В сьогоднішній Євангелії розказується, як то Ісус наближається до Єрихону, до міста, яке колись Ізраїль здобув був переможно, завойовуючи обіцяну Землю. Народ товпиться біля Ісуса, бо він, як Спаситель, обіцяний Месія поспішає з допомогою вбогим, терплячим, калікам. І ось при шляху, який веде до Єрихону бачить Ісус того, який Його бачити не може, бачить нещасного сліпця. Він серед гамору товпи чув жалісне благання, яке несеться з серця й уст нещасного: « Ісусе, сину Дави- дів, змилуйся надо мною!»
Так, дорогі брати і сестри, сліпота – і фізична, і духовна це недуга, яка сама собою не завдає надзвичайно великого болю, проте її наслідки – жахливі. Вона є причиною браку пізнання і знання того всього, що нас оточує. Справді нещасна та людина, яка не бачить денного світла, перед якою закрита вся краса творів при- роди. Вона не пізнає належно навіть тих речей, що їх безпосередньо дотикав. Але оскільки більш нещасними 6 ті, що втратили зір душі, що не бачать ні сонця, ні світла Творця вселенної Бога. Так, душевно сліпі люди не бачать вже краси і величі основних вічних правд, тобто не добачають останньої цілі людини, недалекої своєї смерти, строгого суду Творця, вічної нагороди за добрі діла, кари ж за злі. Ці правди перед душевно сліпими зостаються закритими, вони їх не добачають, їх не пізнають; тож ці правди на них не діють. Найважніші й радісні таїнства Христа Спасителя, який прийшов на землю, щоб нас привести до Творця-Бога і віч- ного життя, залишаються таїнствами, в які така душевно сліпа людина вірить з великим застереженням, а вже ніяк не побуджують вони її до надії, любови й довір’я до Господа.
Далі каже свята Євангелія, що єрихонський «сліпець стояв при дорозі». Сліпота бо робить людину без- діяльною, неповоротною, нездатною до акції. Сліпій людині найкраще стояти або сидіти, коли ж вона пускається навмання, викликує у інших лише співчуття і спів страждання. А що ж доброго і корисного може вчи- нити той, хто живе у духовній сліпоті, якого не просвічув світло святої віри, а він керується лише, як сліпий, палицею, слабеньким вогником свого ума? Душевно сліпий не бачить межі, доки може йти, щоб не попасти в безодню, – ані останньої мети, до якої прямує. А все таки він діє, снує широкі пляни, робить багато гамору i руху, захоплюється своїми починами й успіхами. Авжеж, душевно сліпий також запопадливо працюв над тим, щоби здобути собі крихітку слави, яка минає, наче дим; трудиться, щоб нагромадити скарби цього світу, які невмолима смерть забере; старається, щоб зберегти і продовжити своє життя, хоч це лиш один момент супроти вічности. А для Бога, який є нашим першим початком і останнім кінцем; для душі, яка не помре, не зникне, не перестане вже існувати ніколи; для вічности, до якої ми маємо і мусимо перейти, — що ми робимо? Спитаймо себе і даймо ясну відповідь! Коли б, недайбіг, й на наш ум і серце налягла така сліпота, тоді молімо, кличмо, благаймо, разом з єрихонським сліпцем: «Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!»
Сліпота доводить людину ще й до крайньої вбогості. Сліпець не може свобідно сам на себе заробляти, тому часто стає лиш жебраком, зданим на ласку чи неласку інших. Так і євангельський сліпець: « сидів край до роги і просив милостині ». У подібному стані знаходять- ся всі ті, що живуть у душевній сліпоті. Такі люди не здатні працювати для Бога, для свого спасіння, тому й живуть у крайній душевній вбогості: без чеснот, без заслуг, без добрих, заслуговуючих діл для вічності. Не маючи здорового зору душі, тобто світла святої віри, ми не бачимо помилок і пофальшувань цього світу, не добачуємо, що ми нагі на добрі діла і чесноти, тому живемо в крайній нужді та вбогості. Очі нашої душі цілком відчиняться щойно тоді, коли навіки замкнуться наші тілесні очі. Саме тоді, хоч може вже запізно, побачимо всю нашу нужденність, і безвихідь нашого положення. Тож, поки час, запобігаймо такій сліпоті, спішім до всемогутнього небесного лікаря, просім у нього світла для розуму і зору святої віри.
