Eparchia Wrocławsko-Koszalińska Kościoła Greckokatolickiego w Polsce

23 СІЧНЯ – НЕДІЛЯ ПО БОГОЯВЛЕННІ.

23 СІЧНЯ – НЕДІЛЯ ПО БОГОЯВЛЕННІ.

Народ, який сидів у темноті, побачив велике світло – Мт. 4, 12-17.

Триває різдвяний час, час різдвяної радості від спогаду народження Божого Сина у людському тілі. Його народження стало великою радістю для вибраного народу. І ми, християни, також радіємо з цієї події навіть 2000 років після того, бо вона принесла нам вістку про спасіння і життя вічне.

Час біжить невпинно вперед, віддаляє нас від народження Ісуса у Вифлеємі і переносить нашу увагу до іншої важливої і радісної події у житті Спасителя – хрищення у Йордані. Там Бог об’являє себе людині у всій повноті, як Пресвята Трійця: Отець у вигляді голосу, Син у людському тілі і Святий Дух у вигляді голуба. Євангеліє цієї неділі після Богоявлення розповідає про початок публічної діяльності Ісуса Христа і першу його проповідь: „Покайтесьбо царство небесне близько” (Мк. 4, 17).

Євангелист Матей описує початок діяльності Ісуса такими словами:

Народ, який сидів у темноті, побачив велике світло; тим, що сиділи в країні й тіні смерти, зійшло світло” (Мт. 4, 16).

Народження Ісуса Христа принесло людям не тільки радість, а також духовне світло. Про його народження сповістило світло вифлеємської зірки, а в Йордані Іван Христитель об’явив його людям, як Месію. Приклад життя Ісуса і слова його науки просвітили людство – принесли повноту правди про Бога і людину, про справжнє щастя людини і дорогу до Царства Небесного. Спаситель об’явив нам справжні цінності, якими є безсмертна людська душа, правда, любов і милосердя.

Це світло Божої правди просвітлює світ вже 2000 років. Так, як денне світло допомагає нам краще бачити і розрізняти речі, так і світло науки Христа допомагає людині пізнавати у житі Бога і дію його любові, розрізняти добро і зло, правду і неправду, все те, що стає перешкодою у зближенні людини до Бога. Тих, хто не дотримувався Божої науки, Христос називав духовно сліпими, провідниками сліпих.

В одній із своїх наук Ісус сказав такі слова: „Я – світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло життя” (Ів. 8, 12). Хто керується у житті світлом Христової науки і вдивляється в приклад його життя, той не потрапить у темряву неправди і незнання, знеохоти і зневіри, безнадії, почуття меншовартості, втрати сенсу життя. Хто увірував в Ісуса і довірився Йому, того Боже світло надійно і впевнено провадить до мети життя – Царства Небесного, захищає від нещасть і допомагає долати різні життєві труднощі.

Сьогодні, коли український народ веде боротьбу за мир у державі, за оновлення нашого суспільства, ми не отримаємо успіхів без цього Божого світла. Саме Христос і його наука можуть вказати нам правильний шлях побудови незалежної держави, зміцнити і об’єднати нас в одну велику родину – український народ.

Ісус Христос прийшов на землю, щоб відкрити очі сліпим і дати світло тим, котрі перебували у темряві гріха. Тому ми, християни, в особливий спосіб покликані йти за Божим Світлом, щоб воно повсякчасно просвітлювало нам дорогу, якою прямуємо до осягнення життя вічного. Для цього ми повинні у своєму земному житті знайти Бога, полюбити Його, об’явити його іншим людям, виконуючи слова Христа: „Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі”. (Мт. 5, 16). Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист

В неділю перед Водохрещенням чули ми як св. Іван Хреститель закликав людей до каяття. кажучи:

«Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне: (Мт 3,2). Він попереджав людей, щоб приготовляли вузькі стежки їхніх сердець на прихід Небесного Царства й Ісуса Христа. Божого Сина й Царя вселенної. В сьогоднішнім св. Євангелії чуємо ті самі слова з уст самого ж Месії-Христа: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мт 4.17).

