ІСТОРІЯ СВЯТКУВАННЯ ПРАЗНИКА. ЗВИЧАЇ КВІТНОЇ НЕДІЛІ. ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ КВІТНОЇ НЕДІЛІ.
28 квітня християни східного обряду святкують свято Входу Господнього в Єрусалим
З історії свята
В останню неділю перед Великоднем християни святкують Вхід Господній в Єрусалим. З євангелія ми знаємо, що коли Ісус Христос воскресив з мертвих Лазаря, люди, які бачили це, повірили, що він дійсно Син Божий. Коли Ісус в’їжджав на віслюкові до Єрусалима, то люди, вшановуючи його, встеляли дорогу своїм одягом, а також вітали пальмовим гіллям. В Україні таким деревом стала верба, тому в народі це свято називають Вербною неділею, святкують її за тиждень до Великодня, а весь тиждень називають вербним [1].
Празник торжественного в’їзду Ісуса Христа до Єрусалима належить до найдавніших празників у Східній Церкві. Свідчення про його святкування сягають III століття. З того часу маємо проповідь на Квітну неділю єпископа Методія Патарського. Святкування цього празника почалося в Єрусалимі і невдовзі стало празником усієї Східної Церкви. Сильвія Аквітанська у щоденнику свого паломництва святими місцями детально описує, як відбувався цей празник у Єрусалимі в IV ст. Там читаємо, що вірні Єрусалима щорічно намагалися наново переживати подію Христового в’їзду до Єрусалима так, як вона відбулася перший раз. У Квітну неділю, після ранішніх відправ у храмі Божого Гробу, вірні збиралися близько першої години пополудні на Оливній Горі коло церкви Христового Вознесення. Сюди приходив єпископ з дияконами, і коли збирався народ, співали різні гимни і псалми та читали зі святого Євангелія про подію Христового в’їзду до Єрусалима. Через яких дві години, коли вже всі зійшлися, починався величавий похід-процесія в сторону Єрусалима. Під час процесії і старші, й діти, несучи пальмові чи оливкові галузки співали гимни і псалми, що закінчувалися окликами: “Благословен, хто йде в ім’я Господнє”. Авторка опису завважує, що всі, навіть маленькі діти на руках своїх батьків, мали в руках пальмові чи оливкові гілки. Похід замикав єпископ із своїми помічниками. І він, подібно як Христос, їхав на осляті. Процесія ішла через місто аж до храму Божого Гробу. Торжество закінчувалося відправою Вечірні [2].
Про святкування Христового входу до Єрусалима в неділю перед Великоднем маємо багато свідчень з наступних віків. Святий Епіфаній Кипрський залишив дві проповіді на празник Квітної неділі. Святий Єфрем Сирин. присвятив цьому празникові окремий гимн. Про це свято говорить Кирило Олександрійський і царгородський патріярх. Прокл Анастасій. Синаїт (VII ст. ), монах синайської обителі й богослов Східної Церкви, перший завважує, що празником Квітної неділі закінчується свята Чотиридесятниця. У VII сторіччі різні церковні письменники, наприклад, Андрій Критський, Косма Маюмський, Йоан Дамаскин, Теодор і Йосиф Студити, уклали стихири й канони на цей празник. Квітна неділя, хоча належить до великих Господських празників, не має ані передані попразденства в церковній службі, бо її святкують у часі посту. У VI-VII століттях цей празник перейшов до Західної Церкви під назвою Пальмової неділі. У цей день на Заході практикували організовувати процесії з пальмовими віттями. Посвячені пальми зберігають аж до Попільної середи наступного року. Тоді їх спалюють і попелом посипають в середу голови на знак покути [2].
Що до нас мовить ікона свята?
Свято В’їзду Христа до Єрусалиму завжди було тісно пов’язане зі святом Воскресіння, тому перші зі збережених зразків зображення цієї події можемо знайти у ранньохристиянському мистецтві. Найдавнішими є барельєфи та мініатюри, починаючи з ІV століття, а вже з ХІІ століття поступово формується іконографія. На фрагменті барельєфу саркофагу Юнія Басса 359 р. бачимо досить лаконічну композицію: Христос на осляті, дерево, біля якого двійко дітей. Натомість на мініатюрі Кодекса Россано, приблизно того ж часу, композиція більш розгорнута: Христос має хрещатий німб, їде верхи на осляті, благословляючи натовп, що буквально виливається зі стін Єрусалиму і навіть з вікон, відображений майже процесійний хід з пальмовими гілками, який зберігся у римо-католицькій традиції дотепер, люди, що стелять своє вбрання під ноги Царя, та апостоли, що балакають між собою на фоні дерева, де дітлахи теж вітають Месію і кидають гілки на його шлях [3].
