ЛЮБОВ БОЖА І ЛЮДСЬКА НЕВДЯКА
«Чоловік-господар, що насадив виноградник». (Мт. 21,33)
Дорогі брати і сестри! Ісус, в останній тиждень перед своєю смертю, прийшов в єрусалимську святиню, де навчав народ. Біля нього, як звичайно, зібрались і його супротивники – учителі закону та старшина ізраїльського народу. Вони ставили Ісусові різні підступні питання, щоб його на якомусь слові вловити, а тоді знеславити, засудити та вбити.
При цій нагоді Ісус розповів притчу, якою хотів дати дуже важливе повчання для своїх сучасників і грядучих поколінь, а саме: про безконечну любов Божу до людей і про глибину людської невдяки.
Ось каже Ісус: «Слухайте іншу притчу. Був один чоловік-господар, що насадив виноградник. Він обвів його огорожею, видовбав у ньому чавило, вибудував башту, винайняв його виноградарям і відійшов». Не потрібно було аж великих студій св. Письма і знання історії власного народу, щоб відразу не зрозуміти, що згаданий виноградник – це вибраний ізраїльський нарід, що його дві тисячі років перед народженням Христа Бог вибрав і покликав собі на службу. На горі Синай Господь заключив з цим народом завіт. І, як господар винниці, нічого не занехаяв, щоб лиш упорядкувати її. Так і Господь з незвичайною любов’ю і добротою дбав про свій нарід: Він дав йому обіцяну землю, дав свій закон, приписав, як має бути збудована святиня, назначив празники ї жертви.
Який щасливий нарід! Коли б він був умів скористати з усіх отриманих ласк, які ж то овочі чеснот і прослави міг був він принести Господареві цього виноградника – тобто Господеві!
Дорогі брати і сестри! Цим виноградником у новій ері – у Новому Завіті, є ввесь християнський люд. У народів охрещених, в яких панує віра в Трисвятого Бога, – чого ж їм бракує, щоб цю віру зберегти, розвинути і принести рясні овочі, яких дожидає і справедливо домагається той, хто в християнських душах посіяв це зерно св. віри і зросив своєю власною кров’ю?
Маємо св. Письмо і Передання, євангельський закон і святі Тайни. Маємо зовнішню ласку – проповідь і потрібні внутрішні ласки. Маємо непомильне вчення Церкви, захисницю всієї правди. Маємо захисну вежу, якої повсякчасні вороги святої віри не можуть ніколи здобути, ані всі сили пекельні – подолати. Скільки ж тут засобів спасіння! Як щасливими є ми, християни, яких Господь покликав, щоб жити й управляти виноградником його царства тут, на землі, щоб своєчасно принести йому рясні плоди, яких він від нас зажадає. А ці плоди, в свою чергу, становитимуть собою нашу вічну щасливість. Збагнімо це таїнство Христового виноградника, який є тут, посеред нас, де ми живемо і ходимо, і трудимося. Але ми не раз надто повільні в нашому думанні та сприйманні справжнього життя, щоб його діткнутися, його собі усвідомити.
Далі, цим виноградником Господнім є кожний з нас особисто. Бо і нам Господь дав безсмертну душу, а у ній засадив зерно святої віри, яку ми маємо берегти й розвивати. Господь поручив нам зберігати закон, освячувати і спасати свою душу. Чого ж не зробив Бог, щоб осолодити й ущасливити нам виконання цього святого обов’язку! Скільки повчань, вказівок, осторог, попереджень! Скільки чудесної охорони, нагод до добра і чесноти!
Яка безмірна Божа любов, і яка то глибина людської злоби! Власне її Ісус змальовує у дальших рядках притчі.
Виноградарі зобов’язалися платити за винайм якусь кількість плодів. Коли одначе господар виноградника в час вбору послав до виноградарів слугу, одного за одним, щоб відібрали належні плоди, то виноградарі не лише не віддали свою обіцяну частку, а ще й зневажили його слуг: багатьох побили, а деяких на смерть убили.
Тут злочини виноградарів — це зображення багатьох злочинів вибраного народу Божого у Старому Завіті, а й християнських народів і поодиноких людей – у Новому Завіті.
