Eparchia Wrocławsko-Koszalińska Kościoła Greckokatolickiego w Polsce

14 СІЧНЯ / 1 СІЧНЯ – ОБРІЗАННЯ ГОСПОДА НАШОГО ІСУСА ХРИСТА.

14 СІЧНЯ / 1 СІЧНЯ – ОБРІЗАННЯ ГОСПОДА НАШОГО ІСУСА ХРИСТА.

ОБРІЗАННЯ ГОСПОДА НАШОГО ІСУСА ХРИСТА І СВЯТОГО ОТЦЯ ВАСИЛІЯ ВЕЛИКОГО. – ВЕЛИКИЙ АРХИПАСТИР ЦЕРКВИ. ВЕЛИКИЙ ЗАКОНОДАВЕЦЬ МОНАШОГО ЖИТТЯ. СВЯТИЙ ВАСИЛІЙ — ВЕЛИКИЙ СВЯТИЙ. ПРАЗНИК СВЯТОГО ОБРІЗАННЯ. ОБРІЗАННЯ У СТАРОМУ ЗАВІТІ. ВСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА. ЗНАЧЕННЯ ПРАЗНИКА ДЛЯ НАС.

Сьогодні святкуємо празник іменування Господа нашого Ісуса, що було получене з обрядом обрізання. Це був давний жидівський звичай, що зачався з їхнім патріархом Авраамом і був ознакою приналежності до вибраного народу. Він відповідав нашій св. Тайні Хрещення, бо як у ньому дитя діставало ім’я й тим обрядом ставало членом жидівського народу, так у нашій тайні Хрещення дитя дістає ім’я, воднораз же стає членом організації, основаної Спасителем, тобто Церкви святої. Як жидівський обряд робив новонароджене дитя членом вибраного народу, що був під особлившою опікою Бога – Єгови, так і св. Тайна Хрещення робить дитя прибраною дитиною Божою, що стається предметом особливої любови й опіки небесного Отця. Про це ширше говорить св. апостол Павло:

„Чи ж ви не знаєте, що ми всі, які в Христа Ісуса охрестились, у смерть Його охрестились? Ми поховані з Ним через хрещення на смерть, щоб як Христос воскрес із мертвих славою Отця, і ми теж жили новим життям. Бо якщо ми з’єднані з ним подобою його смерти, то будемо й подобою Його воскресіння „ (Рм 6,З сс).

Тісно зв’язаний з цим обрядом був також обряд очищення матері після породів, який відповідає нашому введеню матері після хрещення. Проте після обрізання хлоп’яти, що мало місце вісім днів по народженні, наступали обряди жертвування первородного в святині й обряд очищення матері. Тому й принесла Пречиста свого сина до святині, щоб його символічно жертвувати небесному Отцеві й викупити, виплачуючи за нього 5 сиклів до скарбони святині. Сама ж виконала обряд очищення, жертвуючи притому дві горлиці, тому що не була багатою. Тих п’ять сиклів було звичайною оплатою викупу, на згадку того, що Господь захоронив первородних жидівських у Єгипті, коли вигубив усіх первородних дітей єгиптян. Тим робом первородні належали до Бога, тобто мали бути призначені на Його службу. Та коли батьки не бажали собі давати їх на службу в святині, викупляли їх. Той сам обряд виконано з Ісусом Христом, однак Його жертвування не було лише символічним, але правдивим. Хоч і батьки заплатили належних 5 сиклів, вони не звільнили Спасителя від жертви, що її від Нього жадав небесний Отець; вони лише відклали цю жертву на пізніше. Тридцять і три роки пізніше Ісус приніс себе в жертву небесному Отцеві на горі Голготі; віддав останню каплю своєї пресвятої крови на хресті, щоб нас вирятувати від страшних пекельних мук. Цим своїм символічним жертвуванням у святині, Христос признав, що Його обов’язком є служити Богові, так що дванадцять літ пізніше, Він звертає увагу на те своїй Пречистій Матері й святому опікунові Йосифові, коли вони шукали за ним у поворотній дорозі з Єрусалиму домів. Повернувшись до Єрусалиму й заставши Його в оточенні фарисеїв та книжників, що були досвідченими в Святому Письмі, та й дивувались Його надзвичайній мудрості й знанні св. Письма, мати з докором звернулась до Спасителя словами:

„Сину, чому це ти так зробив нам? Ось батько твій і я тебе шукали!” (Лк 2,48). Чого ж ви мене шукали? „ – спокійно відповів Ісус; „ Хиба ви не знали, що мені треба займатись справами мого Отця? „ (Лк 2,19).

Так-то серйозно брав на себе обов’язок Христос, що його прийнявся тим обрядом символічного жертвування в святині. Боби ми також так поважно брали собі до серця ті всі обов’язки, яких приймаємося в Тайні Хрещення, коли устами наших хресних батьків обіцяємо Богові відректися диявола та його служби, та й вірувати в Христа й служити Йому одному!

Свята Тайна Хрещення є торжественним складенням присяги вірності Богові й Його організації св. Церкві, що її складає дитина Божа своєму Батькові, а новопоставлений член церкви своїй Церкві. Перед прийняттям тієї Тайни, принимаючий або сам, коли дорослий, або ж устами своїх хресних батьків, коли немовля, вирікається тричі диявола, його слуг і його служби, та й тричі прирікає вірити в Христа й служити Йому. До чого ця обітниця зобов’язує людину? Як знаємо, що диявол і служба йому представляє цілий оцей грішний світ із усіма його розкошами, грішними пожаданнями й тими проступками й злочинами, що їх люди скоюють своїм грішним життям. Тому-то й перед Хрищенням кожний з нас вирікається того князя цього світу, диявола й усякої спільности з ним, – тобто служби йому. А під службою розуміється грішне життя, шукання задоволення грішних пристрастей і протизаконних утіх, які противляться законові Божому чи церковному. Коротко сказавши, служба дияволові протиставиться службі Богові, до якої кожний з нас призначений вже від зачаття свого існування. Тим Божим призначенням, що його в нашому зачатті Творець поклав у наше серце, тобто бажанням безконечного доброго Бога, якого ніякі туземні, скінчені й проминаючі добра не можуть задоволити, а тільки один-одинокий Бог, Господь призначує нас на свою службу. До того Він має право, бо Він нас з нічого сотворив, при житті постійно утримує, співпрацює з кожним об’явом нашого життя й дбає про все, що нам у цьому житті потрібно. Й цю службу Богові висказує навчання Катехизму такими словами:

„Ми сотворені на те, щоб Бога пізнавати, Його полюбити, Йому служити й цією службою заслужити собі вічну нагороду в небі”.