Яких же засобів вживати нам, щоб відзискати душевний вір? Цього вчить нас таки ж отой єрихонський сліпець. Він, почувши, що народ іде мимо, питався: Що б воно мало бути? « Йому ж сказали, що Ісус Назарянин надходить!» Про Христа знали в усій країні, як Він негайно спішив з допомогою нещасним, хворим, калікам. Про Нього напевно чув і цей нещасний сліпець. Тож коли йому сказали, що це власне Ісус з Назарету тепер переходить попри нього, як же ж врадувалась його душа, яким безмежним довір’ям до Христа-Спасителя наповнилось його серце. Він зрозумів, що або тепер, або ніколи не стрінутись йому з Ісусом. Душевні сліпці цього світу також добре знають про могутню силу Христа-Бога над людськими душами. Знають, що Він привернув зір великим душевним сліпцям, безвіркам, закам’янілим грішникам, які гонили Церкву Христову, почавши від Савла пізнішого Павла-апостола, від розпусного Августина, скінчивши ж на останніх великих конвертитах. Невже ж ми не чуємо сильного гомону Народу Божого, хіба не відчуваємо подуву обнови християн в пособоровому часі наших днів? Чи не бачимо, як християни різних угрупувань спішать до храмів Божих, щоби славити Трисвятого Бога, навіть там, де закон безбожних держав це забороняє, щоб почути слово правди Божої, щоб одержати прощення гріхів, та зачерпнути сил душі на Євхаристійній Вечері? Чи ж ви, дорогі брати і сестри, не запитаєте, що це таке? Це ж Христос переходить через всі континенти світу, як лікар людських душ, як всемогутній Спаситель, що жертвується за нас і для нас. Чи ж на цю вістку ми можемо залишитися нечулими?
Тож користаймо негайно з усіх нагод ласки Божої, як Єрихонський сліпець! Він, як лише почув, що Ісус надходить, почав голосно кликати: «Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною! » Хоч він не знав, в який саме момент Ісус переходитиме попри нього, бо його не бачив, то однак не переставав благати, кричати, взивати Дателя зору про милосердя. Ось приклад для нас! І ми вважаймо, надслухуймо, благаймо, бо Христос лиш у переході, а й ми самі минаємося. Не перериваймо наших молінь-благань до Господа, бо не знаємо моменту, коли то ласка Божа порушить наше серце і приверне душевний зір святої віри, яким побачимо Бога і його святі таїнства, такими, якими вони є в дійсності. Вогнем ревності запалімо наші молитовні благання та усуваймо холод в наших духовних бажань, а Ісус напевно почує зов нашої втомленої душі та зболілого серця.
Молімся витривало, без уваги на всі негоди й перешкоди. І єрихонського сліпця сварила товпа, щоб він замовчав. Та він ще дужче молив і благав: «Ісусе… змилуйся надо мною!» Так і нам, душевним сліпцям цього світу, треба постійно молитися, благати Бога в нашому приватному чи публічному житті, хоч товпа безбожного люду зацитькуватиме нас, чи наказувати, щоб мовчати. До грішних людей цього світу долучаться, може, ще й наші власні пристрасті, грішні схильності, чи безбожні переконання, які піднімуть свій голос проти зову нашої душі і серця й наказуватимуть нам мовчання, щоб не молитись, не просити милості Божої та світла святої віри. Саме в той час помножімо наш запал і надію, тоді запевнимо для себе ласку незабарного відзискання зору, ласку релігійної свободи, душевного прозріння і радости.