Хто ж це ті слуги: побиті, гнані та убиті? Це Пророки, яких посилав Господь Бог до вибраного Ізраїльського народу й жадав плодів покаяння та справедливості. А цей народ, разом зі своєю старшиною, не хотів слухати Господніх Пророків; він проганяв їх, каменував і вбивав.
Та на цьому не кінець! Хоч як смутний був той досвід, який господар виноградника мав в виноградарями, то він не покарав їх, а вжив ще одного останнього способу: « Наприкінці послав до них свого сина, кажучи: Матимуть пошану до мого сина. Та виноградарі, узрівши сина, заговорили між собою: Це спадкоємець. Нумо, вб’ємо його й заберемо собі його спадщину. І взявши його, вивели геть з виноградника й убили» (Мат. 21,37-38).
Хто ж це той улюблений син Господаря виноградника ? Це сам Христос – Син Бога живого. Це той, про якого свідчить останній з Пророків – св. Йоан: «Ось Агнець Божий » – очікуваний Месія (Ів. 1,29). Ось – «Слово Боже ». Це « Слово сталося тілом і замешкало між нами ». Це той, що тисячами чудес засвідчив і завірив своє месіянське посланництво і Божество.
Що ж йому заподіяв вибраний нарід Ізраїля? Він, зі своїми провідниками, погордив тим останнім доказом Божої любови: ув’язнив Сина Господнього виноградника Ісуса, Месію; вигнав його зі святині, несправедливо засудив та повів ген за Єрусалим, на гору Голготу, щоб там його розіп’яти. Ось, злочин, що його сподіяв вибраний нарід Божий на переломі Старого і Нового Завітів!
Дорогі в Христі! Той самий злочин невдячних виноградарів сподіюють також сьогодні християнські народи. Коли кинемо оком на історію народів, які стратили віру, бачимо, що вони подібною дорогою, як і колись Ізраїль, ідуть до свого впадку: насамперед пролили невинну кров тих, що голосили Боже слово, а тоді заповвялися гонити й тих, що охороняли та зберігали його.
Злочин того народу, який вбивав перших проповідників віри, не лишається без надії прощення. Він часто став очищений тоді, коли позначається ревний розквіт святої віри в Єдиного Бога та вірної йому служби. Але нарід, який довгий час визнавав уже святу віру, і почав її занехаювати, недоцінювати, мало-помалу замінює її засади-принципи, не признаючи духовних властей, а слухаючи нових учителів, які вчать, що слід недоцінювати, ненавидіти, а то й переслідувати тих, хто живе згідно з засадами святої католицької віри. Такий народ швидким кроком іде до своєї загибелі. Тоді доходить до того, що зачинають виганяти, побивати, а то й убивати вірних слуг Господаря виноградника- Церкви. Вкінці ж, викидають і вбивають Єдинородного Сина Божого, тобто, саму ж таки Церкву, якою є Христос-Богочоловік у своєму дальшому таїнственному житті серед людей ії в самих людях. Той таїнственний Христос серед багатьох народів сьогодні применшив себе, прийнявши вигляд слуги-раба, й упокорив себе, бувши послушним аж до смерти, і то до смерти на хресті.
Та й у нашому народі оснував Бог свій виноград: пик за часів св. Володимира. І наш народ має принести Богові плоди, тобто живу віру в його об’явлені правди, які подає св. Церква. І наш народ має віддати плоди вірного вберігання Божих заповідей і євангельських рад, вживаючи засобів, якими Церква освячує душі і провадить до Бога. Віруючий народ має бути вірним виноградарем Божого виноградника і своєчасно складати плоди. І Бог жадав від нас цих плодів, але народ, на жаль, інколи відмовлявся. Вслід за цим приходили страшні досвіди: татарське лихоліття, втрата власної держави, довголітня неволя і, в кінці, найстрашніший допуст – запустіння і руїна релігійного та церковного життя за наших днів.
Врешті, дорогі брати і сестри, злочин Євангельських виноградарів можна прирівняти до особистих проступків і злочинів поодиноких християн. Подібне степенування невдяки відбувається в людині, яка мало-помалу, від невірності й малих упадків, доходить до чимраз більших гріхів і закам’янілості серця та заперечення Бога.