В обряді Тайни Хрещення ми повторюємо це зобов’язання й урочисто обіцяємо, що вірно будемо сповняти той обов’язок, щоби стати добрими членами Церкви, та й Божими законними дітьми. Якже однак призадумаємось над нашим минулим життям, то з засоромленням мусимо признати, що ми ледве чи дотримали тієї врочистої обітниці, даної Богові при хрещенні. Таке саме врочисте приречення складаємо Богові кожного разу у Тайні Сповіді, тобто, що вже не будемо більше грішити, але що вірно будемо дотримуватися Його заповідей. Та чи воно помагає? Де там! Скоро ми відійдемо від сповідальниці, вже знову грішимо й замість іти за Христом, йдемо за Його противником, дияволом; тому що служба йому легша, бо пособляє нашим пристрастям і злим осхильностям. Ми навіть не думаємо про те, що відмовляючись служити Богові, ми стаємо зрадниками, бо робимо те, чого зарікались не робити. Навіть не звертаємо уваги, що в той спосіб наражуємо себе на страшну небезпеку попасти в вогняну безодню на-віки. Відвертаючись від Бога Творця, ми залишаємо рівночасно й нашу остаточну мету, яка одинока може повністю задоволити наше за безконечним добром, тобто за Богом, шукаюче серце. А коли Його залишаємо за нашого земного життя, то не можемо мати надії, що Його зможемо осягнути після смерти.

Розваживши це, гляньмо так на дванадцятилітнього Христа, який звертає увагу своїм батькам:

„Чи ж ви не знали, що мені треба займатись справами мого Отця? „ (Лк 2,49).

Пригадаймо собі мету нашого існування тут на землі. Подумаймо тільки Всемогутній Бог сотворив нас з нічого й поставив тут, на землі. Він підтримує це наше існування на кожну хвилину й без Його Божої підтримки ми обернулися б у ніщо. Він співдіє з кожним нашим рухом, словом, гадкою й бажанням, старається про все, що нам до цього земного життя потрібне. Це все, що нам конечне до нашого тілесного й духового життя, це Його Божі ласки, якими нас безустанку обсипає. Та Він не тільки наш початок і причина, Він воднораз є й нашою метою. Він сотворив нас, бо хотів з нами поділитись своїм Божим життям і своїм безмежним щастям, та й до того щастя нас уже при сотворені призначив. Дорогою до осягнення того щастя є служба Йому, нашому Богові й найвищому Панові. Тієї служби Йому не потрібно, бо Він і без нас був від віків щасливий, але хоче Він, щоб ми Йому служили, задля нас самих, задля нашого власного безмежного щастя. Бо служба Йому – це наше безустанне прямування до нашої остаточної мети. Та й якщо ми тут за нашого туземного життя не будемо прямувати до Нього, то яким чином зможемо осягнути Його після смерти?

Дивіться, як дуже Він хоче, щоб ми спаслися! Коли людина задля свого нерозуму зійшла з тієї дороги до Бога первородним гріхом, Він, щоб рятувати П, не вагається післати свого єдинородного Сина Ісуса Христа й каже Йому своїми муками й смертю відкупити людський рід, поставити його знову на дорогу правди. Про ту Божу любов до нас, до людей свідчить Його улюблений апостол св. Іван словами:

„Так бо Бог полюбив світ, що Сина свого єдинородного дав, щоб кожний, хто вірує в нього не погиб, але щоб мав життя вічне „ (Йо 3,16).

Тож поводьмося так, як ми обіцяли Йому в Тайні Хрещення, тобто віруймо в Нього і в Його єдинородного Сина й нашого Спасителя Ісуса Христа. Та віруймо не тільки словами, але ділами, тобто поводьмося так як Він нас навчив не тільки своїми словами, але й прикладом цілого свого туземного життя. Так бо навчає нас Слово Боже – Ісус Христос:

„Хто вірує в нього (Ісуса Христа – Божого Сина) не буде осуджений, – хто ж не вірує, – той уже осуджений, бо не увірував в ім’я єдинородного Сина Божого „ (Йо 3,18).

о. д-р М.І. Любачівський

Сьогоднішнє свято поєднує у собі три події: Обрізання і Найменування Ісуса Христа, Новий рік за старим стилем і пам’ять святого Василія Великого. Подія обрізання і найменування Ісуса Христа поступово відкриває нам особу Спасителя, є одним із знаків, який вказує на подібність, близькість Христа до нас через його вчинки. Ісус прийняв обрізання за законом Мойсея, щоб цим засвідчити, що він правдива людина і на знак приналежності до вибраного народу. Ісус – законодавець, як Бог, досконалий у своїй істоті, підчиняється закону, виконує закон, не будучи до цього зобов’язаним, щоб показати цим свою вірність Отцеві, приклад послуху Йому. Його вірність Отцеві аж до хресної смерті принесла усім людям спасіння, визволення з неволі гріха і радість вічного життя.

Історія записала таку подію. Один воєначальник, воюючи з ворогом, отримував перемогу. Наближався кінець битви, а він, дуже спраглий, просив води, однак ніхто з його людей не мав можливості подати йому води, тому він упав на силах і в осатаню хвилину піддавався неприятелеві. Вороги відразу дали йому води, і після того, як він напився, отямився та зрозумів свою помилку. Сумно поглянувши на порожню посудину, із гнівом відкинув її, нарікав сам на себе, з розчаруванням промовляючи: „Що я зробив!”. За таку коротку приємність він віддав перемогу. Та, на жаль, це опам’ятання прийшло запізно.