Як то Ісус оздоровляє єрихонського сліпця? Найперше зупиняється і кличе до себе вбогого жебрака. Той самий Ісус зупиняється на поклик і благання душевних сліпців цього світу, якими, до певної міри, в кожний в нас. Він кличе нас до себе у святій тайні Хрещення, у тайні Покаяння. Далі, Ісус запитує сліпця: «Що хочеш, щоб я зробив тобі? » « Господи сказав зворушено сліпець, вчини, щоб я бачив!» Напевно не цього просив сліпець в усіх інших прохожих. Та ось тепер його прохання, його бажання таке, що його можна ставити лише до Бога і володаря природи, до дателя зору. Той самий Ісус не раз і нас питає: «Що хочеш, щоб я зробив тобі? » Чи вміємо ми гідно просити його, як всемогутнього Бога, про речі достойні самого Бога? Вкінці, Ісус актом своєї всемогутньої волі сказав до сліпця: « Прозри!» але й додав: « віра твоя спасла тебе!» Що коштує Христові зробити чудо? Безсумніву ніщо. Він довершує його одним актом своєї волі, одним словом. Але безумовною вимогою для цього в наша віра. Ревність, запал нашої віри одержує, виєднює чудо. І, навпаки, її брак припиняє довершення чуда. Розбудімо й ми міцне переконання щодо цієї правди. Вийдімо з нашої душевної сліпоти, пробудімся з оспалости і молім, благаймо гаряче в Господа сильної віри, якої не раз і нам бракує. Власне з такою вірою, на запит Христовий: «Що хочеш, щоб я зробив тобі?» відповіджмо: « Господи, дай, щоб я прозрів!» Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
Переходячи одного разу дорогою з Єрихону до Єрусалиму, зустрів Ісус на ній сліпця. Він сидів при дорозі й просив милостині. „Почувши, що народ іде мимо, він спитав, що воно могло б бути? Йому сказали, що це Ісус Назарянин проходить. Тоді він почав голосно кричати: Ісусе, Сину Давидів, змилосердись надо мною!” (Лк 18,36cc). Спаситель, почувши його крик про допомогу, зупинився і спитав його: „Що хочеш, щоб я тобі зробив ?” – „Господи, сказав той, щоб я прозрів!” Ісус мовив до нього: „Прозри! Віра твоя спасла тебе” (Лк 18,41с). І справді на очах багатьох свідків сталося те чудо: „І вмить прозрів той і пішов за Ісусом, славлячи Бога” (Лк 18,43).
Нам важко усвідомити собі, яким нещастям в сліпота. Сліпець не може нічого бачити; перед ним протягом усього життя стоїть Темрява, неначе якась темна непроглядна стіна; ні один промінчик світла не може її проникнути. Нам, що бачимо, навіть на гадку не спадає, що сліпці не мають майже ніякого уявлення про зовнішній світ, яке відповідало б нашим, що все бачимо. Вони нічого не знають про барви, про гру кольорів, не можуть зрозуміти різних відтінків світла, бо в них перед очами постійна, непрониклива, кромішня темнота. Сліпець мало що знає про форми різних предметів, про відстань між ними. Безумовно, він розрізняє своїм змислом дотику гладкі і шорсткі поверхні, він може пізнати, що деякі з них є м’які, інші тверді, але це не значить, що він може збагнути красу прямих і кривих ліній. Сліпець не може пізнати краси людського лиця, форм різних звірят, чи гру пестрих барв їхньої шерсти, пір чи лусок у риб. Він не має жодного уявлення про гармонійний уклад краєвидів, гір, горбів та долин. Не знає про красу синього, безкрайнього океану, його бурхливих хвиль та й руху його глибоких вод. Йому невідомі ні дерева покриті квіттям на весні, чи зеленню проти гом літа. Він також несвідомий різноманітності фарб дерев в осені, чи квітів, що неначе пестрий килим покривають землю. Ця вся краса чужа йому, вже не кажучи про велич царя дня – сонця у його світлі, чи князя ночі місяця, що неначе вівчар ходить по небу, пасучи свої вівці – зорі.
Та не тільки почуття й пізнання краси в позбавлений сліпець. Він не може подивляти краси сотвореного світу, щоб з його допомогою при ходити до пізнання могутності, сили, мудрости і краси Творця вселенної — Господа Бога. То правда, що цей світ в лише слідами Творця, але все-таки, до певної міри, хоч і дуже недосконало, віддзеркалює без конечні щодо числа й безмірні самі в собі досконалості Божі. Проте цей всесвіт дає нам можливість подивляти, бодай здогадуватися про незрівнянну красу створеного світу, пізнавати силу мудрість Божу. Він не бачить перешкод, які лежать на його дорозі і тому часто об них спотикається й ранить своє тіло. І навіть більше, він несвідомий небезпек, які грозять йому в житті, тому він — нещасна особа, бо ніяк не може від них ані ухилитись, їх оминути, чи перед ними боронитись. Коли так розважимо, то мусимо признати, що життя сліпця це справді важке й небезпечне життя.