Центральною постаттю на іконі є Ісус Христос, верхи на осляті, який рухається у напрямку до Єрусалиму. Біля міських воріт його зустрічає натовп, який вибігає назустріч, стелячи одяг і гілля дерев. На протилежному боці від міських мурів видніється Елеонська або Оливна гора, де Христос перебуватиме увесь наступний тиждень і де він буде виданий поцілунком Юди. На фоні гори, позаду Христа йдуть апостоли, жваво щось обговорюючи. Між Оливною горою та Єрусалимом – дерево, на якому сидять дітлахи, зрізаючи гілля та вітаючи Месію. Елеонська або Оливна гора на іконі вказує як на місце перебування Христа протягом його часу в Єрусалимі, так і на місце моління про Чашу та зради Месії одним з його учнів Юдою. Деякі мистецтвознавці зазначають, що гора на цій іконі може також символізувати збірний образ страждань і спокус Христа у пустелі протягом 40 днів, адже саме в Єрусалимі Він був близько до ще однієї спокуси – відмовитися від хресної смерті. Пригадуємо, що на Елеонській горі в молитві до Отця про Чашу Христос просить забрати її, але тільки якщо на те є Божа воля, а не його (Мт. 26, 36-46; Мк. 13, 33-42; Лк. 22, 40-46). Тобто остання спокуса була поборена повним смиренням перед Божою волею і безумовною довірою до Отця. Варто сказати, що образ гори в єврейській культурі – це завжди місце зустрічі з Богом, пригадаймо лиш про отримання скрижалей 10 заповідей на горі Сінай, про молитву пророка Іллі на горі Кармель та його внебовзяття, про жертвоприношення Авраама “на горі, де Господь явився” (Бут. 22, 14) тощо. Зрештою, і в новозавітній історії Христос молився, віддаляючись, на горі, заповіді блаженств дав на горі і показав свою божественну природу трьом вибраним учням на горі Тавор. Тому, дивлячись на гору в іконі В’їзду в Єрусалим, важко зупинитися на одній молитовній медитації тільки про Оливну гору, коли поруч є стільки паралелей до живих біблійних свідчень і доказів постійного прагнення Бога до близького, повного довіри стосунку з людиною, Його творінням. Можливо тому, на українських іконах ми часто можемо побачити не одну гору, а принаймні дві, інколи навіть різного кольору [3].
Ще однією причиною, чому на іконі бачимо дві гори, є згадки старозавітніх пророків та в Одкровенні. Наприклад, що ця гора наприкінці часів розколеться надвоє, бо Бог стоятиме на ній, або, що вершина розколеться, щоб пропустити живу воду з Єрусалиму до Мертвого моря і так оздоровити його (див. Ез.47,1–12). Про цю воду і потік сповіщає книга Одкровення (див. Одкр. 22,1–2). В українських іконах В’їзду в Єрусалим нерідко можна натрапити на зображення Елеонської гори у стилі Українських Карпат чи Прикарпаття. Такі зразки знайдемо в іконі празникового ряду церкви в с. Семенівка, що на Львівщині. Ця ікона ХVІІІ ст. належить до школи риботицьких майстрів та на ній можна впізнати ландшафт львівського Прикарпаття. Також бачимо, що архітектура та вбрання міщан очевидно не належать до єврейських. Натомість зображено типово галицьке середмістя та навіть короля, якого можна впізнати за одягом, оздобленим хутром соболя [3].
Оскільки для євреїв наближалося велике свято – Пасха або Песах – виходу з єгипетської неволі, то всі поспішали до храму в Єрусалимі, щоб поклонитися Богу. Христос теж виконує приписи свого народу, тому вирушає в паломництво. Проте паралельно звершує пророцтво Захарії, де Месію зустрічає донька сіонська – Єрусалим. Ось чому на деяких зразках ікон В’їзду в Єрусалим, окрім міста, можна побачити його персоніфікований образ – жінку, яка стелить під ноги Христа одяг чи гілля, зустрічаючи таким чином свого Царя-визволителя. Таку постать навколішки на передньому плані побачимо на іконі свята з празникового ряду Успенського собору Києво-Печерської лаври ХVІІІ ст. [3].
