Людське слово часто відіграє велику роль у житті кожної людини. Не раз одне щире співчутливе слово під час терпіння, пере життя або під час недуги стає цілющим бальзамом для зболілої душі і залишається в пам’яті на довгі роки.
Та, без порівняння, могутнішим є Боже слово, „Слово Боже – живе і діяльне, і гостріше від усякого двосічного меча; воно проходить аж до розділу душі і духа”, – каже Святе Письмо (Євр. 4,12). Святий Павло називає Боже слово „духовним мечем” (Еф. 6, 17). У Святому Письмі знаходимо багато прикладів, які підтверджують сказане.
Ось молодий чоловік на ім’я Савло їде з Єрусалиму аж до далекого Дамаску, щоб в’язнити християн і карати їх смертю. У дорозі несподівано осяяло його небесне світло і він почув слова: „Савле, Савле, чому ти переслідуєш мене?” (Ді. 9,4). Ці слова Христові перемінили душу, серце і ціле життя Савла. Він з найбільшого ворога Христового став „вибраною посудиною”, став великим апостолом Павлом. Пригадаймо собі іншу картину. Ісус Христос переходить вулицею міста і бачить чоловіка на ім’я Матей, який сидів на митниці і збирав податки. Ісус промовив до нього: „Іди за мною” (Мт. 9, 9). Матей покинув свою платну посаду, покинув дім, рідню, приятелів і став апостолом Христовим. Коротке слово: „Іди за мною” перемінило життя Матея.
Добре знана зі Святого Писання і наступна подія. У Витанії мерлець чотири дні лежав у гробі. Ісус Христос зблизився до гробу і сильним голосом закликав: „Лазарю, вийди сюди” (Ів. 11,43). Померлий Лазар ожив та відразу вийшов із гробу. Яка могутня сила Божого слова!
У день Зіслання Святого Духа апостол Петро перший раз у своєму житті проповідував Боже слово і три тисячі слухачів охристилися, стали Христовими учнями (Ді. 2, 41). Проповідь Божого слова здобула світ для Христа. Боже слово має таку силу, що воно найбільших грішників спонукає до покаяння, жалю, навернення і святості. У нас може виникати питання: „Чому в наш час ми не бачимо кругом себе замітного успіху євангельської про повіді? Адже ж, кожної неділі і свята в церквах читається і проповідується Боже слово. Проповідники пояснюють Боже слово через радіо, телебачення, а чомусь не видно особливого впливу євангельського слова на життя християн. Де причина цього, що мільйони християн залишаються християнами „з метрики”?
Причина в цьому, що християни не приймають Божого слова до серця. У сьогоднішній притчі Ісус Христос пояснює, що зерно Божого слова часто падає край дороги або на камінь, або між тернину і тому не приносить плоду. Є три роди слухачів, які не користають з Божого слова.
Є християни байдужі. Це ті, що з увагою прослухали в церкві читання Євангелії і слова проповіді, але відразу думають про щось інше. Вони не цікавляться справами, які відносяться до душі і до вічного життя. Байдуже прослухання Божого слова не принесе користі для душі.
Є християни твердого і холодного серця, подібні до кам’янистого ґрунту, на якому зерно Божого слова не може запустити коріння.
Є християни так надмірно зайняті дочасними справами, що і не думають про вічне життя, не думають про безсмертну душу.
Є також душі, які „чувши слово серцем щирим – добрим, його держать і дають плід у терпінні” (Лк. 8, 15) і такими слухачами Божого слова ми всі повинні бути. Над Божим словом треба задуматися, треба взяти його до серця і треба ним жити. В перших віках християнства вірні спішили на богослужіння і радо слухали проповідь, яка Тривала цілу годину або навіть і довше. В наш час проповідь, яка триває довше п’ятнадцяти хвилин, вже є задовгою і слухачі поглядають на годинник, розглядаються і нетерпеливо чекають, коли священик скаже „амінь”. Апостол Яків дає нам таке повчання: „Улюблені бра ми! Будьте виконавцями слова, а не лише слухачами, самі себе обманюючи. Бо хто лише слухає слово, але його не чи нить, той подібний до чоловіка, що розглядає у дзеркалі обличчя, яке має від природи: ледве поглянув на самого себе, відійшов і зараз же забув, який він” (Як. 1, 22-24). Не забуваймо, що Боже слово, написане у Святому Письмі, зокрема у Євангелії, написане для кожного і кожної з нас. Прослухавши проповідь, ми повинні застосувати її до себе і постановити собі зробити щось добре для своєї душі.