Однак тілесна сліпота це не одинока сліпота, яка грозить життю людини, бо крім неї існує також і духова сліпота, яка, а може ще гірша, значно більш небезпечна, ніж сліпота тіла. Духова чи душевна сліпота – це сліпота нашої душі, яка не хоче зрозуміти краси чеснот, ані на Божих заповідей і боговгодного одного життя. Така людина не усвідомлює які небезпеці вона знаходиться, бо коли б так нагло померла, втратила навіки своє щастя в небі прирекла б тебе на вічну загибель в пекельному вогні. В такій темноті й сліпоті душевній жили погани перед приходом на світ Ісуса Христа й, до певної міри, навіть Божий вибраний нарід – Ізраїль. У поган їхні божки були, до певної міри, наслідуванням людей з їхніми всілякими хибами, слабкостями й недомаганнями. Вони сварились, ворогували між собою, обманювали себе, жили неморальним життям. Давались перекуплювати жертвами людей, деколи на віть послуговувалися хитрими людьми; самі ж були безсилими супроти людської долі, ба навіть самі були безсилими супроти своєї власної долі. Для Жидів їхній Бог-Ягве був Богом страху, Він дав їм свій закон і вони, після його прийняття, мусіли його постійно додержувати, інакше він карав їх жорстоко й безпощадно. Та хитрі провідники й учені зуміли перекрутити Божий закон і вживати його на свою користь. Вони самі знали, як від нього викручуватись, а рівночасно застосовували до народу цілу його жорстокість, так, що люди, не знаючи його, та і заховуючи всі юридичні крючки й заковирки фарисеїв і книжників, стогнали під його тягарем. Тому й не диво, що Спаситель при багатьох нагодах вирікає важку кару на тих жидівських учителів закону: „Горе нам учителям закону, бо ви накладаєте на людей тягарі, які важко носити, саміж до тих тягарів і пальцем не доторкнетесь” (Лк 11,46; Мт 23,4). Важким було життя жидівського народу, коли їх навчали, що Бог в Богом справедливості й помсти. Народ жив у постійному страсі неминучої кари, що, неначе чорна хмара, висіла над ним. Їх законодателі обтяжували стільки різними приписами, що вони не могли собі з ними дати ради.
Подібно було й з тими людьми, що не вірили в Христа і його навчання. Вони відчували в своїх серцях тугу за безконечним щастям — за Богом, бо Він поклав його в їхні серця, про Нього самого однак ні чого не знали. З власного досвіду знали, що ті земні, скінчені й проминаючі речі не можуть заспокоїти їхнього ненаситного серця, що бажало вічного, безмежного щастя, однак не знали як його осягнути. Смерть для них була чимсь страшним, бо вони думали, що з нею все кінчається. Тому й не диво, що вони цілою своєю істотою прилягли до туземного життя і, хоч воно їх ніяк не задоволяло, не заспокоювало їхнього бажання щастя, всетаки не знали де того щастя шукати. Серед тої духової темряви й сліпоти, стогнав цілий тодішній світ, аж доки Господь — Творець не змилосердився над людством і не послав йому світло в особі свого єдинородного Сина. В ньому було життя», каже Йоан Євангелист, „і життя було світлом для людей. І світло світить у пітьмі и пітьма його не пойняла” (Йо 1,4с). Ісус правдиве Світло прийшов на світ і відкрив очі всім – жидам і поганам та й усім, що прихилять свої серця до його науки и готові підкоритися його заповідям і приписам. I про той свій закон, свої оповіді навчав Христос, ще вони в відношенні до невиносимого тягару жидівського закону в легкі: „Візьміть ярмо моє на себе.. Ярмо бо моє любе й тягар мій легкий” (Мт 11,29с).
Ісус став нашим світлом, яке світить у темряві й усім показує дорогу до їхньої мети, до Бога: « То було справжнє світло, яке просвітлює кожну людину » (Йо 1,9). Так, справді Ісус став нашим світлом, яке вказує правдиву дорогу до вічного щастя. Та Він в не тільки нашим дійсним світлом. Він в воднораз і тією дорогою, що веде до вічного життя, як про це запевняє нас словами: „Я -дорога, правда й життя! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене” (Йо 14,6). Тож багато повірили йому ступили на цю дорогу й зайшли до життя. То правда, ця дорога Христа не легка; вона важка, повна терпінь і болю, але зате доводить до щастя. Христос — це те правдиве світло, яке світить усім на дорозі до Бога; хто іде на Ним, Його дорогою, під кінець заходить до мети, яку намітив небесний Отець, тобто до злуки з Ним, нашим Богом.