Господь посилає до нас своїх пророків, проповідників, душпастирів, провідників, але їх ми недоцінюємо, ними погорджуємо, їх відкидаємо.
Господь заохочує нас до чесноти внутрішніми просвіченнями й порушеннями, святими бажаннями. Ми, щоправда, робимо деякі маленькі зусилля, але доброго діла нашої поправи не доводимо до успішного кінця. Так то багато поданих нам ласк Божих зостаються безуспішними і не приносять овочу в винограднику нашої душі. Хто ж допускається тяжкого гріха, – розпинає в собі Сина Божого – Ісуса.
Тому то, дорогі брати і сестри, намагаймося всіма силами, щоб принайменше приносити достойні плоди свідомого релігійного життя. Будьмо ревні й непохитні у святій вірі, в любові до нашої святої Церкви, тоді не лиш урятуємо себе, але коли закінчиться допуст, могтимемо простягнути допоміжну руку нашим братам, що поза святою Церквою.
Молім Господа, щоб Він допоміг нам бути добрими виноградарями у Його винограднику тут, на землі, щоб принести достойні плоди живої віри, любови, справедливості, Чистоти і ревності. Просім, щоб Він не відібрав від нас свого виноградника тут, на землі, а вдостоїв зібрати овочі наших трудів, поту і страждань у вічному житті, в небі. Амінь!
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
ЖИТТЯ ЛЮДСЬКЕ – ЦЕ ПРАЦЯ В БОЖОМУ ВИНОГРАДНИКУ
В сьогоднішній притчі Ісус Христос вказує на правду, що Господь Бог є власником всіх дібр землі, з тієї простої причини, що Він усе, тобто увесь світ, я нічого сотворив — із світу можливостей привів до існування — до життя. Створивши те все, віддав Він оцю землю людям до вжитку, під тою умовою, що вони будуть віддавати Йому відповідні плоди. Подібно, як це Христос розповідає про господаря виноградника, який устаткував у винниці усе потрібне до продукції вина. Так само й Бог-Отець дав людям усе, що було потрібне для підтримання їхнього життя, і також усе, що їм було потрібне, щоб могли творити добрі, на небо заслуговуючі діла. Їм не треба було нічим трудитися, бо все було готове перед ними. Їхнім одиноким обов’язком було вживати тих земних дібр у такий спосіб, щоб вони їм уможливили вступ до Царства Небесного. Й ті добрі діла мали бути наслідком їхньої праці й уживання земних, Богом даних дібр, що їх люди мали приносити Богові, як Його частку в усього, що їм Бог віддав до вжитку.
Погляньмо на той довколишній світ, на те чудо Божої мудрости, величі й всемогутності. Уся вселена сотворена для нас і задля нас. Небесні світила сонце, місяць і безліч зірок сотворені для нас, щоб ми споглядаючи на небозвід, подивляючи його велич і красу, добачували в ньому велич красу й могутність Божу. Ті небесні світила повчають нас також про Божу безмежну мудрість, яка вмістила їх у такій віддалі від себе й обдарила такими законами природи, що вони не ударяються й не спричинюють космічних катастроф. Вони голосять нам також про всемогутність Творця, який поставив їх у безкрайому просторі й, при помочі своїх природних законів, керує їхніми дорогами. Вони з шаленою швидкістю обертаються довкола своїх осей, кружляють довкола своїх сонць, а тоді зі своїми галактиками женуть у безмежні простори, не розбиваючись, але точно тримаючись своїх доріг. Пізнавати Бога з цих творів Його — це перший овоч, що його ми повинні Творцеві в дарі приносити, а той що за ним наступає — це любов до Того, що придбав те все для нас. З любови повинен випливати обов’язок Бога слухати і Йому служити, бо так повчає нас про мету нашого життя катехизм:
„Ми живемо, щоб Бога пізнати, Його полюбити й Йому служити й тією вірною службою заслужити собі вічну нагороду в небі”.
