2 квітня 1959 року, Преосвященний відійшов по вічну нагороду до свого Господа. Його останніми словами було тепле звернення до Матері Божої Неустанної Помочі, до якої завжди мав велике синівське довір’я. Похорон владики Чарнецького відбувся 4 квітня 1959 року.
Миколай Чарнецький народився 14 грудня 1884 р. у західноукраїнському селі Семаківці. Батьки його, Олександр і Параскева, були простими селянами, що жили і працювали при парафії о. Каратницького, котрий опікувався їх багатодітною родиною. Малий Миколай ріс у лагідній духовній атмосфері і був найстаршою дитиною в сім’ї, де окрім нього було ще восьмеро дітей. Початкову освіту і середні класи закінчив у с. Товмач і вступив до гімназії св. Миколая у Станіславові (Івано-Франківськ). У гімназії Миколай відзначався великою пильністю і добротою – Святий Дух діяв у тій душі, яка завжди була відкрита Його натхненню і йому послушна. Ось як згадує про нього його гімназійний товариш о. Атанасій Тимків:
“Відзначався взірцевою поведінкою, згідний з усіма, нікому не робив прикрості, мовчаливий, пильний у виконанні своїх обов’язків, точний і покірний, правдомовний, нікому не завидував. У його присутності не можна було зле говорити про других, навіть жартома, або прозивати, бо він все ставав в їх обороні. Мав бистрий ум і сильну пам’ять. Скромне носив убрання і був задоволений тим, що має”.
Не лише шляхетність характеру Миколая, але й його глибоке релігійне життя заохочувало товаришів і спонукало до наслідування. Вже згаданий товариш Миколая Чарнецького о. Атанасій Тимків так характеризує його з часів спільного навчання в гімназії:
“Передовсім відзначався побожністю: багато молився, часто ходив до св. Сповіді і св. Причастя. Часто перед сніданням раненько приходив з церкви до бурси, щоб опісля по сніданню з бурсаками піти до гімназії. Багато читав релігійних книжок… Я ніколи не бачив його розгніваного – завжди був лагідний в словах та поведінці. Тож недивно, що ми, товариші, його шанували і любили. Та не лише товариші, але також професори, особливо о. Михайло Семенів, що був гімназійним катехитом, а водночас настоятелем бурси, високо цінили Миколая Чарнецького. Можна сказати, що він був окрасою бурси”.
Покликання Чарнецького до духовного стану визрівало вже в юнацькому віці. Незабаром він заявив про своє бажання присвятити себе Богові як священик і вступив до духовної семінарії в Станіславові. За підтримки владики Григорія Хомишина (що теж є зачислений до лику святих мучеників та ісповідників нашої Церкви) в 1903 р. Миколай їде на студії до Рима, де протягом шести років вивчає філософію і богослов’я в Українській Колегії. Під час візиту до України 2 жовтня 1909 р. Кир Григорій Хомишин рукоположив Миколая на священика. Після приміції він повертається до Рима, щоб продовжити навчання. Закінчивши свої студії у Римі, здобуває ступінь доктора богослов’я.
Восени 1910 року о. Чарнецький повертається до Станіславова і стає професором філософії та фундаментальної догматики. Водночас виконує функції духівника семінарії, ревно працюючи над освяченням своїм та довірених його опіці душ. У семінарії він є взірцем покори та аскези, а також великої жертовної любові для семінаристів і викладачів.
Свої слова о. Миколай скріплював прикладом власного життя. Його побожність промовляла голосніше, ніж усі напучення до розважання, що їх він давав семінаристам кожного вечора. Тож недивно, що всі вважали його за “Божого чоловіка”. Дух молитви та аскези о. Миколая створював у семінарії атмосферу надприродного життя. Ось як про нього писав один з відвідувачів семінарії о. Йосафат Жан ЧСВВ: “Я змінив мій латинський обряд на візантійський у 1911 році. Після своєї першої Святої Літургії у візантійському обряді я поїхав у Станіславів. Там я привітав ректора семінарії з гарним заведеним порядком у семінарії та із надзвичайно високою духовністю поміж семінаристів. Ректор відповів, що мені слід привітати з цим отця-духівника семінарії, преп. Миколая Чарнецького. І він додав:
“Це справжній і чудовий аскет”. Я пішов до кімнати преподобного о. Чарнецького і запитав його, якими засобами йому вдалося запровадити своїх семінаристів на такий чудовий шлях? – “Набожністю до Найсвятішого Серця. Наш Господь обіцяв благословити всі починання Його відданих слуг”. Як згадує о. Атанасій Тимків, о. Чарнецький відзначався глибокою євхаристійною побожністю, “прекрасно і довго робив благодарення по Службі Божій, відбував адораційні години, жив Пресвятою Євхаристією”.
