Eparchia Wrocławsko-Koszalińska Kościoła Greckokatolickiego w Polsce

15 ТРАВНЯ – IV НЕДІЛЯ ПІСЛЯ ПАСХИ, РОЗСЛАБЛЕНОГО.

15 ТРАВНЯ – IV НЕДІЛЯ ПІСЛЯ ПАСХИ, РОЗСЛАБЛЕНОГО.

Дім милосердя

«Оце ти видужав, – то ж не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталось». (Йо, 54)

Дорогі в Христі! Сьогоднішнє Євангеліє веде нас думкою в Єрусалим до входових, так званих, Овечих воріт міста, при яких було купелеве місце. По-єврейському звалось воно « Ветезда », тобто « дім милосердя ». До цього купелевого місця вело п’ять критих переходів, в яких лежало багато хворих: сліпих, кривих, усохлих, спаралізованих. Всі вони чекали хвилини, коли то час-до-часу ангел Господній прийде і заколотить воду.

І хто перший поринав у воду по тому, як вода заколотилася, то одужував, хоч яка б там була його хвороба. Біля того ставка лежав спаралізований чоловік від тридцять вісім років. Аж тут несподівано підходить до нього Христос-Спаситель і каже до нього: « Бажаєш одужати?» Недужий а переповненого болем серця одрікає Ісусові: «Не маю нікого… хто б мене, коли ото вода зрушиться, та й спустив у купіль…». Тоді Ісус, повний співчуття і милосердя, мовить до нього: « Устань, візьми твоє ложе і ходи!» На приказ Христовий сталося чудо: спаралізований чоловік відразу ж одужав, встав, узяв ложе своє і почав ходити. Видужалий навіть не спостеріг добре, серед товпи народу, хто саме оздоровив його. По деякому часі зайшов він до Храму подякувати Богові за видужання. І тут Ісус наблизився до нього та мовив: «Оце ти видужав, – тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталося!»

Дорогі брати і сестри, ця євангельська поділ, яка мала місце перед двома тисячами років у Єрусалимі є живою дійсністю і в наші дні. Ввесь світ – це наче велика лікарня, шпиталь. Все людство часто навіщають дошкульні нещастя, війни, революції, а слідом за цим – каліцтво, недуги без числа і міри. Скільки то шпиталів у кожному теперішньому місті: Як багато там хворих, калікі Спитаймо лікарів, що за причина тих незчисленних недуг, а вони без вагання відповідять нам, що переважно джерелом цих недуг є рознуздане, грішне людське життя, алкоголь, розпуста, нестриманість, надмірний гнів, ненависть. Загляньмо у заведення для най нещасливіших людей, які позбавлені світла розуму, а лікарі й цим разом, заявлять, що в більшості випадків причиною є провини особисті або гріхи батьків.

Тим же лікувальним місцем і чудотворною купіллю, «домом ласки » для людства тут на землі, є Церква Христова, з вічно живими джерелами ласк, із святими Тайнами: Хрещення, Покаяння, Пресвятої Євхаристії. Хворими паралітиками, до певної міри, є кожний з нас. Рід недуги людства, і нашої, пояснює св. Августин символічно, розглядаючи предивне число «тридцять вісім ». У св. Письмі число « сорок » дуже часто означає досконалість закону. Коли взяти число 38, то закон ще не повний, бо до сорока, до досконалості, бракує йому ще двох одиниць – дві найважливіші заповіді, тобто любови Бога понад усе, і любови ближнього, як самого себе.

Дорогі в Христі! Коли цих двох заповідей у житті людини забракне, тоді вона хворіє, бо відвернулася від Бога і звернулася до створінь. А Бог, створивши людину, поклав у її природу свій споконвічний кодекс – книгу заповідей, між якими первоначальними є дві заповіді, тобто любови Бога і ближнього. Це правда, що любимо те, що бачимо, пізнаємо, доторкаємо. Але Бога «ніхто ніколи не бачив» -” каже св. Йоан, а в іншому місці ще додає: «Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, а Бог перебуває в ньому » (1 Ів. 2,16). Так, це правда, Бога не бачимо нашими тілесними очима, проте бачимо і доторкаємося Божої подоби – наших ближніх. Любов’ю ближніх ми наче очищуємо наші очі, щоб побачити Бога таким, яким Він є. Тим то й каже апостол Їван: «Хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (1 Ів. 4,20).

Ось небесний лікар Ісус питає паралітика: « Бажаєш одужати? », – а недужий одрікає йому: « Не маю нікого… хто б мене… спустив у купіль », Авжеж, для видужання цього хворого треба було людини, але тієї людини, що є водночас Богом: «Один бо Бог, один також посередник між Богом та людьми – чоловік Христос Ісус» И Тим. 2,5). Ось, прийшла людина Христос-Бог, яка приказує паралітикові: « Устань, візьми ложе твоє і ходи!». Це слово «устань » не був звичайний собі приказ, але акт чудесного оздоровлення. До цього Христос долучує ще наступні два прикази: «візьми ложе твоє – і ходи». Перед оздоровленням ложе тримало на собі хвору людину, тепер, коли людина здорова, має достатньо сили, щоб нести своє ложе.

Дорогі брати і сестри, чи ж це не відгук слів Апостола, який навчав: « Носіть тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа» (Гал. 6,2)? Чи ж наказом: «візьми ложе твоє», Христос не хотів начебто сказати: «люби ближнього твого»? Найбільший закон Христовий – це любов, а любов не є повна і досконала, доки її не виявимо нашим ближнім, доки не почнемо взаємно носити тягарів своїх – «в повноті покори Й лагідности, з довготерпеливістю, терплячи один одного в любові, намагаючися зберігати єдність духа зв’язком мир (Єфес. 4,2-4). Коли ми здорові в Христі Ісусі, зносімо терпеливо немочі наших ближніх, як наказує апостол Павло: « носіть тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа» (Гал. 6,2).