Та чи людина дійсно пізнає й подивляє Творця споглядаючи на той прегарний всесвіт? Чи вона дійсно відчуває потребу любити Його-найбільшого свого добродія за всі його безмірні дари? Чи хоче добровільно підкорятись Його законові, хоч він служить не Богові, але її власному добру? Навпаки! В часах перед приходом Бого-чоловіка людина, замість доходити до пізнання Бога, подивляючи ті небесні світила, сотворені Богом на те, щоб допомогти людині Його пізнати, як про те свідкують псальми:
„Небеса оповідають славу Божу, і діло рук його проголошує твердь небесна” (Пс 18,2). „І небеса звістять Його справедливість, бо сам Бог-дійсний суддя” (Пс 49,6).
То людина подивляючи ті небесні cвітила, почала не Бога Творця, але їх почитати наче богів. Теперішнє знання й техніка знає як обчисляти віддаль тих небесних світил від себе й від землі, обраховує їхній об’єм, швидкість з якою порушуються в просторах; але та сама техніка й знання не повчили людину про її Бога, який ті всі світила сотворив і ними кермує. Людина все ще не хоче признати, що Господь Бог є творцем тих небесних тіл, але намагається доказати, що вони так самі з себе виникли з нічого. Ті самі вчені люди, які пізнають закони природні, що керують всесвітом ї їх признають, все-таки не хочуть признати, що для них також той сам Творець створив закони й хоче, щоб вони віддались їхньому проводові й таким чином дійшли до Нього, своєї остаточної мети. Ті самі люди, що знають так багато про всесвіт і закони, що ним керують, не хочуть підкоритись законам. Божим, що керують ними, хоч Ісус Христос,
„Божа сила й Божа премудрість” (1 Кор 1,24), каже виразно: „Якщо хочеш увійти в життя, додержуй заповідей” (Мт 19,17).
Але гляньмо тепер на землю, на ту нашу дочасну домівку, щоб пізнати як дуже наш Бог-Батько дбає про нас. Це Він, створивши людину, віддав їй цілу землю на те, щоб служила Їй поживою, одежею Й домівкою.
„Тож сказав Бог: Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу, і нехай панує вона над рибою морською, над птаством небесним, над скотиною, над усіма дикими звірями й над усіма плазунами, що повзають по землі” (Бут. 1,26). „По тому вказав Бог: Ось даю вам усяку траву, що має насіння по всій землі й усяке дерево, що приносить плоди з насінням: вони будуть вам на поживу” (Бут 1,29).
Отже, віддав нам усе, що земля приносить. Без нашої праці й труду одержали ми все, що нам потрібне, щоб утриматися при житті. Але даючи нам усе на прожиток, Він хоче, щоб ми це все вживали, та не зловживали, тобто, щоб уживаючи дані нам добра землі, ми зберігали певні закони й правила, Які Він нам дає. Тому що Він віддав нам усе, що земля має та що вистачає на прожиток людям, Господь хоче, щоб ми ділились тим усім з іншими людьми, що тих дібр не мають, або їх за мало мають. Він бо хоче, щоб і вони мали також усе, що їм до життя потрібне. Тому даючи всі добра землі, Господь дав нам також і свій Закон, що вимагає від нас ділитись земними добрами, а саме:
„Любитимеш ближнього твого, як себе самого” (Мт. 19.19; 22,39; Рм 13,9; Гал 5,14; Як 2,8; Мр 12,34).
Призадумаймося над цим, як ми ділимось земними добрами з тими, що їх не мають подостатком і тому вмирають з голоду? З тими, що терплять холод, бо не мають відповідної одежини, чи домівки, де б могли заховатись від непогоди чи холоду. Немає сумніву, що ми ділимось нашими добрами з нашими дальшими чи ближчими рідними і свояками ми висилаємо навіть пачки на Україну, щоб помогти членам нашої родини. Але це ще не все. Ми маємо бути готовими ділитись ними і з тими, що ми є споріднені з нами, ба навіть з нашими ворогами, якщо зони в біді й дуже потребують нашої допомоги. Так бо говорить св. апостол Павло під натхненням св. Духа:
„Коли твій ворог голодує, нагодуй його; і коли він має спрагу, напій його… Не дозволь, щоб зло перемогло тебе, але перемагай зло добром” (Рм 12,20с; Припов. 25,21).
Це є закон Божий, що його знаходимо як у Старому, так і в Новому Заповіті, а Спаситель наш Ісус Христос його пояснює й поширює, кажучи:
„Ви чули, що було сказано: Люби ближнього свого й ненавидь ворога свого. А я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що вас переслідують, таким чином станете синами Отця вашого, який велить своєму сонцю сходити на злих і добрих і посилає дощ однаковим праведних і неправедних” (Мт 5,43сс; Лк б,27с.35с).