Однак серце о. Миколая поривалося до монашого життя. На початку 1918 року два монахи Згромадження редемптористів о. Йосиф Схрейверс та о. Йосиф Бала відвідали семінарію. Отець Чарнецький раніше вже чув про Згромадження редемптористів, але не мав нагоди ближче з ним познайомитися. Запізнавшись з харизмою, він вирішує вступити до цього Згромадження, яке щойно розгортало свою діяльність у Галичині. Владика Хомишин з важким серцем відпускав о. Миколая, кажучи:
“Отак найліпші мене покидають!” У жовтні 1919 р. о. Чарнецький вступає до новіціяту отців-редемптористів у Збоїсках поблизу Львова, а через рік, 16 жовтня 1920 р., складає свої перші монаші обіти. О. Стефан Бахталовський згадує: “Новиків було поважне число. Всіх їх будував і бадьорив на дусі своїм прикладом о. Чарнецький. Він точно й радо виконував усі обов’язки, вправи і праці новіціяту, навіть такі, що їх не мав обов’язку сповняти. Все те виконував зовсім природно, без найменшого сліду самохвальби. Нічим не вирізнявся від других, хіба більшою ревністю і покорою”.
Описуючи монаше та священиче подвижництво отця Чарнецького, о. Р. Костенобль зазначає:
“Всюди він уходив за святого монаха і місіонера. Не менше у Згромадженні завжди уважали його чоловіком Божим, повним любови Бога і душ. Я ніколи не запримітив, щоб він мав найменшу трудність з яким отцем або братом у Згромадженні, ніколи я не чув найменшої критики відносно якого брата. Добрий отець, був прикладом для цілого Згромадження. Він заховував Правило в найменших дрібницях. Він не занедбував жодної вправи, приписаної Правилом, все те заховував точно, докладно, досконало. Ранішні молитви, полудневий іспит, часті відвідини Найсв. Тайн, часослов, розважання, благодарення по Службі Божій, тижневу конференцію і т. д., духовне читання, – живе правило. Великий подиву гідний святий. Досконалий монах – священик і апостол”.
Прагнучи працювати задля з’єдинення християн і навернення духовно опущених людей, у 1926 р. отці-редемптористи Львівської провінції Згромадження редемптористів відкривають у місті Ковелі на Волині свій місійний осередок. Як ревного місіонера, туди було послано о. Чарнецького. Невдовзі він здобув велику пошану серед місцевих людей, навіть серед православного духовенства. Своєю ерудованістю, а поряд з цим, простотою, духом східних отців, вабить до себе народ, а через себе – до Христа та Вселенської Церкви. Відкривши монастир і церкву в Ковелі, о. Миколай докладає всіх зусиль, щоб дотримуватися чистоти східного обряду в Літургії. Зауваживши таку ревну працю єромонаха Миколая Чарнецького, Папа Пій XI у 1931р. призначив його титулярним єпископом Лебедським і Апостольським Візитатором для католиків східного обряду Волині та Полісся. На тих землях Чарнецький трудився майже 14 років як місіонер та єпископ.
Розважаючи над життям Христа, Кир Миколай готував себе до мучеництва за віру. Знаменним з цього огляду був випадок, що стався під час його єпископських свячень в Римі. Після накладення мітри на його голову, вона зсунулася і впала на долівку. Присутні потрактували це як зловісний знак, на що нововисвячений владика відповів до тих, що стояли поблизу: “Можливо, і я покладу голову як св. Йосафат”. І справді, хоч Господь не готував владиці Чарнецькому кривавого мучеництва, справжнім мучеництвом були роки переслідувань та великих терпінь в комуністичних таборах. Перший український владика-редемпторист від початку зазнав переслідувань. Так, у 1939 році, під час першої радянської окупації, редемптористів вигнали з Волині, а разом з ними й Кир Миколая. Тому він був змушений оселитися у Львові, в монастирі на вулиці Зибликевича (тепер Івана Франка).