Вірність закону, це вірність не тільки букві закону, а це любов і вірність до того, хто його видав. Виконання Божого закону в дусі любові перестає бути незносним тягарем і приносить спокій душі.

Надання Божому Сину імені Ісус відкриває нам його завдання, місію спасіння на землі. Надання імені мало важливе значення у єврейському народі. Ім’я, це був не просто зовнішній символ, який відрізняв особу від особи. То не просто гарна, приємна фраза, пусте слово, порожній звук, що виходить з уст, але воно визначає саму особу та її завдання у житті, життєву дорогу людини.

Ім’я виражало земну дорогу людини, завдання, Боже післанництво, яке вбачали батьки у цій дитині, яке вона мала виконати за свого земного життя.

Роздумуючи про подію найменування Ісуса Христа, треба сказати, що кожен з нас має подвійне ім’я:

– перше – ім’я особистого покровителя, як знак Божої опіки над собою за посередництвом даного святого.

– друге – ім’я християнина – свідка Христа, нашого основного покровителя.

Дитині дають ім’я покровителя в день хрещення, щоб вона освячувалася, зростала в Божій і людській мудрості за прикладом і з допомогою святого, якого вибрано покровителем даної дитини. У сьогоднішнє свято варто запитати себе, наскільки наше життя подібне до нашого покровителя, до нашого найбільшого помічника – Ісуса Христа. Чи інші люди, дивлячись на наше життя, зможуть по наших вчинках визначити наше ім’я, сказати – ось це християнин.

Коли вимовляємо чиєсь ім’я, то згадуємо конкретну особу, а не просто виявляємо якусь фразу. Звернення до особи по імені свідчить про повагу, пошану до неї. Вимова імені особи у невідповідній – здрібнілій, спрощеній формі: Вася, Стьопа, Петя, Свєтка, Санька, зокрема при офіційному зверненні до неї, свідчить про брак поваги, пошани і любові до даної особи, зверхнє, легковажне, принизливе ставлення до неї.

Роздуми над сьогоднішнім святом спонукають до висновку, що тільки вірність Божому закону і людським звичаям, взаємна любов, повага і пошана можуть запевнити і принести нам спільне добро і щастя.

о. Михайло Чижович, редемпторист

ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО КОЛОСЯН 2, 8-12.

Браття, вважайте, щоб ніхто не звів вас підступно філософією та пустим обманом, за людським переданням та за первнями світу, а не за Христом.

У ньому бо живе вся повнота Божества тілесно, і ви причасні тій його повноті. Він бо голова всякого начала і власти. У ньому ви були обрізані обрізанням нерукотворним, коли ви з себе скинули це смертне тіло обрізанням Христовим. Поховані разом з ним у хрищенні, ви разом з ним також воскресли, вірою в силу Бога, який воскресив його з мертвих.

ДО ЄВРЕЇВ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ.

Браття, такого нам годилось мати первосвященика: святого, невинного, непорочного, відлученого від грішників і вищого небес, який не має потреби, як ті первосвященики, щодня приносити жертви перше за власні гріхи і потім за гріхи народу, бо він зробив це раз, принісши себе самого в жертву. Закон бо настановляє первосвящениками людей, підлеглих немочі, а слово клятви, що було після закону, настановляє Сина, досконалого навіки.

Головне ж з того, що ми сказали: ми маємо такого первосвященика, який возсів на небі по правиці престола Величчя, служителя святині і справжнього на мету, що Господь спорудив, не чоловік.

ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ЛУКИ 2, 20-21; 40-52.

В той час пастухи вернулися, прославляючи й хвалячи Бога за все, що чули й бачили, так як їм було сказано.

Як сповнилось вісім день, коли мали обрізати хлоп’ятко, назвали його Ісус, ім’я, що дав був ангел, перше ніж воно зачалося в лоні.

Хлоп’я ж росло й міцніло, повне мудрости, і Божа благодать була на ньому.

Батьки його ходили щороку в Єрусалим на свято Пасхи. І як йому було дванадцять років, вони пішли за звичаєм на свято. Коли минули ті дні й вони верталися, хлопчина Ісус зостався в Єрусалимі; батьки ж його про те не знали. Гадаючи, що він у гурті, вони пройшли день дороги і тоді почали його шукати між родичами та знайомими, та, не найшовши, вернулися в Єрусалим, щоб там його шукати. Через три дні найшли його у храмі, як він сидів серед учителів та слухав і питав їх. Усі ті, що його слухали, дивувалися його розумові й відповідям.

Побачивши його, вони були здивовані, і його мати сказала йому: – Дитино, чому ти так зробив нам? Ось батько твій і я, боліючи, тебе шукали.

Він відповів їм: – Чого ви мене шукали? Хіба не знали, що я маю бути при справах Отця мого?

Але вони не зрозуміли слова, що він сказав їм.

І він пішов з ними, й вернувсь у Назарет, і був їм слухняний. А мати його зберігала всі ці слова у своїм серці. Ісус же зростав мудрістю, літами і ласкою в Бога та в людей.

ВІД ЛУКИ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ.

В той час став Ісус на рівнім місці; була там велика сила його учнів і людей вельми багато з Юдеї та з Єрусалиму, і з побережжя Тиру та Сидону. Вони прийшли слухати його й оздоровитись від своїх недуг; і всі ті, що їх мучили нечисті духи, теж оздоровлялись. Увесь народ намагався його торкнутися, бо сила виходила з нього й усіх оздоровляла.

Тоді він, звівши на своїх учнів очі, почав казати:

Блаженні вбогі, бо ваше царство Боже.

Блаженні голодні нині, бо ви насититеся.

Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятись.

