Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас… Лк. 6, 31-36.
В сьогоднішньому Євангелії, ми чуємо слова Христові, які є звернені до людей усіх поколінь, зокрема і до нас сьогодні. Не тільки до тих, які стояли навколо Нього і слухали Його проповідь, а й до нас – до тих, які сходимося сьогодні до храму, щоби стати навколо престолу, почути промовлене до нас, Його Слово, щоби відкрити свої вуха і серця на прийняття Бога у Слові і у Пресвятій Євхаристії.
Сьогодні Господь говорить до нас про любов. Знову і знову Христос повертається до теми любові. Він промовляє ці слова в суспільстві, яке жило за законами відплати: «око за око, зуб за зуб». Цей закон, який регулював відносини тогочасного суспільства, був жорстоким і воднораз справедливим.
Христос розповідає нам про іншого Бога, про Бога, Який ставиться до нас “не справедливо”, до Бога, який переступає справедливість, до Бога, який не зважає на принципи і закони. Якщо би Господь ставився до нас справедливо, Він скарав би нас за наші гріхи. Якщо би Господь ставився до нас по закону, Він відвернувся би від нас.
Коли людина впадає у гріх, людина відвертається від Бога, чинить переступ. Чим відповідає Бог на людський гріх? Він відповідає не справедливістю, а любов’ю. Він відповідає не законом, а благодаттю. Він сам приходить у цей світ, коли бачить, що людина нездатна сама звільнитися від гріха, бо гріх поневолює.
Лишень Христос є спасителем і визволителем. Лишень Христос є тим, Який звільняє і спасає. Кожен гріх робить людину рабом, кожен гріх поневолює, кожен гріх робить людину залежною від себе. І як часто, ми приходячи на сповідь, обіцяємо, що виправимось і змінимо своє життя, та коли відходимо від сповідальниці, повертаємося до нашого звичного життя, ми впадаємо знову і знову у ті самі гріхи. По цьому ми бачимо наскільки сильно здатен гріх поневолити людину, і як важко є визволитись навіть від повсякденних, побутових гріхів. Ми бачимо, що ми перебуваємо в духовній боротьбі, боротьбі за себе, боротьбі за своє визволення, боротьбі за можливість вільно, без гріха спілкуватися з Богом.
Христос приходить тоді, коли людина нездатна сама дати собі раду. Він приходить і жертвує Себе, стає Людиною, проживає наше життя, розпинається на хресті, помирає і воскресає, для того, щоби і ми з ним пройшли цей шлях і воскреснули. Воскреснули до життя з Богом, воскреснули спасенні і вільні, воскреснули в любові, бо Бог – це Любов.
В сьогоднішній Євангелії, Христос розповідає нам про два типи любові: про любов грішника і любов праведного. Ми дуже часто говоримо про любов, Бо дуже часто чуємо ці слова з Євангелії. Ми любимо! Напевно немає жодної на світі людини, яка би когось не любила.Христос говорить, що любов також буває різною. «Коли ви любите тих, що вас люблять, яка ваша заслуга? Таж-бо і грішники люблять тих, що їх люблять». А, як же ж християни? Їхня любов повинна бути іншою… Власне про неї і говорить Христос.
Ми дуже часто любимо тих, які справді нас люблять, ми шануємо наших сусідів, які з повагою ставляться до нас. На роботі, в трудовому колективі, ми дуже дружимо з тими колегами, які ставляться до нас з пошаною. Ми любимо тих, які нас хвалять, ми любимо тих, з якими маємо, якийсь зиск: матеріальний чи не матеріальний. Ми дуже часто любимо з власної вигоди. Христос говорить, що і грішники так роблять. Це не означає, що ми повинні любити тих, хто любить нас. Це означає, що цієї любові, за яку ми вже отримуємо відплату є недостатньо. Недостатньо для спасіння, бо ми повинні бути такими, як Бог. «Будьте милосердні, як і отець ваш милосердний» – каже Христос у сьогоднішній Євангелії.
Христос заохочує і навіть змушує нас уподібнюватися до Бога, він говорить про те, що ми повинні любити і тих хто нас не любить, бо Господь є добрим для невдячних і злих. Любов здатна перемогти все. Любов здатна подолати все. Любов здатна розігріти кам’яні серця. Любов здатна здолати гріх. Бо як казав святий Августин: «Люби і роби, що хочеш». Бо людина, яка справді любить, вона ніколи не захоче зробити зла, вона ніколи не захоче нашкодити іншій людині. Вона ніколи не буде прагнути примноження зла у світі.