Після відновлення діяльності Львівської Богословської Академії в 1941 році Кир Миколай став одним з її професорів: він викладав деякі філософські дисципліни, психологію та моральне богослов’я. Завдяки внутрішньому спокоєві, опертому на міцній та непохитній вірі у Боже Провидіння, глибокій покорі та молитовному духові, студенти вважали владику за святого. Як вони самі стверджували, Кир Чарнецький був для них найкращим взірцем монаха й людини взагалі.
Єпископ Чарнецький виховував молодих студентів у дусі дитинного довір’я до Божого Провидіння та опіки. Своїм власним життям, своєю надією на Божу силу та допомогу владика подавав їм живе свідчення істинного християнського життя. О. Степан Вівчарук, що на той час ще був студентом Кир Миколая, згадує: “Це було під час бомбардування Львова: ми були в класі, і раптом сирена повідомила про нанесення повітряного удару на місто. Але Кир Миколай спокійно продовжував свою лекцію.
Коли місто вже почали бомбардувати, деякі семінаристи налякались. Зауваживши це, Преосвященний впевненим тоном звернувся до них: “Можливо, ви хочете сховатися до підземелля? Ви можете йти. Але не бійтеся, ми є в Божих руках”. Коли радянські війська вдруге зайняли Галичину в 1944 р., почалась довга і важка Хресна Дорога Преосвященного владики Чарнецького. 11 квітня 1945 року, близько 2300 Миколая Чарнецького заарештували. Його тримали у в’язниці НКВД на вул. Лонського і жахливо над ним знущалися: будили серед ночі, допитували, били… Згодом Преосвященного перевели до Києва, де його тримали цілий рік, аж поки справу розглянули в суді. Нарешті оголосили вирок: як “агентові Ватикану” – 10 років у зоні посиленого режиму. Спочатку владику Чарнецького разом з Митрополитом Сліпим відіслали до сибірського містечка Маріїнська Кемеровської області, а пізніше його часто переводили з одної зони до іншої.
Згідно з достовірними джерелами, за час свого ув’язнення (від арешту у Львові в квітні 1945 року до звільнення в 1956 році) єпископ Чарнецький відбув 600 годин допитів і катувань, побував у 30-ти різних в’язницях і таборах примусової праці. Незважаючи на фізичні й душевні страждання, владика завжди знаходив слово потіхи для співв’язнів, духовно підтримував їх, кожного знав на ім’я. Не дивно, що до єпископа Чарнецького завжди горнулися нещасні, бо тільки в нього знаходили розраду.
Останні роки свого ув’язнення Кир Миколай провів у тюремному шпиталі в Мордовії. У 1956 р. стан здоров’я владики настільки погіршився, що лікарі навіть не давали надії на життя, йому вже навіть пошили одяг, у якому ховали в’язнів. Табірне керівництво вважало його за безнадійно хворого, тому вирішило відіслати владику до Львова, щоб ніхто не зміг звинуватити радянську владу у смерті єпископа.
Отож у 1956 р. владика Миколай Чарнецький повернувся до Львова. Редемптористи о. П. Дмуховський, о. Б. Репетило та інші поїхали на залізничний вокзал зустрічати свого Єпископа. Сестри Милосердя св. Вінкентія с. Онисима Римик та с. Миколая Пандрак, що були свідками його повернення, згадують: “Наші священики привели його з вокзалу до нас на вул. Огієнка – там мешкало біля двадцяти сестер. Як увійшов, запала хвиля мовчання. Страшно було дивитися: худесенький, шкіра і кості. Коли сестри побачили Владику такого виснаженого, дуже худого, з палицею, вони розплакалися. По хвилині мовчанки Владика звернувся до них: “Дорогі діти, не плачте, а радше ходімо до каплички і разом заспіваймо “Тебе Бога хвалимо”.
Владика тричі хворів на гепатит (жовтяницю), мав багато інших недуг, а тому відразу мусив лягти до лікарні. Всі думали, що Кир Миколай вже багато не проживе, але Господь продовжив його життя, адже цей духовний батько був таким потрібним Українській Церкві. Через деякий час владика видужав, що здавалося чудом. Опісля він замешкав з бр. Климентієм, ЧНІ на вулиці Вечірній, 7, де за владикою Чарнецьким дбайливо доглядали співбрати та сестри Милосердя. Тут Кир Миколай продовжував свій апостолят молитви та терпіння. У самітній кімнаті, як у келії, молився та читав. Ті, хто відвідував його, розповідали, що часом бачили владику в стані духовного захоплення. Навіть коли був тяжко хворий, Преосвященний Миколай залишався вірним своїй місії Доброго Пастиря: духовно підтримував своїх співбратів, готував кандидатів до священства, висвятив понад десять священиків.