Не раз трапляється нам, що турботи й злидні життя так дошкулять нам, що вже самі не знаємо куди звертатись, у кого помочі нам шукати. Деколи пристрасті й спокуси так опановують нас, що ми не знаємо, що робити, куди ступити й як жити, бо здається нам уже не стає сили волі, щоб їм противитися. Нам виглядав, що ми вже мусимо погодитися на них, бо не бачимо жодного іншого виходу! Щож тоді нам ро бити, спитаєте ? Робімо так, як той єрихонський сліпець. Він почувши, що Христос проходить тією дорогою, де він сидів, почав головно кликати: « Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною! . (Лк 18,38) й не за перестав кликати, аж доки Христос не послухав його голосу й не при вернув йому зору. Кличмо й ми так само, кличмо безустанку, кажучи: « Спасителю, поможи мені! Вкажи дорогу, як визволитись із тенет диявольських, як мені боронитись, щоб не попасти в гріх і Тебе не образити? Я знаю, що Ти моя єдина правда. Вірую, що Ти моє життя, тай моя дорога й лише через Тебе, тобто при Твоїй помочі я діду до мові мети – Бога! Тож поможи мені, бо, як бачиш, я сам собі ніяк не можу допомогти. Мене огортає темрява, моя віра знемагається, спокуси притягають мене, мої пристрасті сприсяглися проти мене й боюсь, що уляжу в тій нерівній боротьбі!
Коли Отак будемо звертатися до нашого Спасителя й так щиро та й покірно проситимемо про його поміч, тоді Він напевно нам її не від мовить. Він своєю ласкою просвітить нашу душу. Від його Божого світ ла ті сили темряви зникнуть, наші сумніви пропадуть і ми з новою енергією будемо ступати по дорозі правди й справедливості. Ми почу Його Божу правицю, яка спомагатиме нас і провадитиме по хвилях роз барханного житейського моря, подібно як колись витягнула Апостола
Петра з хвиль розбурханого Галілейського Моря, і безпечно завела до човна. Лиш віддаймося цілком, з повним довір’ям проводові Христа, a Він напевно не залишить нас, але доведе щасливо до Бога й нашого небесного Батька.
о. д-р М.І. Любачівський
XXXIV НЕДІЛЯ ПО ЗІСЛАННІ СВЯТОГО ДУХА – НЕДІЛЬНА ПРОПОВІДЬ З КАПЛИЦІ БЛАГОВІЩЕННЯ У ВАТИКАНІ ВИГОЛОСИВ О. БЕРНАРД ПІДГІРНИЙ, ЧСВВ 28 СІЧНЯ 2024. – https://www.youtube.com/watch?v=JJCfxTmX2pQ
Проповідь о. Романа Небожука у 34-тю неділю по Зісланні Святого Духа, Патріарший собор УГКЦ (28 січня 2024 року). – https://www.youtube.com/watch?v=7WYlb_-czwA&t=79s
ДО ТИМОТЕЯ ПЕРШОГО ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. 1 Тим. 280 зач.; 1, 15-17.
Сину Тимотею, вірне це слово й гідне всякого довір’я, що Христос Ісус прийшов у світ, щоб спасти грішних, з яких я перший. Але я був на те помилуваний, щоб Ісус Христос на мені першім показав усю свою довготерпеливість як приклад тим, що мають увірувати в нього для вічного життя. Цареві ж віків, нетлінному, невидимому, єдиному Богу честь і слава на віки віків. Амінь.
ВІД ЛУКИ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Лк. 93 зач. 18, 35-43.
У той час, як наближався Ісус до Єрихону, один сліпий сидів біля дороги і просив милосердя. Почувши, що народ іде мимо, він спитався, що б воно могло бути. Йому сказали, що то Ісус Назарянин проходить. Він став голосно кричати: – Ісусе, сину Давидів, змилуйся надо мною!
А ті, що йшли попереду, зупинили його, щоб закричав, а він ще кричав: Сину Давидів, змилуйсь надо мною!
Ісус зупинився й велів привести його до себе. Коли той наблизився до нього, запитав: – Що хочеш, щоб я зробив тобі?