Тому, що всі речі тут, на землі, належать до Господа Бога, Він одинокий має повне право давати закони, згідно з якими оці земні добра треба вживати. А підкорення тим Його законам є якраз тими плодами, про які згадує Спаситель у притчі про виноградарів. Господь Бог хоче, щоб ми слухали Його заповідей, тобто сповняли його Божу волю і таким чином відплачували Йому за все добро, за всі ласки, які нам на кожну хвилину зсилає, Тому слухаймо Бога й сповняймо його святу волю, виявляючи йому цим виконуванням нашу вдячність і нашу любов. Бо ми не маємо іншого способу виявити йому нашу любов як виконуванням Його Заповідей:
„Той у кого мої заповіді”, каже Христос, „і хто їх береже, той мене любить” (Йо 14,21). А заповідь любови ближнього є Його особливою заповіддю: „Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як я полюбив вас, так любіть й ви один одного!” (Йо 13,34).
Цим ми наслідуємо Отця небесного, коли без розбору любимо всіх ближніх, навіть наших ворогів. Бо коли ми допомагаємо лише нашим найближчим і рідним, тоді немає жодної різниці між нами й поганами:
„Бо коли любите тих, що вас люблять, яка вам за це заплата? Хіба не те саме й митарі роблять? І коли вітаєте лише братів ваших, що надзвичайного чините? Хіба не те саме й погани роблять? Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий!” (Мт 5,46сс).
Щоб бути членами Божої родини, мусимо бути досконалішими від митарів і поган; нам треба любити всіх, бо Його Євангелія є благовістю любови. Спаситель наш не робив різниці між людьми й умер передусім за своїх ворогів, щоб їх врятувати від пекельних мук. Коли, отже, Він сам Бог, нас грішників так дуже полюбив, що не пожалів віддати й своє життя за нас, то чи й ми не повинні любити Й помагати всім ближнім без різниці, навіть нашим ворогам, щоб цим наслідувати Його нашого Бога й Спасителя!
о. д-р М.І. Любачівський
Ряд.: ПЕРШЕ ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО КОРІНТЯН 16, 13-24.
Браття, чувайте, стійте у вірі, будьте мужні, кріпіться. Нехай усе у вас діється в любові.
Благаю вас, брати: ви знаєте родину Стефана, що вона первісток Ахаї і що вони посвятили себе на службу святим; отже, щоб ви також були услужливі таким людям і кожному, хто трудиться та працює з ними. Я тішуся приходом Стефани, Фортуната й Ахаїка: вони вашу відсутність заступили, бо заспокоїли мій дух і ваш. Шануйте, отже, таких.
Вітають вас Церкви азійські. Вітають вас у Господі сердечно Акила й Прискилла з їхньою домашньою Церквою. Всі брати вас вітають. Вітайте один одного святим цілунком. Привіт моєю рукою, Павловою.
Як хто не любить Господа, анатема на нього. Маран ата.
Благодать Господа Ісуса з вами. Любов моя з усіма вами у Христі Ісусі.
Предтечі: ДІЯНЬ СВЯТИХ АПОСТОЛІВ ЧИТÁННЯ.
В тих днях, сповнивши свій шлях, Іван мовив: «Я не той, за кого ви мене вважаєте; он іде за мною той, якому я не гідний взуття розв’язати».
Мужі брати, сини роду Авраама, і ті між вами, що бояться Бога! Вам послане слово цього спасіння. Та мешканці Єрусалиму і князі їхні не визнали його і, засудивши його, сповнили слова пророків, які читаються щосуботи. І не найшовши в ньому ніякої вини смерти, вимагали у Пилата вбити його. А коли виконали все, що було написано про нього, зняли його з хреста й поклали до гробу. Та Бог воскресив його з мертвих, і він багато днів являвся тим, що прийшли з ним з Галилеї в Єрусалим, які й тепер свідками його перед народом. І ми звіщаємо вам ту обітницю, що була дана батькам нашим. Бог її здійснив нам, їхнім дітям, воскресивши Ісуса, як написано у другому псалмі:
Ти – мій син; я породив тебе сьогодні.