Блаженні будете, коли вас ненавидітимуть люди, коли вас вилучать, коли ганьбитимуть вас та коли викинуть як безчесне ваше ім’я Сина чоловічого ради. Радійте того дня й веселіться, бо ваша нагорода велика на небі.

Обрізання Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа

Ісуса Христа, згідно зі звичаями і традиціями закону Мойсея, приносять до обрізання на восьмий день. Здавалося б, Бог, Ісус Христос – і приймає людські приписи, закони. Цим Мр. 11самим Спаситель хоче підкреслити дуже важливу річ: наскільки важливо шанувати порядки, які маємо в Церкві, які маємо в суспільстві. Погляньмо, як часто ми нехтуємо багатьма речами. До дуже багатьох речей, ситуацій, маємо свої підходи, своє розуміння того, як би мало бути, як треба чинити. Так, закон існує, але для когось; правила існують, але для когось; постанови існують, але для когось.

Ми дуже часто самі стаємо критерієм закону чи правди.

А це дуже небезпечно! Ця подія вчить нас поваги до того, що є в Церкві, поваги до традицій у Церкві, поваги до того, що маємо в Переданні Церкви.

Лк. 6, 17-23. «Радійте того дня і веселіться, бо ваша нагорода велика в небі».

На перший погляд таке висловлювання Господа може видатися дивним. Як Ісус Христос може називати блаженними, або щасливими, вбогих, голодних, тих, кого ненавидять, тих, хто плаче… Відтак каже ще й радіти з цього. Ми, люди, хочемо мати достаток, бути щасливими, мати певність у житті. Однак Божі дороги для кожного з нас не раз є інакші.

Так, людина завжди прагне мати стабільність у житті, щастя, радість. Але мусимо визнати, що саме наші життєві труднощі й клопоти правдиво показують, ким ми є, яке наше духовне життя і які наші стосунки з Богом. Коли будуємо своє існування лише на земному фундаменті, то вся будівля «завалиться» в час нашої смерті. Лише в того, хто живе з Богом, смерть не може нічого забрати. Тому не раз саме наші проблеми наближають нас до Бога, показуючи непевність усього земного.

Так часто трапляється, що саме ці труднощі є для нас доброю нагодою наблизитися до Господа і з’єднатися з Ним.

Владика Венедикт (Алексійчук)

Першого січня, на початку року, наша Церква святкує пам’ять смерти одного з найбільших і найвизначніших Отців Церкви, учителів віри й монаших законодавців, святого Отця Василія Великого, (грец. Μέγας Βασίλειος), архиєпископа Кесарії Кападокійської в Малій Азії (329-379). Його особа з будь-якої точки зору незвичайна, велична, світла та гідна подиву. Він не тільки аристократ за походженням, а й аристократ духу, характеру, науки і святости. Печать його глибокої віри, героїчної любови до Бога і ближнього, науки і святости спочиває на цілій Христовій Церкві, на монашому житті Сходу й нашого народу.

Французький автор о. Жан Рів’єр у книзі  “Святий Василій — єпископ Кесарії”  так описує нашого святого Отця:  “Святий Василій це одна з найсвітліших і найславніших постатей старовинної грецької Церкви. Уже його сучасники дали йому ім’я Великого… Він аскет за покликанням і людина чину за своєю природою… Його правила стали кодексом монашого життя на Сході, як правила святого Венедикта на Заході… Він аскет, єпископ, бесідник, учитель богослов і вчений. Він, без найменшого сумніву, є найдосконалішим представником Церкви свого часу… У святого Василія життя є в повній гармонії з його наукою або, краще кажучи, його наука це ніщо инше як відбиток його життя”.

Тож нічого дивного, що свята Церква заслужено дала йому титул — Великий. Він справді ВЕЛИКИЙ у трьох ділянках свого життя: він Великий Архипастир Церкви, Великий Законодавець монашого життя і Великий своєю святістю.

ВЕЛИКИЙ АРХИПАСТИР ЦЕРКВИ  

Перша знаменна прикмета святого Василія як архипастиря — це безстрашність у визнаванні й обороні святої віри. В його часи єретики-аріяни люто переслідували правдивих визнавців Христа. Цісар Валент (364-379), охрещений аріянським єпископом, став завзятим апостолом аріянізму. Серед нелюдських і жорстоких гонінь єпископів і вірних лише Василій зважився стати перед самим цісарем. Історики описали зустріч святого Василія з Модестом, префектом Преторії. Він, як Валент, запеклий аріянин наказав спалити разом з кораблем 88 священиків. Модест кличе святого Василія до себе і приймає його гордо й зухвало. Він навіть не звертається до нього як до єпископа. Кричить на святого Василія і погрожує йому вигнанням, конфіскацією майна, муками і смертю. На всі ті страшні погрози святий Василій спокійно відповідає:  “Грози мені чим иншим, бо ніяка з тих кар мене не зворушує”. Модест відтак, звітуючи цісареві Валентові про свою розмову з Василієм, сказав:  “Пане, єпископ нас переміг. Він вищий понад усякі погрози і стійкий перед усякими переконуваннями”. І цісар залишив святого Василія у спокої.

З глибокої віри випливала друга знаменна ціха святого: жертвенна любов до Бога і ближнього. Жертва — це мова любови. У святого Василія ця мова жертви була дуже сильна, проречиста й активна, його любов завжди готова допомогти приятелям і ворогам, завжди чуйна, прозорлива й усіх обіймає. Для бідних, старих, хворих, сиріт і вдовиць він будує великі добродійні заклади, які були наче окремим містом біля Кесарії і від його імени отримали назву Василіяди.

Свої великі таланти, знання, силу і здоров’я він жертвує для добра своїх овечок. Усякими способами боронить своє стадо перед наступом аріянізму. Його друг, святий Григорій з Назіянзу, про це так каже:  “До одних заходить сам, до инших когось посилає, инших знову кличе до себе, радить, нагадує, картає, грозить, докоряє, бере в оборону цілі народи, міста, поодиноких людей, продумує будь-які можливі способи спасення” (Похвальне слово на честь святого Василія Великого).