Це означає, що одинока дорога, яка веде до неба, до вічного щастя це дорога каяття, дорога терпіння, дорога хреста. Дехто спитав би, як це можливе, що Господь Бог, Який любить нас так безмежно, що не пожалів свого єдинородного Сина, але віддав Його на страшні муки й ганебну смерть на хресті, щоб нас спасти від пекельних кар, домагається від нас прямувати до Нього такою важкою дорогою терпіння, хреста? Авжеж правда, нам важко це зрозуміти, бо ми судимо все згідно з нашим людським обмеженим розумом. Тому-то нам важко збагнути цю тайну, що Бог може нас безмежно любити, а рівночасно вимагати від нас, щоб ми в туземному житті переносили важкий тягар терпіннь. Це є неможливим для нашої обмеженої природи й людської любові але є можливим для Божого безмежного духа та Його нескінченої Божої любові, яка може бути з одного боку безмежно ласкава й милосердна, з другого ж безмежно справедлива.

Щоб краще зрозуміти, як Господь Бог може нас безмежно любити. воднораз же й карати, розважмо деякі факти з щоденного життя.

Ми в хворобі йдемо до лікарів, приймаємо неприємні ліки, а то й піддаємось різним операціям чи то самі, чи члени нашої родини. Ми терпимо нераз дуже важко тижнями, а той місяцями, приходячи до себе по такій важкій операції. Однак ніхто з нас не називає лікарів лихими чи злочинними людьми, хоч вони завдали нам чи нашим улюбленим особам важкого болю. Навпаки, ми хвалимо їх і їхній хист, ми платимо їм за ті операції великі гроші! Чому? Бо ми знаємо, шо той біль, який вони, лікуючи нас, нам завдають, не наміряють, але він є доконечним, щоб вилікувати наше хворе тіло та привернути йому втрачене здоров’я. Чому ж тоді ми так дуже критикуємо Господа Бога, того наймудрішого й найкращого лікаря, коли він деколи завдає нам болю, терпіння. Аджеж Він не наміряє нас мучити чи тортурувати, але біль. який нам завдав чи завдає, має на меті оздоровити нашу хвору душу, а то часом і привернути її до життя. Як лікарі завдають нам біль при операціях щоб оздоровити наше тіло, захоронити його перед знищенням, так само й Господь Бог посилає на нас терпіння, хрести, щоб вилікувати й зберегти нашу душу від тої страшної язви – гріха.

Як наше тіло, так і наша душа має своїх ворогів.

Першим й найбільш небезпечним для нашої душі є наше власне тіло, або неопановані пристрасті, бажання, що є наслідком первородного гріха. Воно є нам небезпечнішим ворогом спасіння нашої душі, бо від нього ані заховатись, ані втекти не можемо. Воно зостається з нами й цілий час намагається звести нас з дороги життя. Єдиним рятунком для нас є підкорити його з його ж пристрастями під Божий Закон, Господні Заповіді. Ми мусимо піддати наше тіло під провід нашого ума, просвіченого Божою ласкою і, таким чином, привернути рівновагу в нашій людській природі.

Другим ворогом спасіння нашої душі є цей світ з його багатствами, розкошами, спокусами, які нам так улещують і так дуже манять нашу первородним гріхом звихнену природу. Ми з власного досвіду знаємо, що кожний з нас бажав би бути багатим, могутнім. славним; шо кожний хотів би дати волю нашим пристрастям, зажити розкішним життям. Ми знаємо, як то важко нам доводиться відмовити собі того земного щастя, що його такими яскравими красками змальовують наші пристрасті й наша уява.

А під кінець нашим наймогутнішим ворогом є диявол. Він то знає добре всі наші немочі та й уміє повернути їх проти нас, проти нашої душі, щоб її погубити. Він бо цілим серцем ненавидить Бога Творця, а тому, що Богові нічого зробити не може, намагається принаймні знищити Його образ і подобу, тобто людську безсмертну душу. Всіма своїми силами й диявольським хитруванням намагається звести з дороги Божих заповідей на бездорожжя гріха, щоб погубити й стягнути до місця вічних кар – до пекла.