Ряд.: ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАТЕЯ 21, 33-42.
Сказав Господь притчу оцю: Був один чоловік-господар, що насадив виноградник. Він обвів його огорожею, видовбав у ньому чавило, вибудував башту, найняв його виноградарям і відійшов. Коли ж настала пора винозбору, послав він слуг своїх до виноградарів, щоб узяли від них належні плоди.
А виноградарі, схопивши його слуг, кого побили, кого вбили, кого ж укаменували. Тоді він послав інших слуг, більше від перших, та й ті вчинили з ними те саме.
Нарешті послав до них свого сина, кажучи: – Матимуть пошану до мого сина.
Та виноградарі, узрівши сина, заговорили між собою: – Це спадкоємець. Ходімо, вб’ємо його й візьмемо собі його спадщину.
І взявши його, вивели геть з виноградника й убили.
Отож, коли прибуде господар виноградника, що зробить з тими виноградарями?
– Лютих люто вигубить, – відповіли йому, – а виноградник найме іншим виноградарям, що будуть давати йому своєчасно його плоди.
Тоді Ісус сказав їм: Чи ви в Писанні ніколи не читали: Камінь, що відкинули будівничі, став наріжним каменем. Від Господа це сталось, і дивне в очах наших.
Предтечі: ВІД МАРКА СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ.
В той час почув цар Ірод про Ісуса, бо ім’я його стало явним, – і казав, що Іван Христитель воскрес із мертвих, і тому чудодійні сили діють у ньому. Інші ж твердили: то – Ілля, а ще інші: то пророк – один із пророків.
Дочувши про те, Ірод мовив: – То Іван, якому я відтяв голову; він устав із мертвих.
Бо то був той Ірод, що послав був схопити Івана і зв’язав його в темниці задля Іродіяди, жінки Филипа, свого брата, бо оженився був з нею. Іван казав Іродові: – Не личить тобі мати жінку брата твого.
Іродіяда ж лютилась на нього й бажала убити його, та не могла, бо Ірод боявся Івана, знаючи, що він був чоловік справедливий і святий, і беріг його. Слухаючи його, він дуже непокоївся, однак слухав його охоче.
Як же настав сприятливий час, коли Ірод у день свого народження справляв бенкет для своїх вельмож, тисячників та знатних галилейських, увійшла дочка тієї Іродіяди, танцювала і догодила Іродові та гостям. Цар сказав дівчині: – Проси в мене, чого бажаєш, я дам тобі, хоч би й половину мого царства.
Вийшла вона й каже матері: – Чого маю просити?
Вона ж відповіла: – Голову Івана Христителя!
І зараз же, увійшовши хутенько до царя, дівчина попросила: – Хочу, щоб ти дав мені негайно на полумиску голову Івана Христителя.
Цар вельми засмутився, та задля присяги й гостей не хотів їй відмовити. І послав цар відразу свого прибічника, наказавши йому принести голову Івана. Пішов той, відтяв йому голову у в’язниці, приніс її на полумиску й подав дівчині, а дівчина дала її матері. Учні його довідавшись про те, прийшли й узяли його тіло та поклали його до гробу.
Апостоли вернулися до Ісуса й розповіли йому про все, що робили й чого навчали.
1 Кр. 16, 13-24 «Чувайте, стійте у вірі, будьте мужні, кріпіться. Нехай усе у вас діється в любові»
Апостол повчає коринтян, якими вони мають бути християнами, звертає увагу на те, щоб вони були обачними, вказує, щоб вони стояли і були тверді у своїй вірі, були мужніми, витривалими, кріпкими, але поряд із тим завершує це повчання словами: «Нехай все у вас діється в любові». Звичайно, можна перегнути палку в обачності, можна, декларуючи свою віру, причиняти прикрість іншим, наша мужність також може завдати комусь болю. Тому потрібно пам’ятати, що підставою усіх стосунків є любов.
Як сказав святий Августин, коли людина любить, то вона може робити будь-що, бо ж любов – це є Господь. Усе має діятись з любові до інших.
І тому на збудування будь-яких наших стосунків з іншими є завжди один фундамент – любов.