Святий Василій ревний апостол живого слова-бесіди. Проповідь у його часи була дуже важливим, могутнім і майже єдиним чинником у навчанні святої віри. Святий Василій — це проповідник і бесідник з Божої ласки, його слово палке, вогненне, поривисте. Оповідає святий Єфрем Сирин, який прийшов до Кесарії відвідати святого Василія і зайшов до церкви, де якраз той проповідував, і побачив білого голуба на рамені святого Василія. І тоді святий Єфрем вигукнув:  “Великий Ти, Боже, у своїй правді. Василій — це вогненний стовп і його устами говорить Святий Дух” . Вогненний стовп — це символ його геройської любови до Бога і ближнього. Він став символом і його духовних синів у Василіянському Чині.

Святий Василій Великий — митець і апостол пера. Небагато прожив, але багато написав, його велика духовна спадщина — це твори догматичні, моральні, аскетичні, полемічні, пояснення Святого Письма і 366 листів.

ВЕЛИКИЙ ЗАКОНОДАВЕЦЬ МОНАШОГО ЖИТТЯ  

Друга сфера діяльности, у якій святий Василій засвідчив себе як великий і незрівнянний організатор і законодавець, — це монаше життя. Він навіки вписався золотими літерами в історію монаших спільнот, монаших правил та науки аскези не тільки у Східній Церкві й на наших рідних землях, але і в усій Католицькій Церкві. Святий Теодор Студит (759-826) називає святого Василія  “батьком грецького чернецтва й найпершим з усіх Отців”, його монаші правила знав і ними користувався батько західного монашества святий Венедикт (480-543), який у своїх правилах доручає читати Правила святого Василія Великого.

“З усіх заслуг , — каже британський дослідник святого Василія В. Л. Кларк, —  які Василій зробив для справи чернецтва, запровадження спільного життя найбільше заслуговує на те, щоб про нього пам’ятати… Монастирі Пахомія були спільножитними тільки за зовнішнім видом, але їхня внутрішня суть була індивідуалістична. У Василія спільне життя у монастирях стало дійсністю… Тому його треба вважати за піонера в накресленні ідеалу спільного життя”.

У святого Василія монаше життя має за мету не тільки власне спасення, але і спасення ближніх. Для монахів святого Василія апостольська праця поза монастирем не є винятком, а правилом. У нього любов до ближнього — це міра любови Божої.

Монаші правила святого Василія це наслідок його глибокого знання Святого Письма, великої науки, досвіду життя, святости та практичного ума. Його правила це, властиво, святе Євангеліє на практиці. Святий Теодор Студит, великий почитатель святого Василія і обновитель його правил, каже про нього: ” Хто за Василієм іде, іде за Святим Духом, а хто йому не вірить, не вірить Христові, що через нього говорив” . Слуга Божий митрополит Андрей дає таку оцінку правилам святого Василія:  “Після Євангелія Ісуса Христа й апостольської науки, нема книги, що могла б мати більшу або й рівну повагу для монахів, як правила святого Отця нашого”.

Своїми правилами святий Василій закладає тривкі основи для спільного життя у монастирях, тому деякі історики вважають його організатором спільного життя, хоч титул першого організатора належить святому Пахомієві († 347). Тож нічого дивного, що монаші правила святого Василія мали різну долю в історії, і до сьогодні вони залишилися міродайними у східному чернецтві.

З приходом християнської віри на українські землі і в нас з’являється практика монашого життя. Його засновники — два великі подвижники й сини українського народу: святий Антоній († 1073) і святий Теодосій († 1074) Печерські. В основу монашого життя святий Теодосій ставить устав святого Теодора Студита, що базується на правилах святого Василія Великого.

Найкращу похвалу монашим правилам святого Василія виголосив його великий і духовний син митрополит Андрей Шептицький:  “На його правилах,  — каже він, —  утворилися святі нашого (Василіянського) Чину. Вони були школою для всіх тих, яких порахувати не можна: від святого Йоана Дамаскина, Максима, Теодора Студита аж до святих Антонія і Теодосія Печерських і святого Йосафата, котрий з тієї книги зачерпнув того великого духа, яким відродив нашу Церкву і наш нарід” (Вступ до “Витягу з Правил святого Отця Нашого Василія Великого для інокинь”).

Ідеал монаха-апостола в дусі Василіянської традиції знову віджив і заяснів на наших землях з приходом Берестейської Унії. Митрополит Велямин Рутський і святий Йосафат стають великими обновителями й організаторами монашого життя в нашій уніятській Церкві. На зразок західних чинів вони проводять повну централізацію наших монастирів, а в основу монашого життя кладуть правила святого Василія Великого. Відтепер праця Василіянського Чину йде передусім у трьох напрямках: праця місійно-душпастирська, виховна у школах і видавнича.

Хоча на рідних землях червоний московський окупант брутально знищив Василіянський Чин, але той не загинув. Він і сьогодні живе і продовжує традицію місіонерської, виховної та видавничої праці серед наших вірних.

СВЯТИЙ ВАСИЛІЙ — ВЕЛИКИЙ СВЯТИЙ  

Німецький історик Ганс фон Кампенгавзен у книзі Грецькі Отці Церкви каже про святого Василія:  “Василій — це аскет тілом і душею. Строга аскеза це елемент, в якім він духовно працює, живе й існує”. У святого Василія, за його виразом,  “монахи — це борці за святість” . У вступі до свого Великого правила він каже:  “А маємо ми, і ви, і я ту саму ціль: святість життя”.  Так він учив і так жив. Великодушність, безкомпромісність, ангельська невинність і повна жертви любов Бога і ближнього — це знаменна риса його характеру.  “Коли святий Василій раз на щось рішився,  — каже французький автор В. П. Юмберклод, —  то він ішов до тієї мети за всяку ціну… Таким він залишився на усе життя… Ця риса його характеру перейшла на його аскезу” (Аскетична наука святого Василія). А британський історик Ф. Фаррар каже: “Василій не належав до тих, які робили що-небудь на половину. Коли він віддався Богові, то зробив це повністю” (Життя святих).