Щоб нам у тій нерівній боротьбі проти цих трьох ворогів нашого спасіння помогти, Син Божий прийнявся боротьби проти того могутнього ворога, проти диявола. Своїми страстями й хресною смертю він подолав його знищив його силу над нами, так що він тепер ніяк пошкодити не може, хіба шо ми самі добровільно піддаємось під його владу виставляючись на спокуси й допускаючись важкого гріха. Господь Бог помагає нам також у боротьбі проти другого ворога, тобто проти цього грішного світу та його спокусу. Кожну, навіть найменше грішну розкіш, Господь злучив з терпінням, тож коли хтось допускається навіть найменшого гріха, тоді з каплиною тієї земної розкоші-щастя мусить випити повну чашу полину терпіння. Цим небесний Отець повчає нас, що розкоші цього світу, тобто земні добра, не є метою нашого туземного життя. Наша мета й наше щастя є поза цим світом, поза цими земними розкошами, бо воно в небі й у Бозі, що є єдиною метою людини, єдиною Істотою, яка може повністю заспокоїти наше серце, бо бажає безмежного, вічного щастя. Ми могли б порівняти земні добра, що їх у нашому земному житті зустрічаємо, до алеї рож, що мають нам завжди пригадувати на нашу мету, на Господа Бога. Вони наче ті рожі мають пригадувати нам красу, доброту, ласкавість нашого небесного Отця, та й спонукувати нас краще Його пізнавати й до Нього прямувати. Коли ж однак ми пристанемо й зупинимось біля них і, любуючись ними, забуваємо. для чого ми живемо на землі, тоді вони, неначе ті рожі, ранять нас своїми колючками, примушуючи нас схаменутись, і відірвавшись від них. Далі прямувати дорогою до нашої мети – до Господа Бога. Так також і ті терпіння шо їх зазнаємо при недозволенному вживанні тих земних дібр, пригадують нам, що наше щастя не можемо осягнути тут на землі, бо воно жде нас у домі нашого Отця в небі!

Проти третього ворога нашого спасіння, тобто проти нашого власного тіла та його пристрастей ми вже мусимо боротися самі. Ця боротьба – це наша служба Богові. Покута. самовідречення – це єдиний спосіб подолувати перепони, що їх наші пристрасті ставляють нам на дорозі до нашого спасіння – до неба, тому мусимо їх уживати, щоб підбити наше тіло під провід нашого духа. Якщо б існував якийсь інший спосіб до осягнення цієї мети, наш небесний Отець був би його нам напевно вказав, але такого немає! Тому Ісус Христос закликає нас ступати на дорогу покути не лише словами, але й своїм власним прикладом. Хоч Він ніяк не потребував терпіти тут, на землі, бо міг спасти нас яким-небудь ділом, що мало б безмежну вартість перед Богом Отцем і було б надолуженням за всі наші провини. Але Він знав, що якби, не терпівши, закликав нас до несення хрестів – до терпіння, ми могли б Йому закинути, що Він не знає, як то важко є терпіти, тому Він сам прийнявся терпінь. Він ніс такий важкий хрест, що його ледве чи хто-будь з нас міг би понести, тому Він знає, що це є терпіння й має повне право вимагати його від нас, коли хочемо спастися. Тому слухаймо Його голосу й несімо за Ним наші хрести, бо він вимагає того від кожного з нас, кажучи:

«Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною» (Мт 16.24: Мк 8.34).

о. д-р М.І. Любачівський

ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО ЕФЕСЯН 4, 7-13.

Браття, кожному з нас дана благодать в міру Христових дарів. Тому й сказано: Зійшовши на висоту, полонив він полонених, і дав людям дари.

Те «зійшовши» що означає, як не те, що він був зійшов униз у найнижчі частини землі?  Той же, хто був зійшов униз, є той самий, що зійшов вище всіх небес, щоб усе наповнити. І він настановив одних апостолами, інших пророками, ще інших євангелистами, пастирями, і вчителями, для вдосконалення святих на діло служби, на будування тіла Христа, поки ми всі не дійдемо до єдности у вірі й до повного пізнання Божого Сина і не станемо дорослим мужем, у міру повного зросту, повноти Христа.

ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАТЕЯ 4, 12-17.

В тому часі зачувши, що Івана ув’язнено, Ісус вернувся в Галилею і, покинувши Назарет, пішов і оселивсь у Капернаумі, що при морі, на границях Завулона та Нафталі, щоб збулося те, що сказав був пророк Ісая: О земле Завулона та земле, Нафталі, приморський шляху, країно за Йорданом, поганська Галилеє!

Народ, який сидів у темноті, побачив велике світло; тим, що сиділи в країні й тіні смерти, зійшло світло.

З того часу Ісус почав проповідувати й говорити: Покайтесь, бо царство небесне близько.

У той самий день

Пратулинських мучеників

Синод єпископів УГКЦ постановив доповнити церковний календар нашої Церкви “святом в честь пам’яти християнського подвигу Пратулинських мучеників”. Поминати Пратулинських мучеників вирішено 10 січня (за григоріянським стилем — 23 січня).

Нашу Українську Греко-Католицьку Церкву часто називають “Церквою мучеників”. Разом з тим, якщо поглянути на наш літургійний календар, то серед канонізованих Церквою синів і дочок побачимо в ньому лише кілька постатей — насамперед святого священномученика Йосафата, мученика за справу святої Єдности, потім цілу когорту блаженних мучеників і преподобних, які останнім часом випромінюють світло своєї святости на наші землі. Але навіть коли б для кожного з них призначити окреме свято в літургійному році, то кількість їх буде все ж таки порівняно незначною. Очевидно, справа лише в часі, в якому ми, як люди, живемо і рухаємося, і залізні лещата якого постійно відчуваємо як одне з найбільших обмежень, але якого потребуємо і на те, щоби осмислити і дослідити нашу минувшину. Там віднайдемо ще десятки і сотні нових світлих особистостей, які посвідчили Христа аж до мученицької смерти. Ми вражені тим, що більшість прославлених на престолах Вселенської Церкви українців греко-католиків підтвердила свою вірність Христові саме мученицькою смертю, найвищим свідченням любови до Бога, найвозвишенішим з Ним єднанням через Його хресне страждання в надії славного Воскресення. Без сумніву, не бракує в нас преподобних та ісповідників (бо і їх свідчення є безпосередньо пов’язане з переслідуванням віри), і праведників, але поки що в цій царині нашу “молоду” Церкву, яка тільки постала після гонінь останніх часів, перемагає все той же невблаганний час (адже проведення беатифікаційного чи канонізаційного процесу є справою нелегкою і часто тривалою). Иншого “особливістю” святих чи блаженних нашої Церкви є те, що більшістю її свідків-мучеників є єпископи, священики або монахи і монахині. Це пояснити досить легко, бо ж переслідування будь-якого періоду мали за зразок класичний сценарій гонінь на Церкву перших віків християнства, коли священнослужителів спочатку примушували відректися від свого служіння та покладеного на них Богом обов’язку провадити Христове стадо дорогою вічного спасіння. З тою лише різницею, що, з огляду на масовість цих гонінь, кількість вірних-мирян, які в них постраждали, було набагато значнішим. Серед широкого загалу християн побутує думка, що Українська Греко-Католицька Церква є Церквою-Мученицею тільки через те, що криваві переслідування нашої віри з боку радянської влади в середині й другій половині XX століття є подіями маловіддаленими від нас у часі. Однак ми, її вірні, добре знаємо, що в славній історії Церкви ніколи не бракувало хрестів. Ось і сьогоднішнє свято повинно певним чином відновити в умах багатьох ту історичну справедливість, без якої просто неможливо собі уявити те, що ми звемо справжнім почитанням Бога, і розвіяти міфи про те, що пальма мучеництва в нашій Церкві є долею тільки священства та монашества: тяглість свідчення вірности Христові нашої Страдниці-Церкви знає багато инших прикладів справжнього християнського подвижництва і звитяги…