В одній парафії був „старший брат”, який у святочні дні завжди ходив до церкви, але був, мабуть, найгіршим парафіянином. Він часто злостився, сварився, проклинав, занедбував родину, одним словом, жив, як поганин. Священик в недільних проповідях час до часу ганив ці його прогріхи, але цей „старший брат” приступав після відправи до священика, кажучи: „Отче, ви дали їм доброї школи”. Однієї неділі впав такий великий сніг, що вірні не могли приїхати до церкви, – прийшов лиш цей один „старший брат”, бо він мешкав біля церкви. Користуючись нагодою, священик мав довгу проповідь, в якій знову осудив всі його прогріхи, сподіваючись, що цим разом він візьме собі до серця ці слова. Після проповіді цей єдиний присутній парафіянин приступив до священика і промовив: „Отче, ви сказали знамениту проповідь! Ви дали їм добру школу! Шкода, що вони не були в церкві”.
Такій людині хіба заспівати „Вічная пам’ять”, бо вона не бачить своїх гріхів і осуджує тільки своїх ближніх. Кожен з нас повинен пристосовувати слово Боже до себе, до потреб своєї душі.
Христос Спаситель навчає: „Блаженні ті, що слухають Слово Боже, і його зберігають” (Лк. 11, 28). В пророка Єремії говорить Господь: „Чи ж моє слово не схоже на вогонь, – слово Господнє, на молот, що розбиває скелю?” (Єрм. 23, 29). Слово Боже, мов вогонь, випалює в душі злобу і спонукає до жалю, до покаяння. Боже слово, немов молот, розбиває скелі грішних схильностей і притягає людські душі до Христа Бога. Мільйони грішників змінили своє нужденне життя і стали праведними завдяки Божій науці. Тому Ісус Христос часто закінчував свою проповідь словами: „Хто має вуха слухати, нехай слухає” (Лк. 8, 8). Амінь.
Вл. Інокентій Лотоцький, ЧСВВ
„Зерно – це слово Боже… ті, що, почувши слово серцем щирим, добрим, його держать її дають плід у терпінні „. (Лк. 8,11.45)
Одного дня зібралося над Генезаретським озером багато народу. Ісус, за своїм звичаєм, сів у човен і звідти голосив своє повчання. Навчав, і цим разом, у притчах. Розпочав свою мову оповіданням про сівача. Яка це багата на краски картина, – так у часах Христових, як і сьогодні. Ось кожний з нас, уже як юнак, бачив сівача на полі: він з перевішеною поперед себе торбою ішов рівним кроком по свіжо заораній ниві й кидав у родючу землю волоте зерно пшениці. Ген, під небосхилом ширяв жайворонок і співав своїх пісень. Добрий господар вибирав найкраще насіння, очищене від куколю і всяких диких зел. Увечері, ще перед сівбою, скроплював зерно розчиною синього каменя, щоби захоронити його перед іржою. Вранці ж кропив свяченою йорданською водою, а щойно pгодом віддавав його сирій землі, з молитвою до Бога, щоби послав багатий урожай. І надходили теплі травневі дощі та ясне сонце українського червня, а безкраї, наче море, лани хвилювалися золотою пшеницею. А як приходив час жнив, спішились щасливі женці зі серпами на раменах в поле і, ставши в ряди, збирали збіжжя, що повним своїм колоссям гнулося додолу. А потім звозили снопи додому, співаючи радісних пісень; пісень, що їх гомін 8 одного села нісся до другого… Були це пісні радости й подяки Богові, що послав щасливий урожай.
Не багато інакше виглядав сівач у часах Христових, там у Галилеї, над Генезаретським озером. Різниця була хіба лише та, що сіють там зерно з кінцем жовтня чи на початку листопада, як падають перші дощі. І немає там таких розлогих степів, як на Україні, немає там моря пшениці, як у нас. Земля в них скелиста, перетята доріжками і стежками. Ось того сівача бачив Христос, коли промовив до народу: „ Вийшов сіяч сіяти своє зерно. І як він сіяв, одне впало край дороги й було потоптане, і птиці небесні його видзьобали. Друге упало на камінь і, зійшовши, висхло, бо вогкості не мало. Інше впало між тернину, і тернина, вигнавшися з ним вкупі, Його заглушила. Врешті, інше впало на добру землю і, зійшовши, сторицею вродило. Хто має вуха слухати, нехай слухає” – закінчив Ісус.