Його святість, чесноти й велич оспівує наша Церква у своїх богослуженнях у дні його празника. Тут він прославляється, як  “святий Христовий язик”, “пастир Христової Церкви”, “Божественна і священна бджола Христової Церкви”, “царська окраса Церкви”, “пребагатий скарб наук”, “непобідний Тройці поборник”, “Ти йшов твердою дорогою чеснот”, “твоє слово це хліб ангельський”, “невинности чаша”, “для монахів взірець чесноти”, “світло благочестя”, “труба богослов’я”.

Свята Церква дуже скоро після його смерти почала почитати його як святого і празнувати день його смерти першого січня. Історик Т. Руфін († к. 410), який через 18 літ після смерти святого Василія переклав його Правила латинською мовою, у супровідному листі вже називає Василія святим:  “Я переклав,  — каже він, —  монаші правила святого Василія, єпископа Кападокії, мужа славного зі своєї віри, діл і всякої святости”.

Латинська Церква з огляду на празник Господнього Обрізання святкує його пам’ять 14 червня, бо саме в цей день 370 року він був висвячений на єпископа. Службу празника святого Василія уложили Анатолій Константинопольський (V ст. ), святий Йоан Дамаскин і Герман Константинопольський (VIII ст. ).

Ось перед нами коротко окреслено життя невмирущого святого Василія Великого та його вічне значення для нашої Церкви й українського чернецтва. Словами святого апостола Павла  “наслідуйте мене брати” (Флп. З, 17) та “будьте моїми послідовниками, як і я Христа” (1 Кор. 2, 1)  святий Василій Великий усіх нас закликає, щоб і ми наслідували його глибоку віру, його жертвенну і всесторонню любов до Бога і ближнього та його велику святість.

ПРАЗНИК СВЯТОГО ОБРІЗАННЯ  

“Владика обрізується восьмого дня, як дитина, приймаючи ім’я Ісуса, бо Він Спаситель і Господь світу” (Восьма пісня канону утрені).

Найближчою важливою подією із життя Ісуса Христа, що наступає після празника Христового Різдва, є Господнє Обрізання і надання імени. Святе Євангеліє про це так говорить:  “Як сповнились вісім днів, коли мали обрізати хлоп’ятко, назвали Його Ісус — ім’я, що надав був ангел, перше, ніж Він почався у лоні” (Лк. 2, 21).  Ісус Христос, як Бог і Законодавець, не був зобов’язаний виконувати релігійні приписи ізраїльського народу, та все-таки Він їм добровільно підкорився і їх зберігав. З тієї причини Він восьмого дня після народження піддався обряду обрізання. Цю подію святкуємо першого січня. Тож погляньмо на закон обрізання і його значення у Старому Завіті, на встановлення празника Обрізання та його значення для нас.

ОБРІЗАННЯ У СТАРОМУ ЗАВІТІ  

Звичай обрізувати дітей чоловічої статі є дуже старою практикою багатьох народів Сходу. Обрізання звичайно відбувалося у віці дозрівання хлопців і вважалося символом їхньої зрілости.

В ізраїльському народі обрізання стало законом від Авраама. Воно мало для жидів велике значення тому, що було символом їхнього союзу з Богом, у книзі Буття про це читаємо:  “Сказав Бог до Авраама: “Ти берегтимеш союз мій, ти і твої потомки, в їхніх поколіннях. Ось мій союз, що його маєте берегти між мною і вами, і між потомками по тобі: кожного чоловіка серед вас обрізати. Ви обріжете тіло на передній вашій шкірці, і це буде знаком союзу між мною і вами. На восьмім дні життя мусить бути обрізане в вас кожне хлоп’я, у ваших поколіннях” (17, 9-12).

Припис обрізання мав для жидів далекосяжні наслідки. Обрізання насамперед було символом зарахування до членів жидівської релігії і народу. Воно означало підкорення себе законові і його обов’язкам.  “Свідчу знову кожному, що обрізується, — каже святий апостол Павло, — він мусить увесь закон чинити” (Гал. 5, 3).  Через обрізання кожний жидовин ставав учасником благословення і обітниць, Богом даних його народові. Воно було конечне, щоб брати участь у пасхальній жертві. Укінці, невиконання закону обрізання потягало за собою виключення з членства народу.  “А необрізаного чоловічої статі, — каже книга Буття, — що його тіло на передній шкірці не обрізано, такого викорінити з його народу: він поламав мій союз” (17, 14).

Слово  “обрізання”   вживається у Старому Завіті часто в символічному значенні, коли говориться про обрізання чи необрізання серця, уст чи вух, себто бути послушним Господу Богові чи бунтуватися проти Нього. Тому святий первомученик Степан робить закид членам синедріону:  “Ви, твердошиї та необрізані серцем і вухом! Ви завжди противитеся Духові Святому” (Ді. 7, 51).

Старозавітне обрізання було прообразом новозавітного хрещення, що втілює нас у Христа. Святий апостол Павло, називаючи хрещення нерукотворним обрізанням, каже:  “У Ньому ви були й обрізані обрізанням нерукотворним, коли ви з себе скинули це смертне тіло обрізанням Христовим. Поховані з Ним у хрещенні, з Ним ви разом також воскресли” (Кол. 2, 11-12).

ВСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА  

Празник Обрізання зародився і розвинувся спочатку в Західній Церкві, а потім перейшов до Східної. Латинська Церква первісно називала цей празник Господньою октавою, бо це був восьмий день після Різдва, що випадав якраз на Новий рік.

