перед смертю св. Володимира Борис пішов походом на печенігів (1015 р.) і розбив їх ущент, а повертаючись додому, став табором при ріці Алті, і тут дійшла його вістка про смерть батька. Гарячими сльозами залився св. князь;це ж помер найліпший батько, той, який навчав їх тільки добра, якого так любив увесь народ, а волю якого сини повинні шанувати як щось найсвятіше. А водночас прийшли й інші тривожні вісті. Щойно помер святий Володимир, як Святополк, князь Турівський, що на той час був у Києві, силою захопив великий княжий престол, потоптав волю свого найліпшого опікуна і добродія, переманив на свій бік частину продажних бояр і задумав наступний злочин – убити всіх синів Володимира і стати на Русі самодержавним володарем.
Бояри радили Борисові, щоб чимскоріше ішов з дружиною на Київ, прогнав напасника і сів на своєму престолі, таж за ним стоїть весь народ, який поможе йому провчити зухвалого Святополка. Але святий Борис не хотів братовбивчої війни, не хотів руською кров’ю залити домовину свого батька;він відпустив своє військо, а сам вирішив іти до Ростова. Та не так думав Святополк, який підіслав новоявлених юдів-іскаріотів, бояр Вишгородських (Вишгород – місто поблизу Києва), що звалися Пушта, Талець, Єлович і Ляшко, щоб убили святого Бориса.
Вірні слуги перестерігали князя, що Святополк зазіхає на його життя, та святий Борис віддався волі небесного Отця і молив Його, щоб удостоїв його, якщо на те Його воля, постраждати за правду.
Настала ніч, поснули вірні слуги князя. Але він сам не спить. Своїм звичаєм припав на коліна і молиться, довго молить за щастя Руси, за добро князів, за благо цілого народу, щоб він був сильний вірою, великий єдністю, багатий правдою, миролюбний, згідний, і щоби на честь інших народів заробив собі шляхетністю духа, ревністю у вірі й трудом задля власного блага.
Коли ж уже стало світати, князь бив земні поклони і став читати утреню. А там, за шатром, убивці слухали кожне слова, чули, як князь святий читав слова псалма:
“О Господи, як багато моїх ворогів, багато їх повстало проти мене.
Багато тих, що мені кажуть:«Нема йому спасіння в Бозі!»
Але Ти, Господи, щит мій навколо мене, Ти моя слава, підносиш голову мою вгору.
Я голосно візвав до Господа, і Він вислухав мене з гори святої своєї.
Я ліг собі й заснув, і пробудився, – бо Господь мене зберігає.
Я не боюся безлічі людей, що навколо мене обсіли.
Встань, Господи, спаси мене, мій Боже! По щелепах вдарив ти всіх ворогів моїх, розторощив зуби злих.
У Господа спасіння;на Твій народ – Твоє благословення” (Пс. 3).
Закінчивши молитву, князь положився до сну. Тоді вдерлися до шатра вбивці і списом убили святого Бориса. Припав до тіла убитого вірний слуга Юрій, але його також вбили і відтяли голову, щоб легше було зняти з шиї його дорогий ланцюг, подарунок святого князя. Ще живого, святого Бориса обгорнули полотном зі шатра, кинули на віз, та тут два варяги, послані на поміч катам, добили вмираючого мечем. Так постраждав мученицькою смертю святий князь Борис, сталося це 24 липня (6 серпня) 1015 р. Тіло його потай поховали в церкві святого Василія у Вишгороді.
Та на цьому не закінчилася каїнова злоба Святополка. Він послав до князя Гліба листа, щоб той приїжджав до Києва, бо святий Володимир, батько його, дуже хворий, і кличе його до себе. Гліб, слухняний кожному наказові батька, пустився в дорогу, а біля Смоленська сів на човен, щоб рікою Смядиною дістатися до Дніпра. Тут наздогнала його вістка від брата Ярослава, що Володимир, їх батько, помер, і що Святополк убив Бориса. Припав на молитву святий Гліб, сльозами освятив пам’ять батька і брата-мученика, й просив у Господа, щоб і йому подав щасливої смерти, бо вже знав князь Гліб, що не врятуватися йому від руки Святополка. І справді, вбивці не дали на себе чекати. Князь, бачачи, що йому не здолати супостатів, і не бажаючи кровопролиття, наказав своїй дружині, яка хотіла його боронити, щоби спасалась сама, а сам посеред молитви помер від ножа власного кухаря, якого до вбивства приневолив ватажок убивців Горясір. Сталося це 5 (18) вересня 1015 р. Тіло святого Гліба залишили в лісі, на березі ріки, і прикрили хмизом. На тому місці люди бачили вогненний стовп, було чути ангельські співи, та ніхто не знав, що означають ці чуда. Аж якось мисливці знайшли святе тіло, що не розклалося, дали знати до Смоленська і тоді мощі святого було перенесено до того міста і поховано у церкві.