Учні його спитали, що вона могла би значити, оця притча. А Ісус відповів їм: „Зерно – це слово Боже. Тії, що край дороги, це ті, що слухають, та потім приходить диявол і вириває геть в їх серця слово, щоб вони не увірували та й не спаслися. Ті ж, що на камені, це тії, що, почувши, з радістю приймають слово, але не маючи коріння, вірують дочасу й під час спокуси відпадають. А те, що впало між тернину, це ті, що вислухавши, ідуть, та клопоти, багатства і життєві розкоші їх душать, і вони не дають плоду. Нарешті, те, що на землі добрій, це ті, що чувши слово серцем щирим, добрим його держать і дають плід у терпінні„.
Любі браття! Ісус, Божественний сівач, і сьогодні приходить, і сам сіє добре насіння на своїй ниві, тобто Церкві. Його насіння, – це слово Боже. Він сам – Слово Предвічного Отця – ради нас людей і ради людського спасіння приймає на себе людське тіло і став чоловіком. Він засівав у наші серця Боже слово, що – не так, як людське слово – несеться гомоном у просторах і потім мовкне. Це Боже слово перебуває повіки. Це зерно Божого слова є завжди здорове, воно не може бути безплідне, воно належить не мало обізнаному з управою землі господареві, що не знає, як і коли орати Й засівати ниву. Чому ж тоді те здорове зерно, вкинене в ниву самим Божественним сівачем, не приносить належного врожаю? Чому ж не чути веселих пісень женців, що зносять ваговиті снопи на полі? Чому не сповняються слова псалмопівця: „Сіющії со слезами пожнуть класи радості животния? „ Це тому, що земля, на яку падає Боже слово, тверда мов каміння, вкрита терниною, потоптана ногами, одним словом – безплідна.
Ось нині, як і в часах Христа, є також чотири категорії людей, що на різний лад сприймають те божеське зерно слова Божого. Одні з них подібні до тої землі при дорозі, що її топчуть прохожі, бо вона для всіх відкрита, вона нічим не обгороджена. Як тільки впаде Боже слово у серце таких людей, то ворог їхнього спасіння відразу приходить і, маючи вільний доступ до їхніх сердець, топче те слово. – Інші, знову ж, подібні до тої кам’янистої землі; вони щоправда в захопленні слухають проповіді Божого слова, але це слово не може запустити в них коріння. Їх серця закам’янілі. Інші ж постійно зажурені земськими справами, не знаходять часу, щоби думати про вічні речі. Зерно, засіяне у їх серцях, сходить, але плоду не дає.
Лише ті, що вислухали слово добрим серцем та зберігають його, – приносять плід у терпінні. Ось це ті, що про них каже псалмопівець: Вони сіють в сльозах, але зносять снопи в радості на життя вічне. Слова притчі про євангельського сівача, які чуємо в церкві у двадцять першу неділю по Зісланні Святого Духа, тепер, у цей осінній вже час, переносять нас думкою в Пасхальний ранок Великодня. Тоді, в отой „нареченний і святий день „, коли „ празников празник і торжество торжеств „, несеться з уст Христових служителів те високе слово святої Євангелії св. Йоана: „ В началі було слово і Слово було у Бога і Слово було Бог. І Слово тілом сталося й оселилося між нами, і ми бачили Його славу, славу, як Єдинородного від Отця, повне благодаті й істини „: А що кожна неділя є повторенням і пасхального таїнства, і воскресної радости, то євангельська притча про зерно Божого слова і Його завдання наповняє наші душі світлом Божого розуміння. Передусім ми нині краще за інших розуміємо розвиток Божого слова і долю Його сівачів упродовж історії. Перед нашими очима стає старенька похила віком постать святого Полікарпа, єпископа Смирни, учня святих Апостолів. На початках християнської ери можні цього світу схопили його, зв’язали, привели в столицю Римської імперії, засудили безправно, кинули у в’язницю, разом з горсткою християн, а потім випровадили на арену цирку й випустили на них лютих звірів. Це мало бути видовище для тої юрби старого Риму, що кричали: „ Панем ет чірчензес!” – є Хліба і видовищ!” – їства і розкошів! І що сказав востаннє цей сивоволосий старець до присутніх коло нього християн?: „Я пшениця Господня. Треба, щоб мене вмололи зуби лютих звірів!” Він, цей святий Полікарп, прирівняв навіть тіло своє немічне до того добірного зерна, що має бути поживою для інших — хлібом насущним для багатьох. Бо коли він увесь вік свій сіяв Боже слово своїми проповідями, то наостанок бажав ще й кров’ю своєю скропити ниву Христову, а приклад свій зоставити грядучим поколінням, як тверду поживу для витривалости в терпіннях. „Я пшениця Господня!” Задивлений в ці подвиги мучеників, письменник Тертуліян міг гордо сказати: „Кров мучеників, це насіння християн! „