І все ж чудесне покращення стану здоров’я владики не було тривалим. 2 квітня 1959 року, Преосвященний відійшов по вічну нагороду до свого Господа. Його останніми словами було тепле звернення до Матері Божої Неустанної Помочі, до якої завжди мав велике синівське довір’я. Похорон владики Чарнецького відбувся 4 квітня 1959 року. Опис похорону, що зберігся в архіві Йорктонської провінції Згромадження редемптористів, закінчується такими словами: “Ми думаємо, що прийде день, коли він буде канонізований, бо він був справді святим єпископом”.
Всі, хто знав Кир Миколая, одностайно свідчать, що ціле своє життя він виявляв глибоку покору й святість, тож не дивно, що відразу після його смерті багато людей звертаються до Кир Миколая у своїх молитвах та отримують поміч за його заступництвом. Це незабутнє пережиття святості та могутнього заступництва перед Богом відчуваємо під час молитовної зустрічі з владикою біля його могили на Личаківському цвинтарі. Люди постійно приходять на цвинтар, де поховано Кир Миколая і завдяки його заступництву випрошують у Бога різні ласки. Так, одна жінка, якій вже мали ампутувати хвору руку, набрала землі з могили Кир Миколая, приклала до руки й одужала. Саме відтоді люди стали часто брати цілющу землю з могили владики.
Зважаючи на свідоцтво праведного життя блаженної пам’яті Кир Миколая Чарнецького, зокрема, його витривалість, мужність та вірність Христовій Церкві, виявлені в часи переслідувань, в 1960 році розпочато беатифікаційний процес. 2 березня 2001 року процес завершився на єпархіяльному рівні і справу передано до Апостольської Столиці. 6 квітня 2001 р. богословська комісія ствердила достовірність мучеництва Кир Миколая Чарнецького, 23 квітня факт мучеництва підтвердили збори кардиналів, а 24 квітня 2001 року Святійший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію єпископа Миколая Чарнецького як блаженного мученика за Христову Віру. Під час Святої Архієрейської Літургії 27 червня 2001 року Божого у Львові Святійший Отець Іван Павло ІІ проголосив Миколая Чарнецького блаженним.
Джерело – https://www.cssr.lviv.ua/svyati-ta-blazhenni/bl-mykolaj-charnec-kyj
СВЯЩЕННОМУЧЕНИК МИКОЛАЙ ЧАРНЕЦЬКИЙ: 62 РОКІВ ВІД НАРОДЖЕННЯ ДЛЯ НЕБА
Його називають «українським святим Миколаєм». Він — один з новочасних праведників, яких породила багатостраждальна українська земля, вірний син і турботливий провідник загнаної у підпілля, але невпокореної Церкви. Те, що така свята людина ще понад півстоліття тому ходила старенькими львівськими вулицями — добра нагода не тільки пишатися рідним містом, але й замислитися над багатьма речами…
Як відомо, свій останній спочинок блаженний Миколай Чарнецький (14 грудня 1884–2 квітня 1959) — монах-редемпторист, єпископ, місіонер, новомученик — знайшов у місті Львові. Та незважаючи на це, більша частина життя єпископа-святця минула поза Львовом. Народився і виріс він на теренах сучасної Івано-Франківщини (рідне село блаженного Семаківці належить до Коломийської єпархії УГКЦ), упродовж шести років навчався у Римі. Опісля дев’ять років присвятив викладацькій праці та духовній опіці над вихованцями семінарії у Станіславові, що зрештою привело молодого й спраглого до духовної досконалості ієрея у згромадження редемптористів (Чин Найсвятішого Ізбавителя), отці та брати якого ще перед Першою світовою війною взялися служити для українців Галичини. В лавах редемптористів отець Чарнецький виявив себе добрим місіонером, проповідником, реколектантом, сповідником, педагогом. Заразом виконував обов’язки соція новиків, префекта студентів і братів, провінційного дорадника, магістра. «Великий подиву гідний святий. Досконалий монах — священик і апостол» — охарактеризував його о. Ричард Костенобль, ЧНІ (1885–1975). 1926 р. розпочалася тринадцятирічна місія отця Миколая за «сокальським кордоном», у розпалі якої, 8 лютого 1931 р. його висвячено на єпископа (апостольського візитатора) для католиків східного обряду Волині й Полісся. Владика Чарнецький — перший редемпторист Львівської віце-провінції, піднесений до такого сану. Настільки високо у Церкві оцінюють місіонерський хист безстрашного подвижника унії на східних теренах! 9 жовтня 1939 р. тодішній глава Української Греко-Католицької Церкви митрополит Андрей Шептицький (1865–1944) іменує єпископа Миколая екзархом для Волині і Полісся. Втім війна та нові порядки, встановлені більшовицькими «визволителями», позбавили ревного душпастиря можливості сповнювати свій батьківський обов’язок на ввірених йому теренах, а невдовзі і сам він на довгі одинадцять літ опинився далеко від рідної домівки, за колючим дротом сталінського ГУЛАГу…
Із сімдесяти чотирьох років земного життя блаженного Миколая у Львові він провів сумарно близько чотирнадцяти. Не так вже й багато на перший погляд, але достатньо щоби зарезервувати для себе особливе місце на сторінках львівської історії. Пропонуємо здійснити невеличку подорож окремими місцями нашого міста, так чи інакше пов’язаними із новітнім святцем.