Як Святополк окаянний убив ще третього князя Святослава, як почалася через це війна, як Ярослав покарав братовбивцю і як Святополк, тиняючись світом (цілком як Каїн), загинув десь у пущі між Чехією і Польщею – все це належить до історії, яку кожен вірний син своєї вітчизни повинен знати. Коли князь Ярослав сів на Київський престол, він з великими почестями переніс мощі святого Гліба до Києва, де їх поклали поряд з гробом святого Бориса. Як пише літописець Нестор, мощі святих князів “подають цілительні дари всім, хто приходить до них з вірою:криві – ходять, сліпі – бачать, хворі – стають здоровими, в’язні виходять на свободу – святі князі є заступниками Руської землі”.
Коли згоріла церква святого Василія, князь Ярослав наказав побудувати нову церкву. При її освяченні митрополит Йоан I (1008-1033) відкрив домовини святих князів і тіла їх знайдено цілі, не зіпсовані, а церкву наповнив чудесний аромат. Тоді 24 липня (6 серпня) став днем поминання і почитання святих Бориса і Гліба. За сина Ярослава, Ізяслава, в їх честь було побудовано нову церкву і туди, при великому здвизі народу і в присутності багатьох князів, перенесли мощі святих, і знову церква наповнилася предивним ароматом. Відбувалося це за митрополита Георгія І. При перенесенні був присутній також преподобний Теодосій Печерський. Відтоді 2 (15) травня став днем почитання святих Бориса і Гліба. У цей день 1072 р. відбулося перше перенесення мощей святих. Друге перенесення до великої кам’яної церкви, яку звів князь Чернігова Олег, відбулося також 2 (15) травня 1115 р. На цьому перенесенні був присутній великий і славний князь Києва Володимир Мономах.
Князь Володимир Мономах, коли відчув, що наближається година його смерти, виїхав з Києва (1125 р.) поклонитися тому місцю, де помер мученицькою смертю князь святий Борис, і там у церкві, зведеній на березі ріки Алти, віддав Богу свого духа. Його тіло згодом перевезли до Києва.
Бог прославив мощі святих Бориса і Гліба багатьма чудами. Пам’ять їх на Русі завжди свята. А їх молитви нехай подадуть нещасливому і невільному народові нашому повернутися до давньої святости, а через святість і до давньої слави.
Тропар:
Правдиві страстотерпці і істинні євангелія Христового послухачі, * доброчесний Романе з незлобивим Давидом, * ви не спротивилися ворогові – братові, * що вбивав ваші тіла, а душ не міг діткнутися. * Нехай, отже, плаче злий властолюбець, * а ви, радіючи з ангельськими ликами, стоячи перед Святою Тройцею, * моліться, щоб країна рідних ваших благовгодна була * і щоб сини руські спаслися.
Кондак:
Засіяла днесь преславна пам’ять ваша, * благородні страстотерпці Христові, Романе й Давиде, * що скликуєте нас на прославу Христа, Бога нашого. * Тому, прибігаючи до ковчега ваших мощів, * приймаємо дар оздоровлення вашими молитвами, святії, * бо ви є божественні лікарі.
Стихири на „Господи, взиваю я”
Якими похвальними вінками заквітчаємо оспівуваних мучеників?* Розділені вони тілом, але з’єднані духом* – доброзичливі заступники віруючого люду,* окраса русько-української землі й утіха вселенної.* Вони мудрістю своєю здолали диявольську силу,* за допомогою Христа, що подає світові велику милість.
Якими похвальними оздобами* прикрасимо оспівуваних Бориса, що мужньо витерпів страждання,* і Гліба, що йому дорівнював ревністю?* Обидва вони – яскраві світила,* що сяйвом чесноти освічують усіх побожних.* Навчившись Христових заповідей, вони гідно прославилися* й умолюють того, хто подає всім велику милість.