Христос в’їжджає до Єрусалиму як юдейський цар і Месія. Часто на іконах цього свята його можна побачити з хрещатим німбом та грецьким написом “сущий” або “той, хто є”. Ці знаки вказують на божественну природу Христа, яку він остаточно об’явив смертю на хресті та Воскресінням. Можна зауважити, що інколи Христос має незвичний червоний хітон (сорочку) під синім гіматієм (плащем), що відповідно вказують на божественну та людську природу, зодягнену, прийняту. Натомість бачимо золотий або біло-жовтий хітон, як в іконах Преображення, що об’являє його царську славу та божественність, адже золотий та білий кольори в символічному значенні ікон – це знаки Царства Небесного та Божої слави. Відтак, на галицькій іконі початку ХVІ століття знайдемо жовтий хітон Христа [3].
Окремої уваги заслуговує зображення осляти в українських іконах. За біблійним переданням Христос в’їжджає на молодому осляті, тому логічно припустити, що на зображенні ми б мали побачити приземкувату тварину сірого або коричневого кольору з довгими вухами. Проте, схоже, у деяких випадках українські митці були заскочені когнітивним дисонансом: перед ними поставало завдання водночас зобразити Всемогутнього Царя верхи на не надто шляхетній тварині, призначеній для важких робіт, а не для величних процесій. Цим зумовлене наділення ослята рисами родовитого скакуна. Є зразки, де складається враження, що Христос верхи на коні з ослячими вухами, тим паче, коли цей “осел” золотого або білого кольору, як на стінописі в каплиці Люблінського замку 1418 р. чи на іконі ХVІІ століття з храму св. Параскеви у Львові. Деякі іконописці взагалі не переймалися зоологічними дилемами та відверто малювали коня, як, наприклад, маляр Юрій Медицький з Дрогобича [3]
Інколи на іконі В’їзду в Єрусалим можна побачити, як апостоли обернені один до одного, ніби перемовляючись. Багато з них не розуміли, чому Христові потрібно саме так входити до святого міста, на осляті. Не для всіх відразу була відкрита алюція до пророцтва Захарії, та й не виключення, що дехто з них міг це сприйняти як надмірну поставу їхнього вчителя, що таким чином сам себе оголошує месією. Пригадаймо тільки, як майбутні апостоли знітилися, коли Христос запитав їх, за кого вони його вважають (Мт. 16, 13-20) [3].
Серед перших, хто крокує за Христом, часто можна побачити апостола Петра, який зазнає в Єрусалимі особливої трансформації своєї віри та стосунку з Богом. Нагадаємо, що саме там Петро відречеться від Христа тричі, пообіцявши випити чашу страждань Вчителя разом із ним (Мт. 26, 69-75). Постать апостола Петра з простягненою рукоюь в бік Христа, що означає розмову з ним, побачимо на іконі перемиської школи ХVІ століття з церкви у Старій Скваряві. Там само можна розпізнати постать апостола Андрія, брата Петра. Цікаво, що в зустрічі Месії активну участь брали діти. Саме вони зображені на деревах, де зрізають гілки для устелення ними дороги Христа; вони ж також розкладають одяг під ноги Месії. Про воздання хвали Богові дітьми знайдемо згадку у Псалмі 8, стишок 3: “З уст дітей і немовлят учинив єси хвалу супроти твоїх супостатів, щоб угамувати ворога й бунтаря” [3].
На українських іконах дітей могли зображати в одязі, властивому для того чи іншого часу, як зрештою і люд, що зустрічав Христа. Наприклад, на іконі закарпатськох школи ХVІІ століття бачимо, що одяг апостолів і Христа відповідає традиційному зображенню, а одяг міщан та дітей цілком відмінний, навіть капелюхи та вуса типові для мадярського населення того краю, як і оздоблене хутром вбрання заможного пана на передньому плані.У середземноморській античній культурі пальму вважали символом життя та перемоги, а в єврейській ще й символом незалежності та перемог ізраїльського народу (Лев. 23:40): “Першого дня виберете собі найпишніших плодів із дерев, пальмового віття, гілля густолистих дерев, і верболозу, що над бурчаками, і веселитиметесь перед Господом, Богом вашим, сім день”. Та в українській іконографії замість пальм, невластивих нашому клімату, можуть зображати інші дерева, а в деяких зразках можна побачити багату оздобу сцени рослинним орнаментом [3].