Так тоді, дорогі брати і сестри, візьмім і ми «ложе» своє, тобто чинім діла любови для наших ближніх. Нестіймо на місці, але «ідімо!». Куди ж іти нам? До Господа, якого маємо любити цілим своїм серцем, всією душею і думкою своєю. Певне, ми ще не дійшли до Господа, але маємо в собою ближнього, і разом з ним, а теж за його допомогою, дійдемо до Бога – нашого найвищого щастя і остаточної мети.

Життя людини – це повсякчасна боротьба за існування, що з кожним днем стає щораз то завзятішою. А втім, немає на світі людини без схиблень, упадків, гріхів, бо людська природа, відразу ж таки після створення, не видержала проби, спроневірилась, згрішила, стала уломною. Ї ми всі нащадки Адама, обезсилені ваготою гріха. Наша душа, здебільша позбавлена ласки Божої, стає якоюсь кволою, спараліжованою у всіх своїх чинностях, у відношенні до надприродного життя. Все ж таки ми не повинні цього соромитися, але признатися перед Богом до наших вад й упадків. Христос-Богочоловік хоче і може нас умить оздоровити, як отого євангельського паралітика. Як колись до паралітика, так сьогодні й до нас Христос ввертає запитання: « Бажаєщ одужати?» Тож в усіх немочах нашої душі звернімось до Ісуса і скажімо: « Хочу бути здоровим! Лиш не маю нікого, хто б мене… спустив у купіль! Хто вилікував би мої душевні рани, підніс з упадків і грішних вад!» Христа-Спасителя ніхто не може скувати кайданами, обмежити кордонами. Він завжди при нас своєю силою і любов’ю. І як лише знайде він у нас одробину каяття, довір’я й любови, тоді напевно і до нас промовить: « Устань, візьми ложе твоє і ходи!» Бо для знедолених розслаблених гріхами людських душ Небесний Лікар-Ісус подбав про « Ветезду » – про дім благодаті – про Церкву і св. Сповідь, в якій чудодійними словами Христа: «Я тебе розрішаю від гріхів твоїх», душа людини знову приймає повне здоров’я та силу, внутрішню радіє щастя. Так тоді використаймо цю чудодійну купіль у Церкві Христовій – святу Сповідь, записуючи глибоко в своєму серці осторогу Ісуса Христа: «Оце ти видужав, – тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталось!». Амінь.

о. Софрон Мудрий ЧСВВ

Наближалося свято Пасхи, яким ізраїльтяни обходили пам’ять визволення з Єгипетської Неволі. Тож Ісус Христос, як кожний побожний ізраїльтянин, вибрався з апостолами до Єрусалиму, щоб там це рокове свято обходити, це значить, споживати ягня жертвоване в Єрусалимській святині. Щоб відсвяткувати свято з усіма приписаними обрядами, Спаситель вибрався вчасніше і, як звичайно, переводив свої дні в святині, де навчав людей, які гуртами збирались довкола Нього. Там, у Єрусалимі, близько святині був ставок, що звався Ветезда. Там було сім притворів, тобто обширних приміщень, які були виповнені різними хворими людьми. Чому? Тому, що це була чудесна купіль, а саме раз у рiк ангел зіступав до неї й порушував її воду:

„і хто перший поринав по тому, як вода заколочувалася, то одужував, хоч яка б там була його хвороба” (Йо 5,4).

Та коли Спаситель одного дня проходив тими притворами попри чудесну купіль, зауважив там паралітика, який 38 літ лежав там безпомічний. Знаючи про це. Спаситель змилосердився над ним i питає:

„Бажаєш одужати?” (Йо 5,6).

А той нещасний каже в вiдповiдь Ісycoвi:

„Не маю нікого Господи, хто б мене, коли ото вода шиться спустив у купіль, бо ось тільки я прийду, а вже інший передомною порина” (Йо 5,7).

Iсус же йому в відповідь каже:

Устань візьми своє ліжко й іди (Йо 5,8). На звук всемогутнього слова Спасителя паралітик негайно подужав і пішов додому. Якийсь час пізніше Ісус зустрiнув його знову в святині я, наблизившись до нього, сказав:

„Оце ти видужав, тож не гріши більше, щоб щось гіршого тобі не сталося|” (Йо 5, 14).

Ця подія в житті Ісуса вказує на те, що існує певне взаємовідношення між людським тілом і душею. Це значить, що недуга душі може деколи спричинити й недугу тіла. З навчання Церкви святої знаємо, що Господь Бог є справедливий суддя, який за добро нагороджує, а за зло карає. Зі святого Письма Старого Заповіту довідуємося про перші часи існування людей; а відтак в історії ізраїльського народу пізнаємо, що Господь Бог карав людей негайно після того як вони переступили Його Божий закон. Так сталося з Адамом і Євою після первородного гріха; подібно Господь покарав і Каїна за вбивство його брата Авеля. Пізніше покарав людей потопом за їхні гріхи, а Содом і Гомору знищив сірчаним вогнем. В історії ізраїльського народу зустрічаємо безпереривну чергу кар, які наступають незмінно за їхніми гріхами. До цього вони так привикли, що наприклад, апостоли Христові, побачивши чоловіка сліпого від уродження питають Спасителя:

„Учителю хто згрішив? Він – чи його батьки, що сліпим він уродився?„ (Йо 9,2).

Господь Бог є незмінний. Він завжди той самий, тому коли тепер людей відразу ж після гріхів не карає, то це не значить, що він про них незнає або що є безрадний і не може вже їх покарати. Нi, Він завжди зостається той самий всемогутній Творець. Якщо Він зразу не карає, то значить що він терпеливо жде на нашу смерть, щоб тоді вже нас покарати. Тим часом за нашого життя Він дає нам нагоду покаятися, поправитися. А коли ми цього не робимо і далі живемо в гріхах, то тим більшу кару стягаємо на себе. Однак уже й тепер деякі гріхи потягають за собою різні, на нашу думку природні кари, хоч вони остаточно е карою Творця природи, тобто Господа Бога. Ось наприклад, візьмім під увагу гріхи проти шостої заповіді Божої, яких наслідком є тi всi рiзнородні венеричні хвороби, які не лише карають самого грішника, але мстяться в прерізний спосіб на його потомстві. Всi цi хвороби є нічим іншим як караючою Божою волею, яка каже нам:

„Не чужолож!” (Вих 20,14).