Якими одуховленими словами відзначимо світлий празник преславних мучеників,* що заради Христа покинули тлінну земну славу?* Одному бік пробито списом,* а другого – заколено, немов ягня.* Христос Бог достойно прославив їх,* тож вони прийняли дар зціляти і всім достойно вимолюють велику милість.
Прийдіть, звеличмо чудотворців і мучеників,* що законно постраждали й перемогли супротивного ворога.* Нині вони, прикрашені світлом, стоять перед Христом, радіючи.* Тому й ми весело і з любов’ю вшануймо їхню пам’ять, кличучи:* Радуйтеся, заступники вселенної і переможці ворогів!* Радуйтеся, лікарі хворих і гонителі бісів!* Радуйтеся, люб’язна двійко, прекрасні брати,* Борисе славний і Глібе чудний!* Ви, любимці Христові, благайте за нас Пресвяту Тройцю,* щоб умиротворити світ і спасти душі наші.
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
У той самий день
Святої мучениці Христини
Свята Христина була дочкою поганина на ім’я Урван, що старостував у місті Тир в Тоскані (Італія). Бог наділив її надзвичайними властивостями душі, великою лагідністю і покорою. Вона запізналася з кількома дівицями християнками з кола своїх подруг, завдяки їм вона навернулася до Христової віри і прийняла хрещення. Любов до Ісуса Христа заволоділа її серцем так, що вона в домі свого батька розбила всі фігури золотих і срібних ідолів, а їх уламки роздала біднякам. Коли батько довідався, що вона християнка, то не пожалів власної крови і поставив дочку перед судом, а сам, як староста, був суддею.
Він велів бити її по обличчю, а свята лиш вголос молилася до Христа Спасителя. На запитання, чому вона зневажила божків, – відповіла, що є лиш один Бог – Бог християнський, а божки, зроблені руками, не гідні того, аби існувати. За це Урван наказав прив’язати її до колеса і запалити під нею вогонь, потім шматувати її тіло залізом і поливати гарячою смолою, а Господь учинив так, що ті муки не завдали жодної шкоди святій діві. Погани вельми здивувалися, а засліплений злобою батько велів її кинути до в’язниці. Та кари Господньої він не уникнув – через кілька днів мучитель помер.
На його місце став новий староста Діон. Він наказав завести Христину до божниці Аполона і змусити її скласти жертву ідолам. Та щойно вона стала на порозі божниці і призвала Ім’я Христове, як ідоли самі впали і розбилися в друзки. Святу дівицю знову жорстоко мучили, а потім кинули до в’язниці, де вона пробула три місяці. Невдовзі наглою смертю помер Діон, а на його місце став новий мучитель – Юліян. Той видумував найстрашніші муки, він казав обрізати святій діві груди, припікати її тіло вогнем, а під кінець велів стріляти в неї стрілами. Сталося це близько 208 р., за імператора Септимія Севера, коли той пішов війною проти Британії. Пам’ять святої мучениці Христини почитають як на Сході, так і на Заході. Святий Йосиф Піснеписець склав на її честь прекрасний канон. У Царгороді її найбільше почитали в храмі, збудованому на її честь у нових палатах, і в церкві святого мученика Трифона, поблизу церкви святої Ірини.
Тропар, глас 4:
Званням по-євангельски Христові уневістившись, Христино славная, славу світу сього і похіть тлінну ні за що ти мала, про тіло не дбаючи, муки перетерпіла єси мужньо, тому твоє страждання похвалами почитаємо, мученице, Христові співіменна.
Кондак, глас 4:
Світлою голубкою явилася єси, яка крила має золоті, і до висоти Небесної злетіла єси, Христино чесна. Тому твоє славне свято звершуємо, з вірою покланяючись гробові з мощами твоїми, з якого щедро всім витікає зцілення Божественне, як душам так і тілам.
Я. Луцик, „ЖИТІЯ СВЯТИХ, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року почитає„. Львів, Видавництво «Свічадо», 2011
Церковний календар УГКЦ. СВЯТИХ БОРИСА І ГЛІБА. – https://www.youtube.com/watch?v=VsVPS36BvdM
о. Петро Фостик