Джерела:
1.https://risu.ua/vhid-gospodniy-v-yerusalim_n56030
2.http://anna-church.org/duhovne-slovo-nedilya-6-ta-velykogo-postu-kvitna-vhid-gospodnij-v-yerusalym/
3.https://risu.ua/ikonografiya-v-jizdu-v-yerusalim-pochatok-strasnoji-dorogi-isusa-hrista_n103780
Стаття: бр. Вадим Поліщук, IV курс
Ікона мовить. Свято Входу Господнього в Єрусалим – Джерелo: https://ktds.org.ua/news/our-publish/38197-ikona-movyt-svyato-vxodu-gospodnogo-v-ierusalym/
Тропарі й кондак Входу Господнього в Єрусалим – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=2YCsrVWzeC8
КВІТНА НЕДІЛЯ
“… й ми, як отроки, знамена перемоги носячи,
Тобі, переможцеві смерти, воскликуємо:
Осанна в вишніх, благословен, хто йде в ім’я Господнє”
(Тропар Квітної неділі).
Божу місію на землі Господь наш Ісус Христос завершив двома величними актами, якими є воскресення Лазаря і тріюмфальний в’їзд до Єрусалима. Ці дві події, свідками яких було багато людей, переконливо свідчили про Христове месіянське післанництво та Його божественність. Тріюмф тих двох світлих подій відчинив також браму до останнього акту драми Христового життя — Його мук і смерти.
Від перших віків християнства Східна Церква святкує пам’ять Христового в’їзду до Єрусалима в неділю перед Його світлим Воскресенням. Квітна неділя з давніх-давен вважалася великим Господським празником і належить до 12 найбільших празників нашого церковного року. Вона має також деякі особливі звичаї, яких не мають инші празники. Для кращого розуміння цього празника глянемо на його історію, духовне значення та звичаї, пов’язані з ним.
ІСТОРІЯ СВЯТКУВАННЯ ПРАЗНИКА
Празник торжественного в’їзду Ісуса Христа до Єрусалима належить до найдавніших празників у Східній Церкві. Свідчення про його святкування сягають III століття.
З того часу маємо проповідь на Квітну неділю єпископа Методія Патарського († к. 300). Святкування цього празника почалося в Єрусалимі і невдовзі стало празником усієї Східної Церкви.
Сильвія Аквітанська у щоденнику свого паломництва святими місцями детально описує, як відбувався цей празник у Єрусалимі в IV столітті. Там читаємо, що вірні Єрусалима щорічно намагалися наново переживати подію Христового в’їзду до Єрусалима так, як вона відбулася перший раз. У Квітну неділю, після ранішніх відправ у храмі Божого Гробу, вірні збиралися близько першої години пополудні на Оливній Горі коло церкви Христового Вознесення. Сюди приходив єпископ з дияконами, і коли збирався народ, співали різні гимни і псалми та читали зі святого Євангелія про подію Христового в’їзду до Єрусалима. Через яких дві години, коли вже всі зійшлися, починався величавий похід-процесія в сторону Єрусалима. Під час процесії і старші, й діти, несучи пальмові чи оливкові галузки співали гимни і псалми, що закінчувалися окликами: “Благословен, хто йде в ім’я Господнє”. Авторка опису завважує, що всі, навіть маленькі діти на руках своїх батьків, мали в руках пальмові чи оливкові гілки. Похід замикав єпископ із своїми помічниками. І він, подібно як Христос, їхав на осляті. Процесія ішла через місто аж до храму Божого Гробу. Торжество закінчувалося відправою вечірні.
Про святкування Христового входу до Єрусалима в неділю перед Великоднем маємо багато свідчень з наступних віків. Святий Епіфаній Кипрський († 403) залишив дві проповіді на празник Квітної неділі. Святий Єфрем Сирин († 373) присвятив цьому празникові окремий гимн. Про це свято говорить Кирило Олександрійський († 386) і царгородський патріярх Прокл († 446). Анастасій
Синаїт (VII ст. ), монах синайської обителі й богослов Східної Церкви, перший завважує, що празником Квітної неділі закінчується свята Чотиридесятниця.
У VII сторіччі різні церковні письменники, наприклад, Андрій Критський, Косма Маюмський, Йоан Дамаскин, Теодор і Йосиф Студити, уклали стихири й канони на цей празник. Квітна неділя, хоча належить до великих Господських празників, не має ані передані попразденства в церковній службі, бо її святкують у часі посту.