Або призадумаймось ще й над тими всіма пілюлями проти запліднення. Скільки то подруж вони роз’єднали, та скільки життя людського вони змарнували? Почекаймо ще отак кілька літ та й побачимо, скільки то лиха ті всі зігнання плоду нанесуть на ціле суспільство тут, Сполучених Штатах. Не кажучи вже про те, що вже самi тi вбивства ненароджених дiтей є доказом звірства, яке поширилось між людьми! Навіть звірюка того не може діяти, бо навіть вовчиця, чи львиця боронить своïх молодих, а людська мати так без серця, бел милосердя позбавляються своєї ненародженої ще дитини. Господь Бог, який прокляв Кайна, кажучи:

„Що ти чинив? Ось голос крови брата твого кличе до мене а землі. Те пер же ти проклятий від землі, яка відкрила свої уста, щоб прийняти кров брата твого з твоєї руки”  (Бут 4,10),

цілком певно прокляпе також усі ті матері, які так жорстоко вбивають своїх безпомічних дітей.

Вже в поганських часах грижа совісті була загально знаною карою за сподіяні гріхи. Погани гадали, що той голос совiстi це є богині помсти, які день і ніч ціле життя переслідують тих, що скоїли зло чин. I в наших часах с прилади, що злочинці, гнані а переслідувані своєю совістю самі добровильно віддавались у руки справедливости, бо казали, що воліють яку небудь кару, щоб тільки звільнитись від тих постійних докорів сумління. Та крім того є ще й iншi терпіння, які Господь посилає на нас, хоч і не на те, щоб нас карати, але як ліки, щоби нас захоронити перед майбутніми переступлениями Його Божих заповiдей. Як наємо Господь віддав людям усі сотворіння на землі, тобто рослини, дерева, звірята, риби я птиці, щоб були нам до ужитку. Кожне зотворіння призначене служити людині, а воднораз призначене пригадувати їй на Творця, і також на наші обов’язки і мету, тобто на злуку з Творцем у небесному щасті. Щоб нас захоронити перед за великим прив’язанням до тих земних речей Господь злучив з кожним зловжиттям сотвореними речами певного роду безпосередню кару. Ось наприклад, коли хтось за багато їсть, його безпосередньою карою є недомагання шлунка, болі голови й інші терпіння. Або пригадайте собі, які го клопоти мав людина, коли позволить собі випити за багато алькогольних напоїв. Скільки болю їм доведеться перенести через її нерозум i неповздержність? Так, це дійсна правда, що хвороба душі, гріх, потягає за собою також недугу й біль тіла, бо цi дві нерозлучні частини нашої людської істоти тісно злучені з собою, так що коли одна з них хворіє, хворіє також і інша. Тож коли ми хочемо зберегти здоров’я нашого тіла, намагаймося рівночасно уникати всяких проступків, це значить, намагаймося жити боговгодним життям.

Розуміється, додержування беззастережно здорове й сильне тіло. Отже нам не треба думати, що як живемо по Божому нам уже не буде потрібно ні лікарів ні ліків, все -таки захоронить нас від тих хвороб, які б злучені з зловжиттям цих земних речей. Та тому, що наше життя на землі в пробою, за допомогою якої ми маємо вислужити й заслужити в Бога вічне щастя. Тому й нам треба жити згідно з волею Отця небесного. Нам бо треба зрозуміти, що Бог-Творець дав нам свої заповiдi не нате, щоб нас мучити чи щоб нас зробити манекiнами без волі, але тільки на те, щоб помогти нам розвинути як найкраще наші тілесні й душевні снаги. Він бо хоче, щоб ми, як до цього взиває нас наш Христос Спаситель, були досконалими:

„Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний б досконалий” (Mт 5,48).

Про одне нам треба пам’ятати, а саме: уникати всього, що в проти Божого закону, тобто проти волі Бога-Творця, бо Спаситель остерігав кожного з нас словами, які звертає до оздоровленого паралітика:

„Оце ти видужав, – тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталося” (Йо 5,14).

о. д-р М.І. Любачівський 

ДІЯННЯ АПОСТОЛІВ 9, 32-42.  

 У той час Петро, обходячи всі місця, прибув і до святих, що мешкали в Лідді. Там він найшов одного чоловіка, на ім’я Еней, що лежав на ліжку вісім років, він був розслаблений. Петро сказав до нього: – Енею, Ісус Христос тебе оздоровляє. Устань і сам постели собі ліжко!

І вмить той підвівся. І бачили його всі мешканці Лідди та Сарону, й навернулися до Господа.

Була ж у Яффі одна учениця, на ім’я Тавита, що значить у перекладі Дорка, абож Сарна. Вона була повна добрих діл та милостині, що чинила. І сталося тими днями, що вона занедужала й умерла. Обмили її і поклали в горниці. А що Лідда лежить близько Яффи, учні, почувши, що Петро там, послали двох чоловіків з просьбою до нього: – Прийди до нас якомога скорше.

Петро встав і пішов з ними. І як прийшов, вони його повели у горницю, де всі вдови оточили його, плачучи й показуючи йому одежу, плащі, які робила для них Дорка, бувши з ними. Велівши всім вийти з хати, Петро впав на коліна й почав молитися і, обернувшись до тіла, мовив: – Тавито, встань!

І та відкрила очі, і, побачивши Петра, сіла. Він подав їй руку й підвів її, і, прикликавши святих та вдів, поставив її живою. Довідалась про це вся Яффа, і багато увірувало в Господа.

  ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ЙОАНА 5, 1-15.  