Господь залишає нам заповіді любові, ті заповіді, які заохочують нас, християн, любити Бога, любити ближнього і любити самих себе. Часто ми не любимо самих себе. Найбільше шкоди нам завдаємо ми самі, а пізніше шкодуємо… Шукаючи винних навколо, шукаючи винних повсюди, бо не хочемо признати, що найбільшої шкоди завдаємо собі ми. Господь заохочує нас любити. Любити Бога, любити ближнього, любити самих себе. Бо людина, яка любить – уподібнюється до Бога.
Господь прийшов у цей світ, став людиною, щоби ми мали можливість уподібнитися до нього. Кожного разу, коли ми відкриваємо свої серця на слухання Слова Божого, ми приймаємо Його в своє серце, для того, щоби стати таким, як Він, щоби жити і творити так, як це робив Він. Кожного разу, коли ми приймаємо Святе Причастя, Тіло і Кров Христову, ми приймаємо самого Господа, для того, щоби Він замешкав у наших серцях, щоби жили вже не ми а Він у нас. Щоби Господь став нами, а ми Ним, щоби ми сповнились любов’ю до Нього і Його благодаттю. Щоби наші вуста і руки промовляли і чинили лишень те, що Йому вгодне.
Кожного разу, коли ми відкриваємо своє серце для слова Божого, чи для Євхаристії, коли ми відкриваємо свої вуста для молитви, коли в нашому розумі з’являється добра думка, думка милосердя і любові, тоді ми єднаємося з Богом, тоді ми дозволяємо йому у нас мислити, у нас промовляти, у нас діяти, у нас жити і любити.
Два типи любові, про яку говорить у сьогоднішній Євангелії Христос, одна з яких притаманна грішникам, яка не є справжньою любов’ю, яка є егоїзмом, і інша любов, любов до якої закликає Христос, любов, яка повинна пронизувати цей світ.
Уявімо собі, що кожен з нас, кожна людина, яка живе на цій планеті, поставилася би до іншої людини з любов’ю – цей світ був би іншим, цей світ преобразився би, цей світ став би Царством Божим. Якщо би кожна людина прагнула лишень примноження добра і любові, не дбала про власні, егоїстичні інтереси, хотіла зробити добро, цей світ справді став би Царством Божим. Це є той стан життя людства, до якого закликає нас Христос. Він прийшов, щоби показати, що ми можемо любити усіх, що кожна людина може бути доброю і милосердною, що ми можемо відкрити свої серця, що ми можемо змінювати цей світ. Він не побоявся піднестися на Гологту і бути розіп’ятим на Хресті задля того, щоби ми сьогодні отримали приклад і дороговказ, як і ми повинні жити. Щоби ми сьогодні могли почути слова про любов і могли змінювати цей світ на краще. «Будьте милосердні, як і Отець ваш Милосердний» – оце єдине, чого вимагає від нас Христос, бути такими, як і Отець наш Небесний. Вміти любити так, як Він це робить, надіятися і вірити у Нього так, як Він надіється і вірить у нас. Бо Господь нас любить і Він це показав нам у своєму Сині. Він вірить, що ми можемо стати іншими і кращими, Він надіється, що ми знайдемо шлях до Нього. Господь вірить в людину, часто більше, ніж людина вірить в Бога. Бог любить людину більше ніж людина Його.
Якщо ми, зуміємо полюбити Бога, полюбити ближнього, полюбити себе, безкорисно, жертовно, милосердно, тоді ми зможемо будувати вже тут Царство Боже. Бо Царство Боже не починається в іншому світі, Воно починається там де є серце сповнене Богом, де є справжні послідовники Христа, де є ті, які хочуть бути з Богом, хочуть з Ним жити і хочуть жити так, як Він. «Будьте милосердні, як і отець ваш милосердний».
Проповідь о. Олега Шепетяка на 19 Неділю по Зісланні Святого Духа
ДРУГЕ ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО КОРІНТЯН 11, 31 – 12, 9.
Браття, Бог і Отець Господа Ісуса – він благословен вовіки! – знає, що я не говорю неправди. В Дамаску правитель царя Арети стеріг місто дамаскинян, щоб мене схопити, але мене спущено через віконце у коші по мурі і я втік з його рук.