Отже влітку 1919 р. о. Миколай Чарнецький, цілком сформований священик, доктор богослов’я, маючи за спиною десять років душпастирської праці, вступає до Чину Найсвятішого Ізбавителя. Облечини приймає з рук першого настоятеля редемптористів в Україні, фламандця о. Йосифа Схрейверса (1876–1945). Оскільки у Галичині згромадження тільки-но починає по-справжньому ставати на ноги, всі дороги поки що ведуть до Львова. Так у вересні 1919-го галицький владика, митрополит Андрей граф Шептицький передає редемптористам старий поміщицький двір у Збоїськах на північній околиці міста. Ось як писав про це місце о. Роман Бахталовський, ЧНІ (1897–1985): «Двір має свою історію. Збудував його Ян Нікорович у 1777 р., як про це свідчила старовинна півтораметрова таблиця в коридорі. В тому будинку зібралась у 1846 р. польська шляхта, що утікала з польської Галичини. Австрійський уряд, аби перешкодити виникненню революції, яку готувала шляхта, підняв селянство проти панів, обіцяючи скасувати панщину. Утікачі, яким вдалося врятуватися, налякані та збентежені крахом романтичних мрій, склали саме у тому дворі відому пісню. Слова написав Корнель Уейський, а музику сам Нікорович.» Вже через місяць монастир Матері Божої Неустанної Помочі стає першим пунктом тривалого перебування отця Чарнецького у Львові: тут він проходить новіціат. Магістром новиків на той момент є бельгійський священик о. Ектор Кінцінґер (1876–1957).
Не дивлячись на всі попередні заслуги й ступені, отець Миколай живе й працює так, як і решта новиків. «Нічим не вирізнявся від других, хіба більшою ревністю і покорою» — згадуватиме про нього о. Стефан Бахталовський, ЧНІ (1889–1984), один з перших українців у згромадженні. «Раз у тиждень — день усамітнення, щодня спільний часослов, читаний, а не співаний, три розважання, Хресна дорога, лекція маґістра, покута й оскарження провин. Монаший порядок після новіціату мало чим відрізняється» — писатиме о. Роман Бахталовський (молодший брат отця Стефана), котрий проведе поруч із блаженним Миколаєм не один рік. Через зайнятість інших священиків на місіях та переїзд настоятеля отця Схрейверса до Станіславова, отцеві Миколаю, хоч і новику, доводиться часом сповідати вірних у монастирській каплиці, а в разі потреби й проповідувати в храмі.
Невдовзі після складання перших обітів восени 1920 р. отець Чарнецький ненадовго залишає Львів, деякий час виконуючи обов’язки магістра новопосталого дому редемптористів при церкві св. Йосифа у Станіславові. 1922 р. до Збоїськ вертається отець Схрейверс, а слідом за ним і отець Миколай, який у вересні 1923-го складає вічні обіти. Восени 1922 р. при монастирі у Збоїськах починає діяти ювенат (мала семінарія), до якого попервах вступає близько тридцяти хлопців віком від 10 до 12 років, здебільшого селянських дітей. Першим директором ювенату є бельгієць о. Луї Ван Ганзенвінкель (1892–1968), о. Миколай Чарнецький викладає тут релігію та польську мову, а заразом виконує обов’язки сповідника. На духовно-освітянській ниві священослужитель трудитиметься три роки, як писав о. Роман Бахталовський, немов «апостол, учень Христовий посеред дітей.» Після того, як наприкінці 1920-х отець надовго полишить Львів, його юними вихованцями опікуватимуться інші редемптористи. Так триватиме до 1939 р., коли збоїщанський монастир відберуть («націоналізують») перші совіти. В роках німецької окупації отцям-редемптористам ненадовго вдасться відновити роботу малої семінарії, але прихід других совітів покладе їй край вже остаточно. Ще до ліквідації монастиря на його території розмістять військову частину, котра діятиме тут аж до середини 80-х. Пізніше всі монастирські будівлі передадуть Інститутові Прикладної Акустики. Спроби згромадження повернути собі збоїщанський монастир не увінчаються успіхом і через чверть століття після виходу з підпілля, але то вже зовсім інша історія.