 В той час Ісус прибув до Єрусалиму. А є в Єрусалимі Овеча купіль, що зветься по-єврейськи Витесда й має п’ять притворів. У них лежала сила недужих, сліпих, кривих і сухих, які чекали, коли зворушиться вода: бо ангел Господній сходив час від часу в купіль і зворушував воду, і хто перший по зворушенні води спускався у купіль, видужував, хоч би яка була його недуга.

Був там один чоловік, що нездужав тридцять вісім років. Побачив Ісус, що він лежить, і довідавшися, що він вже дуже довго нездужає, каже до нього: – Бажаєш видужати?

Відповідає йому недужий: – Не маю нікого, пане, хто б мене спустив у купіль, коли зворушиться вода, бо коли я туди приходжу, інший передо мною сходить.

Ісус мовить до нього: – Устань, візьми ложе твоє й ходи!

І відразу видужав той чоловік і взяв своє ложе, й почав ходити.

А був то день суботній. Юдеї кажуть тому, що видужав: – Таж то субота. Не личить тобі носити ложе.

Той їм відповів: – Той, хто мене оздоровив, сказав мені: візьми твоє ложе й ходи.

Спитали його: – Хто той, що сказав тобі: візьми й ходи?

Але той, що видужав, не знав, хто він, бо Ісус зник у натовпі, що був на тому місці. Потім Ісус найшов його у храмі й мовив до нього: – Оце ти видужав, не гріши ж більше, щоб що гірше тобі не сталось.

Чоловік пішов і оповів юдеям, що то Ісус оздоровив його.

  Ді. 9, 32–42. „Петро став на коліна й почав молитися”

Коли читаємо про Ісусових учнів й апостолів, маємо запитати себе, чому ми не діємо в такому авторитеті, як діяли вони. Чому не робимо чудес, не проповідуємо так, щоб народи наверталися… Хибно було б думати, що ці люди були незвичайними чи Бог тепер не дає нам того авторитету діяти в Його Ім’я, як давав колись своїм першим послідовникам.

Якщо їх щось і вирізняло, то це те, що вони, маючи досвід Бога, могли з такою довірою до Нього звертатись, що Бог творив все нові чудеса. А Бог, який був тоді, тепер той самий. Чому ж Бог тепер не чинить чудес? Хіба тому, що не може? Хіба тому, що дари Святого Духа зараз не потрібні в житті християнської спільноти?

Якщо знаємо, що Бог – Той самий, який був, отже проблема в нас, найімовірніше – в нашій довірі до Нього. А наша довіра зростає тоді, коли ми щораз більше на Нього уповаємо і маємо внаслідок цього плоди. Це немов би замкнене коло, якщо ми більше довіряємо Богові, то маємо більше плодів, а внаслідок цього зростає і наша віра.

Тож все більше покладаймося на Бога, а Бог як чинив чуда, про які читаємо на сторінках Євангелія, а не раз і в нашому житті, готовий ще не мало зробити чудес.  

   Йо. 5, 1-15. „Не маю нікого, пане, – одрікає йому недужий, – хто б мене, коли ото вода зрушиться, та й спустив у купіль”.  

Бачимо, що в особі Христа Бог «показує» себе людям і виявляє своє божество, свою любов до людини в конкретних обставинах, у конкретній потребі.

Це засвідчує і сьогоднішній випадок. Христос приходить і зауважує біля купелі недужого, який хворіє тридцять вісім років. Це була купіль, у якій люди зцілювалися. Але, як оповідає цей недужий, не було того, хто б його до цієї купелі допровадив, коли зрушується вода. Уявімо собі лише, що всі тридцять вісім років цей чоловік потребував допомоги іншої особи і не було нікого, хто б перейнявся його потребою!

Але ця історія не унікальна, погляньмо довкола себе: скільки є людей, які роками чекають на мою допомогу…

 Відкриймо широко свої очі, аби побачити цих людей, які очікують на нашу допомогу не днями чи місяцями, а роками!   

(Вл. Венедикт Алексійчук)

Стихири на Господи, взиваю я

  Пречистими руками створивши людину,* прийшов ти, добросердий Христе, вилікувати недужих.* Словом твоїм підняв ти з Овечої купелі розслабленого;* вилікував недугу кровоточивої;* помилував навіжену дочку ханаанянки* та й проханням сотника ти не погордив.* Тому й кличемо: Всесильний Господи, – слава тобі!

Коли побачив тебе розслаблений,* отой непохований мерлець, кликнув:* Помилуй мене, Господи, бо постіль стала мені гробом!* І навіщо ж мені жити?* Не потребую й Овечої купелі, бо не маю нікого,* хто б поклав мене в неї, коли заворушується вода.* Та приходжу до тебе, джерела оздоровлень,* щоб з усіма міг я кликати:* Всесильний Господи, – слава тобі!

При Овечій купелі лежала немічна людина* і, бачивши тебе, Господи, кликала:* Не маю чоловіка, що вкинув би мене в зрушені води!* Бо коли я доходжу, то інший мене випереджує* і стає здоровим, а я далі лежу немічний.* І змилувався Спас та й каже до нього:* Задля тебе я став людиною, заради тебе я воплотився,* а ти кажеш: – Не маю чоловіка.* Візьми твою постіль і ходи!* Все тобі можливе, все слухає тебе й підкоряється,* тож, як чоловіколюбець, пом’яни, Спасе, всіх нас і помилуй.

Прийшов Ісус до Єрусалиму в Овечу купіль.* Вона мала п’ять притворів і по-юдейському звалась Витесда.* Біля них лежало безліч недужих,* бо ангел Божий кожного року сходив і зрушував воду,* та й давав здоров’я тим, що з вірою приходили.* Господь, побачивши довголітнього чоловіка, каже до нього:* Хочеш бути здоровим?* А хворий відповів: Господи, не маю чоловіка,* щоб вкинув мене в купіль, коли зрушиться вода.* Роздав я лікарям усе моє майно* і не зміг осягнути тієї ласки.* Та Лікар душ і тіл каже до нього:* Візьми твою постіль і ходи,* проповідуючи всюди мою силу і велику милість!

Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011  

 Тропар (г. 3): 

Нехай веселяться небесні, нехай радуються земнії,* бо сотворив владу рукою своєю Господь,* подолав смертю смерть, первенцем мертвих став,* з безодні аду ізбавив нас і подав світові велику милість.

Слава: Кондак (г. 3): 

Душу мою, Господи, у гріхах всіляких і безглуздими діяннями тяжко розслаблену,* воздвигни божественним Твоїм заступництвом,* як і розслабленого воздвигнув Ти древньо,* щоб я кликав до Тебе, спасаючись:* Слава, Христе, владі Твоїй.

I нині: Кондак Пасхи (г. 8): 

Хоч і у гріб зійшов Ти, Безсмертний,* та адову зруйнував Ти силу,* і воскрес єси як переможець, Христе Боже,* жінкам-мироносицям звістивши: Радуйтеся,* і Твоїм апостолам* мир даруєш,* падшим подаєш воскресіння.

Прокімен (г. 1): 

Будь, Господи, милість Твоя на нас, бо уповали ми на Тебе (Пс. 32,22).

Стих: Радуйтеся, праведні, у Господі, правим належить похвала (Пс. 32,1).

Алилуя (г. 5): 

Милості Твої, Господи, повік оспівуватиму, з роду в рід (Пс. 88,2).

Стих: Бо сказав Ти: Повік милість збудується (Пс. 88,3).

Причасний: 

Тіло Христове прийміть, джерела безсмертного споживіть. Алилуя, тричі.

Другий

Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1). Алилуя, тричі.

Коли ж священик мовить: Зі страхом Божим і вірою приступіть, ми, замість Благословен, хто йде в ім’я Господнє, співаємо: Христос воскрес, один раз, цілий тропар.

Священик: Спаси, Боже, людей Твоїх:

Ми: Христос воскрес:

Священик: Завжди, нині і повсякчас:

Ми: Христос воскрес ( 3 ).

Замість Будь ім’я Господнє, співаємо: Христос воскрес ( 3 ).

Священик: Благословення Господнє на вас:

Хор: Амінь.

Священик: Слава Тобі, Христе Боже:

Хор: Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував. Господи, помилуй ( 3 ). Благослови.

Священик:Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого якого є храм і святого Атанасія Великого, архиєп. Олександрійського, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.

15 ТРАВНЯ / 2 ТРАВНЯ – СВЯТОГО ОТЦЯ НАШОГО АТАНАСІЯ, АРХИЄПИСКОПА ОЛЕКСАНДРІЙСЬКОГО

Василій Великий називає святого Атанасія “лікарем, котрого поставив Бог для зцілення ран церковних”. Григорій Назіянзин про нього пише так: “Великий цей архиєрей, око всієї залюдненої землі, цей стовп і світильник Церкви, цей другий Предтеча Ісуса Христа, покликаний був Пресвятою Тройцею, за яку подвизався, трудився і терпів так багато, аби у Царстві небесному прийняти вінець нагороди, призначений йому за богатирський захист віри”. А сам Господь наш, Ісус Христос, об’явившись святому Пахомію (його пам’ять вшановуємо 15 травня), сказав так: “Я вибрав Атанасія яко стовп і світильник своєї Церкви. Він перетерпить від людей багато лиха і наклепів за оборону віри Христової і богочестя, та, скріплений моєю лас-кою, все здолає і буде голосити Церкві правду святого Євангелія”.

Цього подвижника Христового описуємо тут житіє, таке славне, дивне і сповнене страждань, що зворушує серце кожного і сльозу з очей витискає. Тож починаю писати з упованням на поміч небесну.

Святий Атанасій народився в Олександрії близько 298 р. Батьки його були люди заможні і богомільні, а сам Атанасій вже з дитинства відзначався великим благочестям. Маленьким часто бавився, як то і наші дітки вміють, у священика. Хлопчина привернув на себе увагу святого Олександра, єпископа Олександрійського, і той взяв його до себе, сам навчав його, а пізнавши, що Божа ласка спочиває на цьому юнакові і наділила його великою мудрістю та надзвичайними чеснотами, висвятив його на диякона. Коли ж аріянська єресь підняла голову і почала ширитися, а сам Арій (був він олександрійським священиком і став навчати, що Ісус Христос не є рівний Богу Отцю, що Він є створінням, як усі інші люди) здобував усе більше й більше прихильників, навіть серед єпископів, тоді скликано було Вселенський собор у Нікеї (325 р.). На той Собор святий Олександр узяв зі собою Атанасія, свого диякона. Цей молодий слуга Божий, тут, посеред зібраних наймудріших святителів Церкви (числом 318), відзначився такою мудрістю, знанням Святого Письма і такою ревністю в обороні Христової віри, що, за словами святого Григорія Назіянзина, “виявився першою особою Собору”. Йому також приписують укладення Символу віри (Вірую в єдиного…), який на Соборі було затверджено. Арія і його прихильників відлучено від Церкви, виклято, а імператор Костянтин Великий вигнав його поза межі держави.

Невдовзі після цього святий Олександр помер (за одними джерелами, через п’ять місяців після Собору в Нікеї, за іншими – в 328 р.), а перед смертю всьому клиру оголосив, що, згідно з Божою волею, патріярший олександрійський престіл має зайняти молодий літами Атанасій. Не помогло те, що Атанасій утік з міста, бо вважав себе недостойним тієї чести, його знайшли і настановили патріярхом Олександрії.

А яким він був пастирем свого стада, про це оповідає нам святий Григорій Назіянзин так: “Він був перший серед усіх, не через свою високу гідність, а своїми чеснотами, хоч уважав себе останнім, бо в його серці панувало надзвичайне смирення. Був він добротливий, лагідний, милосердний, приязний і доброзичливий у бесіді, та ще доброзичливіший у ділах своїх, виглядав як ангел і навчав усіх своїм прикладом, так, що словами вже не мав потреби багато вчити. Невтомний у нічному чуванні і співанні псалмів, він молився і постив так, немовби був чоловіком без тіла. Був він опікуном засмучених і опечалених, опорою слабких, учителем і провідником молоді, отцем бідних і сиріт, про який найбільше дбав”. Це слова святого Григорія.