Дорогі брати! Як прийде весна, то добрий господар не дивиться на ніякі перешкоди, і відкидає всі інші зайняття, а бере насіння пшениці і сіє його. Сіючи ж, він сів щедро – вже більше не дивиться, куди паде зерно; він не робить найменшої різниці між тим чи тим клаптиком землі. Так і зерно Божого слова: воно без різниці падає в серця багатих і вбогих, вчених і невчених, ревних і лінивих, героїв та боягузів. Зерно Божого слова сіється завжди, без уваги на те, які історичні умови переживає Церква. Бо вже в тій хвилі, коли на Апостолів злинув був вогонь Святого Духа й вони почали говорити різними мовами „величія Божія”, – зачалась ота багата сівба на життя вічне. А коли успішна сівба Апостолів не сподобалась Синедрійонові й ворогам Христовим, тоді вони схопили їх і вкинули до в’язниці. Також заборонили вони їм проповідувати Христа. Апостоли ж відповіли твердо і рішуче: „ Не можемо мовчати і не говорити про це, що ми бачили і чули!” А коли їх били і переслідували за їхню проповідь, то вони раділи, що можуть терпіти за Христа.
Сівач Божого Слова в наші дні має – крім труднощів, згаданих у притчі, тобто тієї кам’янистої землі, тернини і будяків – ще й одну, часто нездоланну трудність, а саме: йому заборонений вступ на його власні ниви. В нього готове зерно Божого слова, весняний день кличе його в широке поле, несеться до неба спів пташини, а він не може взяти своєї сівалки з зерном, щоб, перехрестившись, голосити на своїй ниві Божу проповідь. Серце його біль стискає, що прийдуть жнива, і не буде чого жати; що прийде зима, і діти його будуть голодні, не матимуть хліба Божої істини. Та він не попадає в зневіру. Бо не сіє він свого власного зерна і на своїй власній ниві, але зерно Божого слова на ниві того Господаря, який дощ посилає з небес і соняшне проміння, який усе держить і всім управляє. „ Ї зерно зріє-дозріває, хоч люта буря йде, хоч хмара сонце закриває і грі” лячний гуде”. Насіння – це слово Боже. А ті, що добрій землі, це ті, що добрим серцем, вислу: приймають його і приносять плід у терпінні. Ісус, закликав колись, а й нині сильним голосом несуться його слова: „ Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухав!” Бо слово Боже не в’яжеться, а перебуває повіки! Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
ДО ГАЛАТІВ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. Гал. 203 зач.; 2, 16-20.
Браття, довідавшися, що людина оправдується не ділами закону, але вірою в Ісуса Христа, ми увірували в Христа Ісуса, щоб оправдатися нам вірою в Христа, а не ділами закону, бо ділами закону не оправдається ніхто. Коли, отже, шукаючи оправдання у Христі, показалося, що й ми самі грішники, невже тоді Христос – служитель гріха? Не бути цьому! Бо коли я знову відбудовую те, що зруйнував був, я сам себе визнаю переступником. Я бо через закон для закону вмер, щоб для Бога жити: я з Христом розп’ятий. Живу вже не я, а живе у мені Христос. А що живу тепер у тілі то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене.
ВІД ЛУКИ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Лк. 35 зач. 8, 5-15.
Сказав Господь притчу оцю: Вийшов сіяч сіяти своє зерно. І як він сіяв, одне впало край дороги й було потоптане, і птиці небесні його видзьобали. Друге упало на камінь і, зійшовши, висхло, бо вогкости не мало. Інше впало між тернину, і тернина, вигнавшися з ним вкупі, його заглушила. Нарешті, інше впало на добру землю і, зійшовши, вродило сторицею.
Кажучи це, Ісус голосно мовив: – Хто має вуха слухати, хай слухає.
Учні його спитали, що значить ця притча. Він сказав їм: – Вам дано розуміти тайни царства Божого, іншим же у притчах, щоб вони, дивлячись, не бачили і, слухаючи, не розуміли.