Давні погани вірили у таку прикмету:  “Який перший день Нового року, такий буде і цілий рік”.  Тож, очевидно, того дня справляли різні забави, гульби, пиятику та різного роду карнавали. Мужчини перебиралися за жінок, а жінки за мужчин. Надягали на себе шкіри звірів, напр., голову корови, оленя чи собаки. Перебиралися за богів і богинь та навіть віддавалися розпусті. Святий Йоан Золотоустий, виступаючи проти тієї поганської гульби з нагоди Нового року, сказав:  “Вони думають, що коли перший день цього місяця проведуть у задоволенні й радості, то й цілий рік буде такий… Це велика крайність — після одного щасливого дня очікувати такого самого увесь рік… Щасливий для тебе буде рік у всьому тоді, коли ти не будеш пиячити першого дня, і коли першого й кожного дня робитимеш те, що вгодне Господеві” (Слово на Новий рік).

Свята Церква, щоб протидіяти тим мерзким поганським практикам, із настанням Нового року взивала своїх вірних не до радости, а до посту й покути за гріхи поган. Святий Августин у своїй проповіді на Новий рік, заохочуючи своїх вірних до посту, каже:  “Щоб припинити тілесну й похітливу радість поган, будемо всі в день Обрізання при Божій помочі постити, крім тих, що задля слабого здоров’я не можуть постити, і будемо всенародньо молити Бога за тих жалюгідних, що ці дні Нового року по-своєму поганському звичаю переводять у розкоші й нездержливості”.  Цей піст подекуди тривав навіть три дні, як це видно з 17 правила Другого Собору 567 року в Турі у Франції:  “Через те, що між празниками Христового Різдва й Богоявлення бувають поганські святкування, потрібно під час них три дні зберігати піст”.  Щойно в VI ст., коли під впливом християнської віри поганські святкування поволі пішли в забуття, празник Обрізання набирає радісного характеру. Після Другого Ватіканського Собору празник Обрізання у Латинській Церкві знову отримав свою первісну назву: Октава Доміні, тобто восьмий день після Різдва.

На Сході празник Обрізання став загальним десь у VIII-ІX сторіччі, бо щойно з того часу візантійські календарі подають першого січня празник Обрізання і празник Василія Великого. Святий Андрій Критський (VIII ст. ) має проповідь на празник Обрізання і святого Василія Великого.

Східна Церква в цьому празнику властиво відзначає дві події: Христове Обрізання і надання імени Ісус, що означає Спаситель. Тому цей празник у нас зветься також празником Найменування Ісуса Христа. У дев’ятій пісні канона утрені празника співаємо:  “Прийдіть і торжествуймо у святині Владики славні Христові найенування: Ісус назвався сьогодні іменем достойним Бога”.

Празник Обрізання, хоча вважається великим, не належить до 12 великих дванадесятих празників. Він не має ані перед- ані попразденства і, властиво, закінчує попразденство Христового Різдва. Канон утрені празника уклав святий Степан Саваїт (VII ст. ).

ЗНАЧЕННЯ ПРАЗНИКА ДЛЯ НАС  

Празник Обрізання говорить нам насамперед про жертву й самовідречення. Нема правдивої служби Богові без дотримання Божих Заповідей та сповнення християнських обов’язків. Кожний християнин мусить практикувати духовне обрізання, яке є перемогою своїх похотей, злих нахилів та своїх пристрастей.  “Ми бо “обрізання”,  — каже святий апостол Павло, —  що духом служимо Богові, що хвалимось у Христі Ісусі, не покладаючися на тіло” (Флп. З, 3).

Надання Христові імени Ісус вказує на святість і силу того імени та на його велике значення для кожного християнина. Сам Господь Бог надав Христові ім’я.  “Вона породить сина,  — говорить ангел Господній до святого Йосифа, —  і ти даси йому ім’я Ісус, бо Він спасе народ свій від гріхів їхніх” (Мт. 1, 21).

Перед вознесенням на небо Ісус Христос дав своїм учням таку обітницю:  “Ім’ям моїм виганятимуть бісів, говоритимуть мовами новими; гадюк руками братимуть, і хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм; на хворих руки будуть класти і добре їм стане” (Мр. 16, 17-18).  Про святість і силу святого імени Ісуса свідчить святий апостол Павло:  “Тому й Бог вивищив і дав Йому ім’я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося — на небі, на землі і під землею” (Флп. 2, 9-10).

Святий Йоан Золотоустий, пояснюючи слова псалмопівця: “Господи, яке предивне Твоє ім’я по всій землі” (Пс. 8, 2), каже:  “Тим іменем знищена смерть, зв’язані біси, створене небо, відчинені брами раю, зісланий Святий Дух, раби стали вільними, вороги — синами, чужі — наслідниками, люди — ангелами”. А до слів псалма “святе і страшне ім’я Його” (110, 9) він говорить: “А як ім’я Його святе і страшне? Його страхаються біси, бояться хвороби; тим іменем апостоли навернули вселенну; його, замість зброї, ужив Давид і побив чужинця; ним доконано багатство великих діл; ним доконуємо священні таїнства” (Бесіди на Псалми).

Тож нашим святим обов’язком є прослава святого Христового імени, йому честь віддавати, його призивати, його з почестю мати на устах, як мали його Божа Мати, святий Йосиф, тисячі й тисячі мучеників та ісповідників, що з тим іменем йшли на муки та смерть. Святе Ім’я Христове — це запорука благословення, вислухання наших молитов, через Нього відбувається прощення наших гріхів, у Ньому сила встояти в спокусах, через Нього наше спасення. Ніколи не сміємо забувати, що називаємось християнами, отже, носимо на собі Христове ім’я. Наш гарний і давній християнський звичай каже нам Христовим іменем вітати один одного.

На святому хрещенні ми дістали ім’я нашого святого. І це ім’я повинно бути для нас святе й дороге. З ним ми підемо у вічність.  “Ніщо так не робить імени людини безсмертним, — каже святий Йоан Золотоустий, — як чеснота. Це доказують мученики, доказують останки апостолів, доказує пам’ять тих, що жили чеснотливо… А рибалка Петро не зробив нічого великого, але, віддавшися чесноті, заняв царський город і після смерти сяє ясніше від сонця” (Бесіди на Псалми).

o. Катрій Юліян ЧСВВ, Пізнай свій обряд. – Львів: Свічадо, 2004

Стихири на Господи, взиваю я

Сходячи до людського роду, Спас наш,* восьмиденний по матері і безначальний по Отцеві,* дав себе вповити пеленами* і не відмовився прийняти тілесне обрізання.* Йому, вірні, заспіваймо: Ти Бог наш, помилуй нас.