Та при цьому він був правдивим світилом Церкви. Громом своєї науки він вражав аріян, особисто відвідував єпископства, що перебували в його патріяршій владі, навчав, провадив до Бога і правди, скріплюючи Христову віру. Тож аріяни знали, що цей єпископ – їхня найбільша перепона й усю свою лють вони спрямували проти нього. Якимось чином вони зуміли виклопотати в імператора Костянтина, щоб той дозволив Арію і вигнаним разом з ним владикам-єретикам повернутися до Царгорода, де Арій підступно і фальшиво заприсяг перед імператором, що він визнає всі рішення Собору в Нікеї. Аріяни, особливо ж виклятий єпископ Никомидійський Євсевій, що також повернувся з вигнання, стали очорнювати перед імператором святого Атанасія, бо той рішуче заявив, що ніколи не прийме єретика Арія до церковної спільноти, про що написав також і самому імператорові. Тоді аріяни стали прилюдно оскаржувати Атанасія перед цісарем, ніби-то він наказав не допускати одного священика до Служби Божої, престіл розвалити і поламати чашу, а далі, що тяжко согрішив, бо збезчестив одну, Богу посвячену дівицю, і що вбив священика Арсенія, а праву руку покійника вживав до чарів (руку покійника, після їх злобної бесіди, удалося їм дістати, наклепники справді показували засушену людську руку, ніби то була рука Арсенія). Імператор засумнівався і скликав (334 р.) єпископів, щоб розсудили ту справу.

Аріяни постаралися, щоб на той суд прибуло якнайбільше їхніх прихильників – і так сталося. Спочатку всі з’їхалися до Кесарії Кападокійської, а звідти перебралися до міста Тиру. Все тут було налаштоване проти святого Атанасія, бо його вороги уміли добре готувати підступи, вони навіть перетягнули на свій бік царського намісника.

У супроводі 49 владик Єгипту, душею йому вірних, став Атанасій перед тирським зборищем. І тут виявилася вся злоба наклепників. Бо з’ясувалося, що той, кому святий Атанасій заборонив правити Службу Божу, був звичайним обманщиком, і не мав жодних свячень. Коли ж перед судом стала одна грішниця і почала зводити наклеп на патріярха, тут перед неї вийшов один священик на ім’я Тимотей, і сказав: “Як ти смієш мене оббріхувати, скажи, де бачила ти мене і коли?” А вона, думаючи, що то святий Атанасій, закричала: “Так, то ти звів мене з дороги чесноти, саме ти!” – і назвала місце і час, коли це сталося. Тоді-то як сонце засіяла невинність святого Атанасія.

Однак аріяни стали всім показувати руку ніби-то Арсенія і звинувачувати Атанасія у вчинені вбивства і в чарах. Святий запитав, чи хтось особисто знав Арсенія, і таких знайшлося багато. Тоді ввійшов сам Арсеній, а святий Атанасій сказав: “Ось Арсеній, а тут дві його здорові руки, третьої хіба не мав!” (Арсеній, з намови аріян, довго переховувався, та коли почув, у чому аріяни звинувачують святого Атанасія, то совість його прокинулася і він сам прибув до Тиру, щоб дати правдиве свідчення).

Викриті на брехні аріяни так розлютились, що хотіли на місці вбити Атанасія, і ледве царська сторожа врятувала його. Святий Атанасій зразу ж виїхав до Царгорода. Однак зборище аріян, попри докази невинности, оголосило його винним в усіх тих звинуваченнях, і кинуло на нього клятву. Імператор, неправдиво поінформований, повірив наклепу – однак хотів сам розсудити справу і наказав, щоб усі, зібрані в Тирі (а всі вони поїхали були на освячення церкви в Єрусалим), стали перед ним, а він сам учинить суд. Однак аріяни боялися того суду і вислали до Царгорода лишень Євсевія з Никомидії та іншого Євсевія з Кесарії, а також двох аріян Урсакія і Валента, й інших владик-єретиків, а ті схилили імператора на свій бік, обмовили святого Атанасія, що він водиться з ворогами царя, що закликає не платити податків, загарбує собі добро монастирів, і що він учинив злочини, в яких звинувачували його в Тирі. Неправда взяла гору, імператор вислав святого Атанасія на вигнання до міста Трир у Галії. Було це 335 р.

Єретики ликували. Тепер вони хотіли конче заволодіти патріяршим престолом в Олександрії, та імператор цього не дозволив. Бо, мусимо зазначити, цісар сам був найліпшим сином Христової Церкви і відкидав єресь, а нещастя було лишень в тому, що він повірив аріянам, котрі перед ним казали, що є найліпшими християнами і в нічому не противляться науці святої Церкви. Хто ж міг відкрити очі цареві, якщо аріяни не допускали до нього жодного з оборонців Христової віри й усіх перед ним обмовляли?

А святий Атанасій на вигнанні жив ангельським життям і молився Богу, щоб Він послав своїй Церкві мир, щоб подолав диявольську єресь, щоб правда перемогла і всюди було одне стадо й один пастир. У тому часі святий Антоній пустинножитель, про святе життя якого ми вже розповідали, писав листи до імператора в обороні невинного Атанасія, та цар, впавши в блуд, відписав, що: “Атанасій – то чоловік зухвалий, гордий, неспокійний і бунтівник”. От до чого призвела брехня аріян безбожників. Однак перед своєю смертю імператор відкликав з вигнання святого Атанасія (Костянтин помер 22 травня 337 р.). Та аж через рік повернувся святий ісповідник і страждальник до Олександрії, було це вже за правління Констанція (сина попереднього імператора), явного прихильника аріян. І ось знову пастир повернувся до свого стада, а народ і вірне Церкві духовенство сльозами радости привітало великого переможця неправди і єресі.