Наступне львівське місце, пов’язане із постаттю блаженного Миколая — монастир св. Климентія (провінційний дім) із храмом Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці, розташовані за адресою: вулиця Івана Франка, 56. Наприкінці ХІХ ст. будинком на Зибликевича (тодішня назва вулиці Франка), 30, володіла одна з найстаріших галицько-українських культурницьких установ «Народний дім». Від початку 1880-х рр. і до 1911-го тут знаходився монастир сестер-василіянок. Протягом 1882–1884 рр. поруч із монастирем спорудили церкву Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці у неороманському стилі, проект якої приписують архітекторові Сильвестру Гавришкевичу (1830–1911). 18 травня 1937 р. комплекс будівель на Зибликевича викуповує давній благодійник редемптористів митрополит Андрей аби віддати його під осідок Львівської віце-провінції. Освячення нового монастиря, названого на честь св. Климентія відбувається 13 листопада 1938 р. Разом із митрополитом Шептицьким та генеральним консультором о. Йосифом Схрейверсом, участь у церемонії бере і єпископ Миколай Чарнецький. За кілька місяців цей монастир стане постійним осідком владики, адже Друга світова та радянська окупація краю не дають змоги продовжувати служіння на волинській землі. В обителі на Зибликевича перший єпископ-редемпторист пробуде від серпня 1939-го до свого арешту в квітні 1945-го.
Живучи у львівському провінційному домі, єпископ серед іншого продовжує виховувати майбутніх представників духовенства й монашества: спершу прямо в монастирі читає лекції з морального богослов’я студентам-редемптористам, котрі із наближенням радянських військ залишилися у Львові (тоді як більшість студентів з голосківської семінарії виїхали до Тухова у Польщі, де продовжували навчатися до кінця 1941-го). Потім долучається до викладацького складу Львівської Богословської Академії, заснованої праведним митрополитом Андреєм у 1928–1929 рр. Протягом 1941–1944 рр. владика Миколай викладає психологію, моральне богослов’я, філософські дисципліни. Ось невеличкий штрих до портрету Чарнецького — педагога, згадує о. Степан Вівчарук, один зі студентів владики: «Це було під час бомбардування Львова: ми були в класі, і раптом сирена повідомила про нанесення повітряного удару на місто. Але Кир Миколай спокійно продовжував свою лекцію. Коли місто вже почали бомбардувати, деякі семінаристи налякались. Зауваживши це, Преосвященний впевненим тоном звернувся до них: „Можливо, ви хочете сховатися до підземелля? Ви можете йти. Але не бійтеся, ми є в Божих руках“.
Останні священичі свячення напередодні жорстоких гонінь на Церкву і власного арешту владика здійснює на свято Трьох Святителів 1945 р. у храмі на Зибликевича. Тоді він рукополагає двох співбратів по чину — Степана Захарківа (1922–2003) та Василя Михайлюка (1919–2001). Два місяці по тому, в ніч з 11 на 12 квітня 1945-го у Львові і Станіславові розпочинаються масові арешти греко-католицьких владик, аби прискорити «возсоєдінєніє» УГКЦ зі сталінською РПЦ. Співробітники НКВД тієї ночі приходять і до монастиря св. Климентія: під час арешту Кир Миколая обшук у монастирі триває понад три години в присутності протоігумена Львівської віце-провінції о. Йосифа де Вохта (1881–1956), отців Павла Маїка (пом. 1980) та Євгена Пелеха (1920–1996). Спершу єпископа забирають до слідчого ізолятора при Управлінні НКВД у Львівській обл. (відомого як «тюрма на Лонцького»), а згодом перевозять до Києва. 600 годин допитів і катувань, одинадцять років ув’язнення у близько тридцяти тюрмах та концтаборах — ось далеко неповний список того, що випаде на долю ревного душпастира й місіонера.