Ось що значить ця притча. Зерно – це слово Боже. Тії, що край дороги, це ті, що слухають, та потім приходить диявол і бере геть з їх серця слово, щоб вони не увірували й не спаслися. Ті ж, що на камені, це тії, що слухають і з радістю приймають слово, але не маючи коріння, вірують до часу й під час спокуси відпадають. А те, що впало між тернину, це ті, що, вислухавши, ідуть, та клопоти, багатства і життєві розкоші їх заглушають, і вони не дають плоду. Нарешті, те, що на добрій землі, це ті, що, чуючи добрим і щирим серцем слово, держать його і дають плід у терпінні.
Гл. 2, 16-20 «Живу вже не я, а живе Христос у мені»
Слова великі, знамениті, але такі далекі від нашого реального життя. Чи хтось із нас відважиться промовити ці слова? Чи хтось має відвагу лиш таке подумати? Апостол Павло свідчить це, говорить про це, взиває до цього!
Ісус Христос живе в кожному з нас. Ми сотворені на Його образ Божий. Через хрещення ми дозволили Господу перебувати з нами. Але часто ми не дозволяємо Господеві виявлятися через нас в реальному нашому житті.
Погляньмо на годину, день свого життя. Скільки можемо сказати, що Бог розпорядився нами? А скільки можемо сказати, що хтось інший чи щось інше, наші бажання, емоції, пристрасті керують нами? І лише ми тоді можемо сказати, що вже не живу я, а живе в мені Христос, коли все більше починаємо думати про інших, а не про себе. А це не просто.
Почнімо з того, щоб дарувати іншим любов, не прагнучи її зворотно, служити іншим, не очікуючи від них цього ж, робімо добро, не чекаючи нагороди. Головне цього забажати і прагнути і в Бозі все стане реальністю!
Лк. 8, 5-15. «Хто має вуха слухати, нехай слухає».
Усі добре знають цю притчу про сіяча. Зерна падають у різний ґрунт і по-різному проростають чи не проростають.
Сіяч – це Господь, який також сіє в серці кожного з нас. Бог не перестає сіяти в наше життя – це час, коли Бог щось сіє, щось вкладає в нас, аби проросло.
І ми – ті, які або плодоносять, дають зерну прорости, або ті, які не плодоносять, які заглушують це зерно. Коли Бог покликав нас до буття, то не випадково дав нам певний характер, темперамент, вдачу, таланти. Він нас покликав такими, як ми є, ми ж маємо стати тим ґрунтом, на якому може щось прорости, а саме – щоб сам Бог проявлявся через нас.
Святі – це ті люди, які дали Богові можливість прорости й проявитися в них якнайбільше. Отже, і ми дозволяймо Богові діяти і проявлятися в нас!
Владика Венедикт (Алексійчук)
Коментар Євангелія на неділю 21-шу після Зіслання Святого Духа (Лк 8, 4-15) Притча про сіяча – https://osbm.lutsk.ua/news/ugcc/komentar-evangeliya-na-nedilyu-21-shu-pislya-zislannya-svyatogo-dukha-lk-8-4-15-prytcha-pro-siyacha/
Тропар, глас 4:
Світлую воскресіння проповідь* від ангела взнавши, Господні учениці,* і прадідне осудження відкинувши,* апостолам, хвалячись, мовили:* повалилася смерть, воскрес Х ристос Бог,* даруючи світові велику милість.
Слава: Кондак, глас 4:
Спас і Ізбавитель мій* із гробу як Бог* воскресив від узів земнороджених* і врата адові сокрушив,* і як Владика* воскрес тридневний.
І нині: Богородичний, глас 4:
Йоаким і Анна з неслави бездітности* і Адам і Єва від тління смерти визволилися, Пречиста,* у святім Різдві твоїм.* Його празнують люди твої,* з провини прогрішень ізбавлені,* як кличуть до Тебе:* Неплідна родить Богородицю* і кормительку життя нашого.
Прокімен (г. 4): Як величні діла твої, Господи, все премудрістю сотворив Ти (Пс. 103,24).
Стих: Благослови, душе моя, Господа; Господи, Боже мій, Ти дуже величний (Пс. 103,1).
Алилуя (г. 4): Натягни лук і успівай, і царюй, істини ради і лагідности, і справедливости (Пс.44,5).
Стих: Возлюбив Ти справедливість і возненавидів Ти беззаконня (Пс. 44,8).
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого, якого є храм, св. прпмчц. Анастасії Римлянки, прп. Аврамія архимандрита, Ростовського чудотворця, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
о. Петро Фостик