Треба тут зазначити, що Арій на той час уже помер. А сталося це так. Після вигнання святого Атанасія, Арій повернувся до Олександрії і конче хотів, щоб його тут прийняли як священика до числа вірних. Однак священство і вірні спротивилися тому. Справа ця потрапила до імператора Костянтина Великого, котрий ще тоді жив, а той наказав Арієві прибути до Царгорода і тут публічно боронити свою науку перед усім духовенством. Аріяни вже наперед тішилися, бо Арій був гладкий у бесіді, а той, кого вони найбільше боялися, святий Атанасій, був на вигнанні. Тоді-то єпископ царгородський святий Олександр став так молитися: “Господи, якщо наука Арія має бути визнана правдивою, і його слід прийняти до святої Церкви, то не дай мені діждати того дня, візьми мене до себе; а якщо ж він єретик, у що я і всі сини Христової Церкви віруємо, то нехай Арій не діжде того дня!” І наказав єпископ усім вірним упродовж семи днів молитися і постити. Прийшов день, коли Арій мав боронити свою науку; аріяни вели його через місто і вже наперед тішилися. Та нараз Арієві стало зле, він відійшов убік, і тут всі нутрощі з нього вилетіли, і той, хто “роздер ризу Христову”, єретик Арій, загинув наглою, плюгавою смертю. Бог є довготерпеливий, однак меч Його кари завжди досягне грішника. А на Арію бачимо, що яке життя, така і смерть.

Та повернімося до святого Атанасія. Щойно він прибув до Олександрії, як аріяни, яких смерть Арія не навернула, а тепер ще й за своєю спиною вони мали імператора, стали знову нашіптувати проти нього, звинувачувати його в тому, що й раніше, і навіть написали до папи Юлія І (337-352), щоб викляв його. Папа запросив святого Атанасія до себе, а також наказав його наклепникам прибути до Риму, бо хоче сам розсудити справу. А коли Атанасій прибув до Риму, його прийняли тут з найбільшими почестями. Святий розповів, як у Тиваїді десятки тисяч пустинножителів проживають у постах і молитві, оповів життя святого Антонія, оповів про суворе й ангельське життя дів, посвячених Богу, – і всі дивувалися великим чудам Божим і бажали наслідувати таке благочестиве життя.

Даремно чекав святий Атанасій в Римі на своїх наклепників, вони боялися правдивого суду і не прибули до папи. Натомість зібралися на зборище в Антіохії і тут відсторонили Атанасія від патріяршого престолу, а на його місце призначили безбожника Григорія Кападока (341 р,). Тимчасом Атанасій, не діждавшись у Римі своїх наклепників, повернувся перед Пасхою до Олександрії. Та невдовзі прибув сюди і Григорій, і з допомогою війська хотів зайняти олександрійські церкви. Помагав йому в тому намісник Филягрій. Він зібрав великий натовп жидів і поган і наказав їм грабувати церкви. На саму Велику п’ятницю й у Великодню неділю натовп поган і найбільших ворогів Христа, жидів, кинувся на Божі храми і став їх зневажати, сплюга- вив святині, насилував і до нага обдирав Богу посвячених дівиць, пограбував святі посудини, і шукав усюди святого Атанасія, щоб його вбити. Багато вірних тоді убили і поранили, багато вкинули до в’язниці.

І знову Атанасій змушений був утікати, тепер до Риму. Однак спочатку він видав пастирське послання до всіх вірних, де описав страждання святої Церкви і наказав, щоб ніхто не дався зловити себе на єретичні приманки. В Римі папа Юлій І прийняв страждального патріярха, зібрав тут понад 50 єпископів і привселюдно проголосив невинність святого Атанасія. Констанцій погодився на те, щоб скликати великий собор до міста Сардикії (нинішня Софія в Болгарії) у 343 р. На заклик папи Юлія з’їхалося там багато єпископів, приїхало також 80 ворогів Атанасія. Та вони побачили, що тут не вдасться неправдою воювати і що чекає їх тут осуд і викляття, тому заявили, що не візьмуть участи в соборі, і від’їхали всі до Филипополя, де зібралися лукаве, безбожне і злодійське зборище. На Сардикійськім соборі всі однодушно визнали невинність святого Атанасія і кинули клятву на аріян, а папа повідомив про де весь християнський світ і відправив до імператора Констанція послів.

А зібрані в Филипополі аріяни, Як би на глум правді, з нечуваним блюзнірством усунули Атанасія від престолу, визнавши його винним в усіх закидах, в яких звинувачували його ще в Тирі. Тут уже губиться людський розум, коли бачимо, що неправда, підлість і злочин наклепників могли зайти так далеко. Правда, за ними стояв Констанцій; він наказав, щоб в Олександрії пильнували всі ворота міста, а якщо б святий Атанасій повернувся, убити його на місці. Однак для брата імператора, Консти, це вже було занадто, він написав Констанцію, що якщо той не визнає рішення собору і не поверне назад до Олександрії святого Атанасія, то він, Конста, піде на нього війною, а військо і кораблі вже були готові до походу. Імператор налякався, бо він саме воював із персами, тому покликав до себе Атанасія і заприсяг, що вже ніколи не виступить проти нього, і відіслав його з почестями до Олександрії, написавши до всіх вірних листа, в якому їх вітає з великим для них щастям, поверненням їхнього пастиря, якого сам Бог їм дав!

Не мені описати ту радість і захоплення, з якими вірні вітали святого Атанасія. Сам він так про це пише: “Скільки то дівиць з нагоди того торжества посвятило Богу своє дівицтво. Скільки юнаків вибрало пустинне життя. Скільки то батьків упоминало дітей своїх, щоб спрямовували своє життя до найбільшої досконалости. Скільки вдів і сиріт, що ледь животіли, разом отримали певні достатки, бо люди роздавали майно своє Христа ради. Усе життя міста спрямовувалося до чеснот, так, що кожен дім здавався церквою”.