Твоє ім’я, отче Василію – царське,* і священство твоє царське,* бо ти пас святий Христовий народ – побожністю і знанням.* За те царським вінцем прикрасив тебе Цар царів і Господь усіх,* єдиносущний з Отцем* і споконвічний та співбезначальний Син.* Моли його, щоб спас і просвітив душі наші.

Зодягнений у святительську ризу, Василію,* ти радісно проповідував Євангеліє царства,* передаючи для Церкви правовірне навчання.* Сьогодні й ми ним просвічені, визнаємо та славимо одне Божество,* нероздільне у трьох Особах:* Отця Вседержителя, Єдинородне Боже Слово і Божественного Духа.* Моли його, щоб спас і просвітив душі наші.

Отче Василію!* Проживаючи з людьми на землі, як безтілесний,* ти перебував і жив разом з небесними хорами,* змагаючись за те,* щоб їх у тілі наслідувати* найчистішою світлістю твого життя.* Тож моли Христа Бога нашого,* щоб урятував від загроз і темряви незнання тих,* які насолоджуються твоїми богонатхненними повчаннями,* та просвітив душі наші.

Був ти помазаний благодатним миром, Василію богоявленний,* щоб Євангеліє царства небесного священнодіяти.* Як пахуче Христове кадило,* ти наповнив вселенну пахощами пізнання.* Тому прийми добросердно молитву слуг твоїх* і випроси нам, що тебе вшановуємо, велику милість.

Одягнений святительськими ризами, Василію,* ти в обороні Пресвятої Тройці став перед суддівським трибуналом,* готовий змагатися за віру,* і своєю страдницькою несхитністю осоромив гнів намісника,* що з безбожною лютістю грозив тобі муками.* Ти, Отче, їх не злякався і готовий був стати мучеником,* та прийняв вінець перемоги від Христа,* що має велику милість.

Любителем премудрости був ти, Святий,* і розумно понад усе цінив у житті злуку з Богом,* постійно пам’ятаючи про смерть і перемагаючи стриманістю тілесні пристрасті.* Наукою Божого закону ти зберіг незаймане достоїнство душі* та багатством чеснот підкорив духові все тілесне мудрування.* Тому ти знехтував тілом та і й світом і його володарем.* Стоячи перед Христом, вимолюй душам нашим велику милість.

Вселаскавий Бог не посоромився прийняти признаку законного всиновлення,* але дав себе самого за взір та приклад усім на спасіння.* Ось бо Законодавець здійснює закон і пророчі сповіщення про нього.* Господи, що все підтримуєш долонею* і даєш себе вповивати пелюшками, – слава тобі!

„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011

Тропар свята, глас 1:

На престолі вогневиднім у вишніх сидиш з Отцем безначальним* і божественним Твоїм Духом.* Благоізволив Ти родитися на землі з Дівиці, що не знала мужа* – Твоєї матері, Ісусе.* Того ради й обрізання довершено на Тобі, людині восьмиденній.* Слава преблагому Твоєму задумові,* слава промислові Твоєму,* слава низходженню Твоєму,* єдиний Чоловіколюбче.

І святому, глас 1:

На всю землю вийшло вістування Твоє,* прийняла бо вона слово Твоє, що ним боголіпно навчив Ти;* природу того, що існує, пояснив Ти,* звичаї людські прикрасив Ти* – царське священство, отче преподобний Василіє.* Моли Христа Бога* за спасення душ наших.

Слава: Кондак святому, глас 4:

Явився єси основою непохитною Церкви,* подаючи всім людям владицтво неукрадне,* запечатавши твоїми веліннями,* небоявленний Василіє преподобний.

I нині: Кондак свята, глас 3:

Всіх Господь обрізання терпить* і людські прогрішення як благий обрізує,* дає спасення світові;* і радується в вишніх і Творця єрарх,* і світлоносний, і божественний таїнник Христовий – Василій.

Прокімен (г. 6):

Спаси, Господи, людей Твоїх і благослови насліддя Твоє (Пс. 27,9).

Стих: До Тебе, Господи, взиватиму, Боже мій, щоб не відвертався Ти мовчки від мене (Пс. 27,1).

I святому (г. 1):

Уста мої промовлять премудрість і роздуми серця мого – розуміння (Пс. 48,4).

Алилуя (г. 8):

Пастирю Ізраїля, почуй, Ти, що ведеш Йосифа (Пс. 79,2).

Стих: Уста праведного повчаться премудрости і язик його промовить суд (Пс. 36,30).

Замість Достойно, співаємо:

Тобою радується, Благодатная, всяка твар, ангельський собор і чоловічеський рід, освященний храме і раю словесний, дівственна похвало, що із неї Бог воплотився і младенцем став – перед віками сущий Бог наш. Лоно бо Твоє престолом сотворив і утробу Твою просторішою небес учинив. Тобою радується, Благодатная, всяка твар, слава Тобі.

Причасний:

Хваліте Господа з небес, хваліте Його в вишніх (Пс. 148,1).

Другий:

В пам’ять вічну буде праведник, злих слухів не убоїться (Пс. 111,6-7). Алилуя, тричі.

Священик: Христос, істинний Бог наш, що по вісьмох днях прийняв законне обрізання спасіння нашого ради, молитвами пречистої Своєї Матері, святих славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Василія Великого, архиєп. Кесарії Кападокійської, якого торжественну пам’ять сьогодні звершуємо, і святого якого є храм, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.

Літургія св. Василія Великого.

Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1343610922750767

 о. Петро Фостик

Dodaj komentarz

Close Menu