У VI-VII століттях цей празник перейшов до Західної Церкви під назвою Пальмової неділі. У цей день на Заході практикували організовувати процесії з пальмовими віттями. Посвячені пальми зберігають аж до Попільної середи наступного року. Тоді їх спалюють і попелом посипають в середу голови на знак покути.
ЗВИЧАЇ КВІТНОЇ НЕДІЛІ
Квітна неділя в наших богослужбових книгах має такі назви: “неділя Ваїй”, Цвітна, Цвітоносна і Цвітоносія”, а в народі ще: “неділя Шуткова, Вербна чи Вербниця”. Усі ті назви пов’язані із звичаєм благословляти й роздавати того дня в церкві пальмові чи оливкові галузки. Через брак пальмового чи оливкового віття в нашій країні ми маємо прадавній звичай використовувати гілки лози чи верби, бо вони навесні найшвидше розвиваються.
У жидів і давніх римлян пальмова гілка була символом перемоги. Тому її несли в руках під час переможного походу. На людних ігрищах переможців також нагороджували пальмою, як символом перемоги. У Новому Завіті пальмова галузка стала символом мучеництва. У катакомбах ставили пальму на гробах мучеників як символ тріюмфу мученика. Оливкова галузка є символом миру. У нашому требнику, у молитві на благословення лози, вербна галузка зветься також символом воскресення.
У грецькій мові пальмові галузки звуться “баія”, по-церковно-слов’янському “ваія”, а звідси й назва неділі Ваїй. Не можна точно сказати, коли прийшов звичай благословляти в церкві віття пальми, оливки чи иншого дерева. Здається, що благословення галузок уже було в практиці десь у VII ст., хоч сам обряд благословення з’являється в літургійних пам’ятках щойно в IX столітті.
Благословення ваїй за приписами нашого обряду буває у Квітну неділю під час утрені після Євангелія на 50 псалмі. На Східній Україні був також звичай у містах благословляти й роздавати лозу в суботу ввечері, а по селах — у Квітну неділю вранці. Там разом з лозою вірні діставали також свічечку як символ воскресення.
З посвяченою лозою в нашого народу пов’язані різні дії, деколи навіть забобонні. Посвяченої лози ніхто не нищив. Її ставили вдома за ікони або садили на городі. Нею благословляли худобу, коли перший раз виганяли на поле пасти. З посвяченою вербою господар обходив своє обійстя, щоб відігнати нечисту силу. Деякі навіть проковтували пуп’янки лози, “щоб горло не боліло”. Подекуди посвячену лозу давали померлим до рук, щоб при загальному воскресенні вони йшли назустріч Христові із символом перемоги. При виході з церкви у Квітну неділю люди легко вдаряли один одного по рамені лозою кажучи: “Не я б’ю, лоза б’є, за тиждень буде Великдень”. Так пригадували собі, що за кілька днів буде празник Пасхи.
За прикладом єрусалимської Церкви і в Греції у ІХ-Х віках у Квітну неділю в часі процесії з ваями вулицями Царгорода патріярх їхав на осляті.
ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ КВІТНОЇ НЕДІЛІ
Жидівський народ хотів бачити свого Месію в силі і славі. Тож Ісус Христос воскресенням Лазаря і своїм тріюмфальним в’їздом до Єрусалима довів свою силу і славу. Прилюдно показав, що Він не тільки пан живої й мертвої природи, але й пан людських сердець. Такого тріюмфального походу Єрусалим уже давно не бачив. Це підкреслює святий євангелист Матей: “І коли Він увійшов у Єрусалим, заметушилося усе місто, питаючи: “Хто це такий?” Народ же казав: “Це пророк, Ісус із Назарету в Галилеї” (21, 10-11).
Христова слава тривала коротко, бо за ним, наче тінь, уже йшла зрада Юди, зрада народу, ішла тінь осуду жидівською старшиною, тінь мук, хресної дороги і розп’яття. Ті самі, що сьогодні вигукують: “Осанна”, — за кілька днів кричатимуть: “Розпни”.
Квітна неділя показує нам нестійкість людської слави та марність земного щастя. Радість і смуток на землі — це дві нерозлучні сестри. Тож, коли хочемо колись тріюмфувати з Христом у небі, мусимо спочатку тут, на землі, прожити з Ним страсний тиждень і Голготу. А щойно тоді зможемо, як Він, увійти туди, де вічний тріюмф, радість і воскресення.
о. Юліян Катрій, ЧСВВ. “Пізнай свій обряд” – Джерелo: https://www.truechristianity.info/ua/books/know_your_devotion.php
о. Петро Фостик