А найбільшою радістю для святого Атанасія було те, що багато його противників (зокрема два єпископи, Урсакій і Валене, ті, що так ворогували проти нього), прилюдно навернулися і визнали, що невинно очорнювали владику. Повернення Атанасія припадає на 346 рік. Аріяни трохи притихли, та ненадовго. Коли 350 р. Конста помер, а Констанцій став єдиним володарем цілої держави, аріяни знову підняли голову. Після Юлія І папою став Либерій (352-366). Імператор Констанцій 353 р. скликав арелатський, а 355 р. медіолянський лжесобори, і на обох наказав усунути Атанасія від престолу, забувши, як клявся йому кілька літ тому, що ніколи не виступить проти нього. В обороні Атанасія стали папа і багато владик, і тоді імператор засудив їх на вигнання. Папа Либерій переховувався в околиці Риму аж до смерти Констанція. У 356 р. імператор явно виступив проти святого Атанасія, а вночі 9 лютого царський воєвода Сирин вдерся з військом до церкви святого Теони, де патріярх служив всеношну. Сталося велике замішання, багатьох було убито, а святого Атанасія, який горів спрагою мучеництва і не хотів утікати, священики силою вивели його через бічні двері. Імператор задумав убити святого і той мусив переховуватися в пустелі Тиваїди, де в убогості та нестатках скитався з місця на місце. Та при цьому він уже провадив не людське життя, а справді ангельське. Тут написав він сповнені глибокої мудрости свої письма і послання, натхнені Святим Духом, неоціненні для Христової Церкви і страшні для противників святої віри. І тут, в пустелі, проживав він аж до смерти безбожного Констанція, який помер, не покаявшись, 3 листопада 361 р.

Наступником Констанція став Юліян Відступник, ворог усього, що християнське, той самий, що зрікся Христової віри і хотів наново запровадити поганство. Він покликав усіх владик, яких Констанцій засудив на вигнання, бо казав, що через це почнеться в Церкві нова сварня між вірними і єретиками, а через сварню християнство впаде і поганство візьме гору. Не встиг святий Атанасій повернутися до Олександрії, як ціле пекло знову повстало проти нього. І через рік після повернення він знову мусив утікати, бо Юліян напосівся на його життя. Невеличкий корабель мав його завезти Нілом до Тиваїди, та гонителі пустилися за ним навздогін. Побачивши корабель, що їх переслідував, святий велів повернути своє судно і йти проти течії, назустріч катам.

“Не бачили ви де Атанасія?” — спитали переслідувачі, коли обидва судна порівнялися. “Мав би недалеко бути, – відповіли гребці, що перевозили святого, – бо ось недавно туди плив. Здоганяйте, і може зустрінете!”

Так-то спаслося судно, бо вороги помчалися далі. І знову пустеля прийняла святителя, і тут він переховувався аж до смерти (26 липня 363 р.) цісаря відступника. На троні після нього сів справедливий імператор Йовіян, він покликав святого Атанасія, щоб той повернувся до Олександрії, а потім попросив його приїхати до нього в Антіохію, де прийняв святого з найбільшими почестями.

Однак не довгим було правління доброго імператора, він помер 17 лютого 364, а на його місце прийшов цар Валентіян, котрий владу над Сходом передав своєму братові Валенту, ревному аріянинові. Перші три роки його правління були спокійні, а в 367 р. він велів вигнати святого Атанасія з Олександрії, і патріярх чотири місяці переховувався в гробівці свого батька. Та тепер уже в обороні свого пастиря став олександрійський народ і пригрозив, що повстане проти імператора зі зброєю в руках, і переляканий цар урочисто заявив, що ніколи не виступить проти святого Атанасія.

Тепер святий Атанасій міг спокійно сісти на своєму престолі, який п’ять разів мусив полишати і п’ять разів повертався. Він зайнявся направою життя своєї пастви, котра в часі переслідувань багато натерпілась, став навертати грішних і єретиків, продовжив писати свої пречудесні послання. А Бог дав мир його церквам, хоч то був час, коли аріяни на цілому Сході лютували і гнобили Христову Церкву.

Велика дружба поєднувала Атанасія з Василієм Великим. Важко було б знайти таких Божих мужів, які б більше спричинилися до оборони Христової віри, ніж святий Атанасій і святий Василій. Вони часто переписувалися, а приязнь та була для Атанасія великою насолодою посеред років страждань, які він пережив у своєму житті. Тепер, коли настав мирний час, святий Атанасій з подвійною ревністю посвятився молитві і жив для своєї пастви, тілом на землі, але духом у небі.

І так провадячи святе життя, в молитві і добрих ділах, прийшов день його кончини. Великий слуга Божий спочив навіки 2 травня 373 р. Його мощі було перенесено в Царгород. А пам’ять про його чесноти триває віки і до кінця світу всі величатимуть його ім’я.

Тропар, гл. 3: Стовпом православйя був єси, божественними догматами церкву підпираючи, священноначальниче Атаназіє, Отцеві бо єдиносущного Сина проповідувавши, осоромив ти Арія, отче преподобний, Христа Бога моли, щоб дарував нас велику милість.

Кондак Атаназія, глас 2: Богогласна труба, сопілка духовна і огненний ум, великий Атаназій, хай прославляється піснями відповідними заслузі, бо добре всіх научив почитати Тройцю єдиносущну.

У той самий день

Перенесення мощів св. князів українських Бориса і Гліба.

Тропар, глас 4: Днесь церковні надра розширюються і приймають багатство божественної благодаті. Веселяться українські собори, бо бачать преславні чуда, які творите тим, що приходять до вас із вірою, святі чудотворці Борисе і Глібе, моліть Христа Бога, щоби спас душі наші.

Кондак, глас 4: З’явилася днесь українській землі благодать уздоровлень, уділювана всім, які до вас, блаженні, приходять із вірою, Романе і Давиде. Через це вам кличемо: радуйтеся наші теплі заступники.

І. Я. Луцик, “Житія святих, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1424583044653554

о. Петро Фостик

 

 

Dodaj komentarz

Close Menu