Мт. 21, 33-42. «Послав він слуг своїх до виноградарів, щоб узяти від них плоди, йому належні».
Бачимо, що чоловік, який має виноградник і все приготував, щоб з того виноградника отримувати вино, винаймає його іншим особам. Коли ж настає час винозбору, очікує, щоб вони йому принесли плоди. Ці особи дуже жорстоко ставляться до слуг, яких господар посилає: одних б’ють, інших каменують. Урешті-решт вони вбивають сина, якого він послав.
Наше життя дане нам Господом, «винайняте» нам Богом, щоб ми його правильно вживали і використовували. Якби ми не мали життя, то все інше не мало б якоїсь цінності чи вартості. Лише в контексті нашого життя все інше може мати якусь вартість. Якщо Бог подарував нам життя, то Він очікує, щоб ми правильно його використовували й приносили Йому плоди в тих чи інших життєвих станах. Господь дав життя, а краще сказати, позичив – вручив. Воно остаточно не є нашою власністю, ми лише використовуємо його й колись станемо перед Богом, щоб принести з нього плоди.
Це подібно до того, коли хтось має скарб, гроші й старається найкраще вкласти їх, щоб справа приносила прибуток, – або в якийсь банк, або в бізнес.
Так і наше життя – це величезний скарб. І питання в тому, куди ми його вкладаємо.
А ми неминуче кудись його вкладаємо. Якщо ми вкладаємо його правильно, то потім у вічності будемо мати відсотки з цього, прибутки.
Владика Венедикт (Алексійчук)
Тринадцята неділя після П’ятидесятниці, Євангеліє від Матея 21:33-42, Розповідає отець-доктор Юрій Щурко – https://zhyve.tv/video/1667-trynadtsyata-nedilya-pislya-pyatydesyatnytsi-nedilne-vangeli/
Тропар (г. 4):
Світлую воскресіння проповідь* від ангела взнавши, Господні учениці,* і прадідне осудження відкинувши,* апостолам, хвалячись, мовили:* Повалилася смерть, воскрес Христос Бог,* даруючи світові велику милість.
Тропар (г. 2):
Пам’ять праведного з похвалами* і Тобі вистачає свідчення Господнє, Предтече,* бо Ти показався воістину і від пророків чесніший,* бо у струях сподобився хрестити Проповіданого.* Тому за істину постраждав Ти, радуючися,* благовістив Ти і тим, що в аді, Бога, явленого в тілі,* що взяв гріх світу і подає нам велику милість.
Слава: Кондак (г. 4):
Спас і Ізбавитель мій* із гробу як Бог* воскресив від узів земнороджених* і врата адові сокрушив,* і як Владика* воскрес тридневний.
І нині: Кондак Предтечі (г. 5):
Предтечі славне усікновення було якось божественним задумом,* щоб і тим, що в аді, проповів Спасове пришестя.* Нехай, отже, ридає Іродіяда, що випросила беззаконне вбивство,* бо возлюбила не закон божий, ні живий вік,* але – лукавий і дочасний.
Прокімен (г. 4): Як величні діла твої, Господи, все премудрістю сотворив Ти (Пс. 103,24).
Стих: Благослови, душе моя, Господа; Господи, Боже мій, Ти дуже величний (Пс. 103,1).
Прокімен (г. 7): Возвеселиться праведник у Господі і уповає на нього (Пс. 63,11).
Стих: Вислухай, Боже, голос мій, коли молитимусь до Тебе (Пс. 63,2).
Алилуя (г. 4): Натягни лук і успівай, і царюй, істини ради і лагідности, і справедливости (Пс.44,5).
Стих: Возлюбив Ти справедливість і возненавидів Ти беззаконня (Пс. 44,8).
Алилуя (г. 4): Праведник, як фінік, розцвіте і, як кедр на Ливані, виросте (Пс. 91.13).
Стих: Насаджені в домі Господнім, у дворах Бога нашого процвітуть (Пс. 91.14).
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1).
Другий: В пам’ять вічну буде праведник, злих слухів не убоїться (Пс. 111,6-7). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, чесного і славного пророка, предтечі і христителя Йоана, якого усікновення чесної глави пам’ять звершуємо, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого якого є храм і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1507900259655165
о. Петро Фостик