Провінційний дім, що в роках воєнного лихоліття був осідком владики Миколая Чарнецького закриють менш ніж через рік після арешту єпископа — 20 березня 1946 р. Отців і братів спровадять до єдиної поки що не відібраної у редемптористів обителі на Голоску. У монастирі радянська влада невдовзі облаштує туристичну базу, а храм перетворить… на кафе. Лишень у серпні 1993 р. церкву із провінційним домом повернуть законним власникам.
Жорстокі умови сталінських концтаборів здатні зламати навіть молодих і сильних, що вже казати про людину похилого віку. Але старенький єпископ витримує ті страшні випробування й залишається вірним Богові та Вселенській Церкві. Після одинадцяти років поневірянь його, важко хворого, «милостиво» відпускають додому… помирати. У липні 1956-го владика нарешті повертається до Львова — у місто, яке встигло стати для нього рідним, місто, у котрому вже немає жодного діючого греко-католицького храму.
Серед тих, хто приїздить на залізничний вокзал зустріти єпископа, є отці-редемптористи Павло Дмуховський (1916–1990) і Богдан Репетило (1913–1967). Очевидиця події, сестра-вікентійка Миколая Пандрак так згадує незабутній момент: «Наші священики привели його з вокзалу до нас на вул. Огієнка — там мешкало біля двадцяти сестер. Як увійшов, запала хвиля мовчання. Страшно було дивитися: худесенький, шкіра і кості. Коли сестри побачили владику такого виснаженого, дуже худого, з палицею, вони розплакалися. По хвилині мовчанки владика звернувся до них: «Дорогі діти, не плачте, а радше ходімо до каплички і разом заспіваймо „Тебе Бога хвалимо“.
Попри невтішні прогнози лікарів, Кир Миколай спромігся прожити ще майже три роки, трудячись в поті чола на благо підпільної Церкви. В останні роки він мешкає у брата-редемпториста Климентія Білогубки (1907–1985) на вулиці Вечірній, 7 (Залізничний район, будинок знесений), де владику доглядають співбрати по чину Пантелеймон Линдюк (1906–1983) і Косма Крочак (1907–1994), а також сестри Милосердя св. Вінкентія. Кир Миколай продовжує свій «апостолят молитви та терпіння»: пожвавлює релігійне життя вірних, відновлює єпископське служіння, рукополагає на священиків охочих нести хрест переслідуваної Церкви. В числі згаданих подвижників — майбутній підпільний єпископ Павло Василик (1926–2004), редемптористи Михайло Винницький (1926–1996) та Євстахій Смаль (1922–1991). У жовтні 1957-го владика Чарнецький висвячує молодого кандидата зі Станіславівської єпархії Миколу Волосянка, який в липні 1961 р. вступає до згромадження редемптористів, поклавши початок новій хвилі покликань до Чину Найсвятішого Ізбавителя в умовах підпілля. «Компетентні органи» не залишаються осторонь, з престарілим єпископом проводять «виховні бесіди», але навіть всесильне КГБ не знає УСІХ масштабів діяльності. «Мене кликали і казали: Ви висвячуєте… Висвятили вже 13 священиків. Але вони не дорахувалися, бо я висвятив 52. То за всіх не знають…» — ділиться у вузькому колі Кир Миколай.