Зважаючи на винятковість цього празника, неможливо не дивуватися відвазі і мужності простих і неосвічених селян, які, не боячись сили та погроз озброєного війська, змогли-таки відстояти свою не церковцю, а Церкву перед посяганням злобного супостата. У наш час нам особливо потрібна така застанова. Тепер, коли всі наші турботи звернено вперед, коли ми прагнемо, щоб наші діти і молодь були якнайбільше поінформовані про Бога, якнайкраще знали катехизмові правди та брали активну участь у літургійному житті Церкви і служінню ближнім, напевно, слід усім нам згадати, що не в новому катехитичному правильнику, не в мистецьки виконаних ілюстраціях чи чомусь иншому (хоча, поза всіляким сумнівом, все це також потрібно) ховається дух віри наших батьків — часами неписьменних селян та далеких від досягнень і поступів науково-технічного прогресу жителів наших маленьких чи більших українських містечок. Сила їхньої віри, нерідко готової на цілковиту самопожертву, полягала саме в їхній щирості і простоті у ставленні до Бога — Того Бога, Якого вони ще з раннього дитинства пізнавали в шепоті бабусиної молитви та проникливій тиші зверненого до Христового лику на іконі дідівського погляду. Від такої віри, яка воістину “прив’язує” Бога до землі, від такого переконання, в якому відчуваєш свою особливу відповідальність перед батьками за те, щоб передати і дітям усе, що ти отримав від Бога з їхньою кров’ю і їхньою плоттю, не можуть відірвати ні холодне маячіння багнетів, ні гучний гул рушничних пострілів, ні краса і пишність чужинецьких обрядових дійств, ні видима переконливість і чітка аргументація супротивника… Напевно, тому і полягли холодного зимового ранку 1874 року в мало кому відомому українському селі на Підляшші тринадцять Христових героїв — поважні старці Данило Кармаш (Кармашук), Пилип Герилюк (Кирилюк, Курилюк), Костянтин Бойко (Бойчук), Ігнатій Франчук, Костянтин Лукашук, статечні господарі Вартоломій Осип’юк та Максим Гаврилюк, сповнені життєвих сил Вікентій Левонюк та Іван (Андреюк) і зовсім юні Микита Грицюк, Лука Бойко, Онуфрій Василюк (Томашук) і Михайло Ваврищук. І хоча такими, здається, далекими і чужими є для нас, християн III тисячоліття, ці зовсім незнані нам люди, що стали жертвою спрямованого проти Української Греко-Католицької Церкви свавілля російського “православного” самодержця, їх рішучість та стійкість у вірі в останню смертну хвилину не може сьогодні не зачіпати якихось найпотаємніших струн і нашого християнського серця, тож з усім людом молитовно взиваємо до них: “… благаємо вас… заступайтесь і моліться за нас, і випросіть нам непохитність у святій католицькій вірі та ревність у спасінні душ наших, а також душ нашої родини, знайомих, нашого народу та усіх безсмертних душ. Вчиніть, щоби в усьому нашому народі настала єдність у святій вірі; щоби усі стали дітьми одної Христової Церкви; щоби ми все глибше і краще пізнавали правди святої католицької віри; щоби жили і поступали згідно з вченням правдивої Христової Церкви і готові були за неї віддати своє життя; та щоби наш народ, збагачений дочасним і вічним благословенням, прославляв Бога, Який нагородив вас нев’янучим вінком слави у Своєму Небесному Царстві і Якому належить слава, честь і поклін на віки вічні. Амінь. ” (Молитва з Молебня до Пратулинських мучеників // Сивіцький П. Блаженні підляські мученики з Пратулина. — Львів: Місіонер, 1999. — с. 68).

Тропар, глас 4:

 Старстотерпці Пратулинські!* Вийшовши на боротьбу з лютим ворогом,* який хотів занапастити душі ваші,* не злякалися його погроз,* а мужньо витривали при своїй Церкві аж до смерти,* бо непохитно стояли ви на духовному камені – Петровій скелі.* Прийнявши вінок слави від єдиного Переможця і Владики,* моліть Його, щоб і ми були вірні Христовій Церкві.

Кондак, глас 2: 

Радуйся, Пратулине!* Бо ти не найменший із сіл та міст підляських.* З тебе засяяли ті, які за Церкву принесли життя своє в жертву,* і тим здобули нев’янучий вінок слави.* То ж моліться, страстотерпці, перед престолом Всевишнього* за утвердження нас у вірі і за спасіння душ наших.