Господи, – сказав той, – щоб я прозрів! Ісус сказав до нього: – Прозрі! Віра твоя спасла тебе.
І вмить прозрів той і пішов за Ісусом, славлячи Бога. Ввесь народ, бачачи те, воздав хвалу Богові.
1 Тим., 1, 15–17. «Христос Ісус прийшов у світ, щоб спасти грішних, з яких я – перший»
Апостол Павло, апостол народів, називає себе найпершим грішником. Чи це був лише знак його приниження, самоупокорення? Звичайно, ні. Бо що більше людина духовно зростає у Господі, то більше вона бачить свій правдивий стан. Дійсність така – що дальше ми від Бога, то більші ілюзії маємо про себе.
Наше життя має бути стремлінням, щоб шукати Бога, наближатись до Нього, зростати в Господі. Лише тоді ми будемо пізнавати свій правдивий стан, свої сильні та слабкі риси.
Коли апостол Павло, пізнаючи свою обмеженість і гріховність, починав, однак, розуміти, «що все може в укріпляючому Христі», тоді йшов ще з більшою певністю голосити Слово Боже.
Так і ми, коли будемо ставати сильнішими зі знанням про себе, то зможемо тоді вказувати шлях до спасення іншим людям!
Вл. Венедикт Алексійчук
Лк. 18, 35–43. «І він почав голосно кричати: “Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!”»
Не думаю, щоб хтось із нас кричав на молитві… І цього не треба робити. Але цей уривок з Євангелія показує нам приклад сліпого, який справді кричав. І не просто кричав – коли апостоли його заспокоювали, він кричав ще більше й голосніше, аніж перед тим, як каже Євангеліє: «кричав ще дужче». І бачимо, що Ісус почув його й оздоровив.
Отже, чого можемо навчитися, роздумуючи про того сліпого? Бог завжди готовий нас почути. Але цей крик душі має народжуватись у нас всередині. Тим криком душі маємо засвідчити Богові свою потребу і своє бажання отримати від Нього зцілення. Доки не «закричимо» з глибини свого серця про свої труднощі й проблеми, Бог нам не зможе відповісти. Адже Він потребує, щоб ми самі усвідомили і сказали Йому, що нас болить. Сліпому «боліло» те, що він не бачив. Як знаємо, фізичні вади та біль швидше спонукають волати до Бога.
Однак наші гріхи, наші недосконалості не менш болісні для душі, ніж фізична хвороба для тіла, тому прохання про допомогу на дорозі покаяння, навернення і святості також мало б бути криком з глибини серця.
Вл. Венедикт Алексійчук
Тропар (г. 1):
Хоч камінь запечатали юдеї* і воїни стерегли пречисте тіло твоє,* воскрес Ти, тридневний Спасе,* даруючи світові життя.* Ради цього сили небесні взивали до Тебе, Життєдавче:* Слава воскресенню твоєму, Христе,* слава царству твоєму,* слава промислові твоєму,* єдиний Чоловіколюбець.
Слава: Кондак (г. 1):
Воскрес Ти як Бог із гробу у славі* і світ із собою воскресив,* і людське єство як Бога оспівує Тебе,* і смерть щезла.* Адам же ликує, Владико,* і Єва нині, від узів ізбавляючись, радується, взиваючи:* Ти, Христе, той, хто всім подає воскресіння.
І нині: Богородичний (г. 1):
Коли Гавриїл звіщав Тобі, Діво: Радуйся,* – з голосом воплочувався Владика всіх* у Тобі, святім кивоті, * як рік праведний Давид:* Явилася Ти ширша небес,* що поносила Сотворителя твого.* Слава тому, що вселився в Тебе,* слава тому, що пройшов із Тебе,* слава тому, що визволив нас Різдвом твоїм.
Прокімен (г. 1): Будь, Господи, милість твоя на нас, бо уповали ми на Тебе (Пс. 32,22).
Стих: Радуйтеся, праведні, у Господі, правим належить похвала (Пс. 32,1).
Алилуя (г. 1): Бог, що дає відплату мені і покорив народи мені (Пс. 17,48).
Стих: Ти, що величаєш спасіння царя і твориш милість помазаникові своєму Давидові і сімені його до віку (Пс. 17,51).
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого, якого є храм, прп. Єфрема Сирина і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
Читання 31-ї неділі, яке опустили у Неділю по Богоявлінні.
о. Петро Фостик