Земний шлях єпископа-святця завершується у помешканні співбрата по чину, майбутнього місцеблюстителя митрополичого престолу і одного з блаженних Греко-Католицької Церкви о. Василя Величковського (1903–1973), який від часу повернення з ув’язнення в 1955-му і до повторного арешту в січні 1969-го проживає разом із братом Іринеєм Маньком (1920–1992) за адресою: площа Возз’єднання (нині — Соборна), 11/3. У лікарні, де останні дні лежить смертельно хворий очільник підпільної УГКЦ, нізащо не бажають аби він вмирав саме у них, тому виписують геть. Найближчим місцем виявляється квартира отця Величковського… У жовтні 2007 р. тут буде відкрито Музей блаженного священномученика Василя Величковського: крихітне помешкання, що довгі руки слугуватиме «єпископською катедрою» катакомбної Церкви, відновлять до оригінального стану. Ложе, на якому відійшов до вічності Кир Миколай, дотепер стоїть там при стіні…
Похорон владики Чарнецького відбувається 4 квітня 1959 р.: ховають спочатку на Кульпарківському цвинтарі, який розташовувався в районі вулиці Володимира Великого (будинки № 50 і 52) та скверу на початку вулиці Симоненка. У 1973 р. кладовище ліквідовують, відтак тіло спочилого святця священики і вірні таємно ховають на Личаківському цвинтарі, на полі № 35. Поруч із місцем поховання Пресвященного Миколая спочивають інші подвижники згромадження редемптористів: єпископ Филимон Курчаба (1913–1995), отці Василь Рудка (1912–1991), Євстахій Смаль, Іван Нагірний (1914–1941), Богдан Репетило, Павло Дмуховський, Дмитро Леб’як (1913–1974) та його брат Іван (1918–1974). Навіть після перенесення останків владики до іншого місця, люди продовжують приходити до його колишньої могили, котра не втрачає чудотворної сили…
27 червня 2001 р., в ході історичного візиту на землю України канонізованого нещодавно Святішого Отця Папи Римського Івана Павла ІІ, владику Миколая Чарнецького, разом з іще двадцятьма шістьма мучениками за віру, зачисляють до лику блаженних. 4 липня 2002 р. мощі блаженного Миколая урочисто переносять до найбільшого храму редемптористів у Львові — церкви св. свщмч. Йосафата (вулиця Замарстинівська, 134).
Декілька речень про останнє пристановище блаженного. Храм св. Йосафата — колишній костел св. Франциска Ассізького, що належав отцям-капуцинам. На початку ХХ ст. тодішній львівський латинський архієпископ Юзеф Більчевський (1860–1923), майбутній святий, запросив монахів Згромадження Братів Менших Капуцинів для праці у місцевості Замарстинів на околиці міста. У 1925–1930 рр. тут спорудили костел св. Франциска за проектом відомого архітектора Яна Кароля Зубжицького (1860–1935). Культова споруда належала до так званого «зиґмунтовського стилю», якому властиве поєднання маньєристичних, ренесансних, готичних, романських та барокових елементів. Упродовж шістнадцяти років храм слугує духовним потребам вірних та просто милує око, аж доки навесні 1946-го радянські «визволителі» не розганяють капуцинський монастир: церкву перетворюють на фільмосховище, а монастир віддають під житловий будинок. На початку 90-х років колишній костел передають греко-католикам, опікуватись ним доручають отцям-редемптористам. Від 14 жовтня 1990 р. тут діє парафія св. свщмч. Йосафата (названа на честь однойменної каплиці на Замарстинові, що існувала до 1946-го). Перенесення сюди мощей одного з найвизначніших свідків Голготи Церкви у ХХ ст. різко збільшує наплив вірних. Аби вклонитися мощам блаженного Миколая до храму Йосафата щороку приходять тисячі і тисячі людей.
Неподалік церкви Йосафата, на вулиці Замарстинівській, 225, у місцевості відомій колись як Голоско Велике, знаходиться монастир св. Альфонса — обитель, подарована згромадженню щедрим митрополитом Андреєм ще в листопаді 1923 р. З початком брутального погрому Церкви монастир залишається останнім форпостом Чину Найсвятішого Ізбавителя в Галичині — його закривають аж 17 жовтня 1948 р. Відтоді й до початку 1990-х тут розташовуватиметься туберкульозна лікарня. З поверненням свободи Греко-Католицькій Церкві монастир вертають редемптористам. Протягом 1997–2005 рр. в альфонсіанському монастирі діє Вищий Духовний Інститут, названий іменем блаженного Миколая Чарнецького. Віднедавна в обителі знаходиться також Музей блаженного Миколая.
16 жовтня 2011 р. у нашому місті, на вулиці Під Голоском (Шевченківський район) відкрито новий дерев’яний храм, названий на честь блаженного священномученика Миколая Чарнецького. Тут зберігається частина мощей новомученика. В планах — побудувати у цій же місцині цілий духовний комплекс, який перебуватиме під покровом блаженного Миколая.
Як бачимо, попри те, що «українського святого Миколая» аж ніяк не назвеш корінним львів’янином чи львівським старожилом, місць, пов’язаних із цією світлою постаттю, у Львові не бракує. Хоча фізично праведного старця давно немає посеред нас, його духовна присутність відчувається досі. Не в останню чергу завдяки опіці його та інших блаженних, у нашій до абсурду секуляризованій реальності віра й решта чеснот наразі не перетворились остаточно на чисту формальність.
Олександр Шейко
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1153084151803446
о. Петро Фостик