о. Роман Тереховський

Тропар (г. 6): 

Ангельські сили на гробі твоїм* і ті, що стерегли, змертвіли* і стояла Марія у гробі,* шукаючи пречистого тіла твого.* Полонив Ти ада, та не спокусився ним,* зустрів єси Діву, даруючи життя.* Воскреслий з мертвих Господи, слава Тобі.

Тропар (г. 1): 

Коли в Йордані хрестився Ти, Господи,* Троїчне явилося поклоніння:* бо Родителя голос свідчив Тобі,* возлюбленим Сином Тебе називаючи;* і Дух у виді голубинім засвідчив твердість слова.* Явився Ти, Христе Боже,* і світ просвітив, слава Тобі.

Тропар (г. 7): 

Показавши всьому світу силу свого духа,* тринадцять мучеників наших славних,* ви зросили землю нашу своєю кров’ю,* прийнявши страждання ці добровільно,* і отримали за це вінки небесні,* тож моліть Христа Царя,* щоб подав нам велику милість.

Кондак (г. 6): 

Життєначальною долонею* умерлих із мрячних долин* Життєдавець воскресив усіх – Христос Бог,* воскресіння подав людському родові.* Він бо всіх Спаситель, воскресіння і життя, і Бог усіх.

Слава: Кондак (г. 2): 

Промінними ставши світильниками,* ви, божественні Мученики, все створіння осяюєте світлом чудес,* зціляєте недуги, розвіваєте завжди глибоку темряву,* і безупинно молитеся Христу Богові за всіх нас.

І нині: Кондак (г. 4): 

Явився єси днесь вселенній* і світло Твоє, Господи, знаменувалося на нас,* що зі зрозумінням оспівуємо Тебе:* Прийшов єси і явився єси – Світло неприступне.

Прокімен (г. 6): Спаси, Господи людей твоїх і благослови насліддя Твоє (Пс, 27,9).

Стих: 

До Тебе, Господи, взиватиму, Боже мій, щоб не відвертався Ти мовчки від мене (Пс. 27,1).

Прокімен (г. 8): Веселіться в Господі і радуйтеся, праведні (Пс. 31,11).

Стих: 

Блаженні, яким прощено беззаконня і яких гріхи закрито (Пс. 31,1).

Алилуя (г. 6): Хто живе в помочі Всевишнього, під покровом Бога небесного оселиться (Пс. 90,1).

Стих: 

Скаже Господеві, заступник мій єси і прибіжище моє, Бог мій, і надіюся на нього (Пс. 90,2).

І святим (г. 4): Візвали праведні, і Господь вислухав їх, і від усіх скорбот їх ізбавив їх (Пс. 33,18).

Стих: 

Багато скорбот у праведних і від усіх них ізбавить їх Господь (Пс. 33,20).

 Замість Достойно, приспів: 

Величай, душе моя, царя – Христа, що хрестився в Йордані.

І ірмос, глас 2:

Не зуміє ніякий язик достойно благохвалити, тривожиться й ум, і то надсвітній, коли оспівує Тебе, Богородице; одначе Ти, благая, прийми віру, бо любов нашу божественну знаєш, бо Ти є християн заступниця, Тебе величаємо.

Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1). Алилуя, тричі.

Другий: Радуйтеся, праведні, у Господі, правим належить похвала (Пс. 32,1).

Священик: Христос, істинний Бог наш, що в Йордані христитися зволив від Йоана спасіння нашого ради, молитвами пречистої Своєї Матері, святих славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого якого є храм і святих Григорія, єп. Ниського, прп. Дометіяна, єп. Мелітинського, прп. Маркіяна, пресвітера й економа великої Церкви, і мчч. Пратулинських: Вінкентія, Никити, Йоана, Константина, Михаїла, Онуфрія, Филипа, Максима, Даниїла, Константина, Вартоломея, Луки й Ігнатія, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.

Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1349309682180891

о. Петро Фостик

Dodaj komentarz

Close Menu