Чи треба хвалитися? Воно не личить. Та я перейду до видінь і обоявание Господніх. Знаю чоловіка в Христі, що чотирнадцять років тому, – чи то в тілі, не знаю, чи то без тела, не знаю, Бог знає, – був узятий до третього неба. І знаю, що той чоловік – чи в тілі, чи без тела, не знаю, Бог знає, – був узятий у рай і чув слова невимовні, яких не можна людині висловити. Таким буду хвалитися, собою ж нуду хвалитися, хіба лиш моїми немочами. Коли ж я схочу хвалитися, не буду безумний, бо скажу правду; але стримуюся, об про мене хто не сказав більше, ніж у мені бачить або від мене чує.
І щоб я не загордів надзвичайними об’явленнями, дано мені колючку в тіло, посланця сатани, щоб бив муне в лице, щоб я не нісся вгору. Тричі благав я Господа, щоб той від мене відступився, та він сказав мені: «Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила в немочі показується». Найкраще, отже, хвалитимуся скоріше моїми немочами, щоб у мені Христова сила пробувала.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ЛУКИ 6, 31-36.
Сказав Господь: Як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і вик само.
Коли ви любите тих, що вас люблять, яка ваша заслуга? Таж бо й грішники люблять тих, що їх люблять. I коли чините добро тим, що вам чинять, яка ваша заслуга? І грішники те саме чинять. І коли ви позичаєте тим, від каєте надію назад узяти, яка ваша заслуга? Адже і грішники грішникам позичать, щоб відібрати від них рівне. Ви ж любіть ворогів ваших, добро чиніте їм і позичайте, не чекаючи назад нічого, і велика буде ваша нагорода, і будете синами Всевишнього, бо він добрий для невдячних і злих. Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний.
2 Kr. 11, 31 – 12, 9. «Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсилі»
Ніхто з нас но хоче почуватись безпорадним, слабким, немічним. Кожен хоче бути певним себе, але ця наша певність завжди обмежена. Бо вона завжди побудована на нашому суб’єктивному досвіді, обмеженому розумінні, особистих знаннях. І скільки ми б не здобували, усе завжди обмежене і суб’єктивне.
Повноту певності осягаємо тоді, коли живемо в Господі. Ми ж часто починаємо довіряти Богові тоді, коли почуємось безпорадними й немічними. Бог же той, який може нам у всьому допомогти, але ми маємо почутись тими, які потребують цієї Його допомоги. Доки ми цього не відчуємо, Бог не може нас насильно змінити чи ощасливити.
Лиш тоді, коли усвідомимо свою безпорадність, Бог може прийти зі своєю поміччю і силою!
Лк. 6, 31-36. «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ти так само».
Господь подає нам «золоте правило»: як ми чинимо іншим, так інші чинять нам. Як ми ставимося до ближніх, так даємо право їм ставитися до нас. Зазвичай ми завжди маємо претензії до когось: хтось не так подивився, не так сказав, не так відреагував, не так до нас поставився. Ми дуже боляче сприймаємо вчинки інших осіб щодо нас. Водночас легковажимо нашими вчинками щодо інших. Нам дуже боляче, коли нас ранять, але ми дуже легко завдаємо болю та ран іншим.
Правило, яке дає Господь, дуже просте: що ми хочемо, щоб нам робили, те й ми робімо іншим.
Хочемо, щоб нам прощали, – і ми прощаймо; хочемо, щоб нас любили, – і ми любімо. Якщо не хочемо, щоб нам чинили прикрість, – і ми не чинімо цього; не хочемо, щоб нас принижували, – і ми не принижуймо інших. Адже що ми робимо для інших, те й інші будуть чинити для нас.
Владика Венедикт (Алексійчук)
Тропар:
Коли зійшов Ти до смерти, Життя безсмертне,* тоді ад умертвив Ти блистінням божества.* Коли ж і умерлих із глибин підземних воскресив Ти,* всі сили небесні взивали:* Життєдавче, Христе Боже наш, слава Тобі.
Кондак:
Воскрес єси з гробу, всесильний Спасе,* і ад, увидівши чудо, зжахнувся, і мертві востали,* а творіння, бачачи, радується разом з тобою,* і Адам веселиться, і світ, Спасе мій, оспівує Тебе повсякчасно.
Богородичний:
В молитвах невсипущу Богородицю* і в заступництвах незамінне уповання* гріб і умертвіння не втримали.* Бо як Матір Життя до життя переставив той,* хто вселився в утробу приснодівственну.
о. Петро Фостик
