Ярослав Сирник, доктор ґабілітований гуманітарних наук, професор Вроцлавського університету про так званий польсько-український „історичний діалог”
Спочатку треба окреслити, що саме має стати предметом аналізу, оскільки існує низка непорозумінь у зв’язку з загальноокреслюваним поняттям “історичного діалогу” (який до речі виступає у різних варіантах: діалог істориків, польсько-український діалог тощо.). На мою думку, багато з читачів (переважна більшість?) розуміють його, як щось на кшталт “устійнення одної версії” про минуле польсько-українських відносин. Дехто, можливо менш “захланний”, може сподіватися не то що “одної версії” минулого, а взаєморозуміння в тому, що у кожного (чи кожної сторони) можуть бути якісь відмінності у підходах до історичних подій. Таке взаєморозуміння супроводжувало б ще очікування, що такі відмінності не будуть збуджувати хвилювання.
Складність предмету аналізу полягає ще в тому, що є низка очікувань і до самого слова “діалог”, якого замінюється часто словом “примирення”. Тут фактично входимо на зовсім інше поле, де мова не про устійнення якогось “спільного бачення” минулого, але про мораль, етику, релігію. Втім не залишимося на цьому полі задовго, бо ж накінець “діалог”, чи вже “примирення” відслонює своє обличчя, як фактичний інструмент політики. В цьому останньому аспекті “примирення” попри минуле заради майбутнього, треба розуміти як “політичний союз” попри минуле заради майбутнього. Знання про минуле має в цьому відіграти допоміжну роль, мовляв воно дасть аргументацію для правильних виборів у сьогоднішний час.
Якщо розуміння правильне, то абсолютно цікавим є, що – як здається – у більшості аналізів доволі рідко знаходяться опінії, що “історичний діалог” про який мова, по суті треба було назвати змаганням, що відбується на цілком політичній арені. Тобто і гра не така, як про неї найчастіше пишеться (“історична правда”), і гравці не тії ж (бо ж не історики, а політики). Щойно тоді, коли слово “діалог” заступити словом “змагання”, а слова, що відносяться до історії, чи минулого заступити поняттям “історична політика”, стануть зрозумілі і розложені по акцентам усі ніби-то затьмарені справи, прив’язувані до “історичного діалогу”. Замість туманного “історичного діалогу”, чи “діалогу по історії” отримаємо “змагання історичних політик”, чи “змагання у царині історичної політики”.
Поки запропоную свій варіант розв’язання “змагання історичних політик” Польщі і України (доводити що таке відбувається на мою думку не треба), спершу спробую пояснити своє бачення що таке історична політика. Заберу читача у коротку, хоч неочевидну екскурсію, щоб накінці обгрунтувати свої висновки (зі свідомістю, що переконаних у своїй “непохитності” не переконаю).
Історична політика – це в загальному знаряддя політики як такої. Дуже часто у публічній сфері кормлять нас ідеєю Аристотелеса, в якій політика це дбання за “спільне добро”. Політику ідеалізується, хоч час від часу “на хвилі перебудови” добачається “помилки і промахи” якоїсь політичної формації. Особливо такий метод люблять використовувати наслідники, які тоншою чи грубшою рискою відмежовуються від (поганого) минулого.
Залишім однак Аристотелеся і звернімся радше до більш реалістичного Макса Вебера, за яким треба розуміти політику як стремління до утвердження, або здобуття влади (яку тут подається у найбільш популярному значенні домінації, управління).
Політика одне суцільне, але “діє” у різних сферах і формах. Всі розуміємо на чому полягає фіскальна політика, особливо коли треба платити податки. Всі добре знаємо що існує міжнародна політика, економічна політика, політика щодо рільництва ітд. Історична політика такий же вид загальної політики, як і всі скоріше названі. Її мета, тоді коли говоримо про державну історичну політику, така ж як і у всіх інших родів політики – зміцнення влади. Історична політика у Польщі (подібно як в Україні і в інших країнах) немає (покищо) свого міністерства, але реалізують її різні державні органи (в тому числі міністерства, наприклад міністерство культури, міністерство освіти, міністерство закордонних справ ітд.) і інституції (хоча б Інститут національної пам’яті). У випадку претендентів за владу – наприклад партій, які перебувають у опозиції – також є напрацювання, а часом і свої інституції (приміром, фонди, товариства і так далі), які окреслюють історичну політику даною формації.
Слід відрізнити риторику, яка супроводжує дії пов’язані з історичною політикою від самої політики, її цілей і методів. Риторика, з причин про яких пишу далі, буде переконувати отримувачів (тобто в скороченні – громадян, або краще – виборців) що мета історичної політики пов’язана з інтересом кожного громадянина/виборця. Що вона ведеться саме тому, щоб захищати важливі інтереси одиниці і суспільства. Фактично, чи не у кожному випадку, цей “важливий інтерес”, якби його не називати, зводиться до цього ж самого, що і ціль політики у Веберівському варіанті – зміцнення влади. В такому контексті історична пам’ять, історична правда, історична справедливість стають тільки і виключно гарними, але по суті мало істотними гаслами.
Механізм історичної політики – у плані формальному – можна звести до двох дій: увічнення (прослави) і забуття. Тобто про деякі справи цілеспрямовано наголошується, прославляється, інші прикривається мовчанням. У крайному разі, яке людство уже досвідчило, але апогей такого щойно стоїть перед нами – історію свідомо викривляється (фальшується).
Треба ще сказати що історична політика досить дешеве, доступне і перш за все ефективне знаряддя. Тому і користуються ним не лише багаті держави, але також різні організації, товариства, групи прихильників якоїсь ідеї, врешті поодинокі дослідники минулого тощо. Це створює своєрідну какофонію, з якої іноді нелегко видобути головну ідею, головну “мелодію”. До речі – “какофонія” також засіб політики…
Ефективність історичної політики полягає однак не лише у цьому що вона користується дешевими каналами комунікації. Вона ефективна, бо користується особливим родом насильства (як кожна політика) – відкликується до нашої емоційності. Оскільки увічнення (прославлення)/замовчування це формальний механізм історичної політики, механізм фактичний – гра емоціями. Людина ж бо є емоціне сотворіння. Це виникає з нашої природи, це укріпляється нашою культурою. І це абсолютно чітко зрозуміле усім великим і меншим політикам і політиканам, яких супроводжує юрба засліплених емоціями пророків, вірних і невільників.
Віднайтися у такій ситуації простій людині непросто. Тим більше коли світ бомбардує її безнастанно “потребою окреслення”. Чий ти, з ким ти, ти наш чи їх? А ще до цього за лозунгами, за насильством іде і принада, обіцянка – чи це в ідеймому, чи це прийдешньому чи нерідко зовсім матеріальному плані.
Суть і ціль тих ігор, попри всі гучні промови, здається однакова – в нашому імені хтось буде управляти всіми нами, хтось інший буде на це претендувати, хтось буде про це мріяти. Такий же, скажуть, світ. Існує в ньому ієрархія. Без неї безлад і хаос ітд. Від такого міфу позбутися нам не то що тяжко, але виглядає навіть неможливо, тому що, мабуть, не вміємо повірити у справжню спільноту, у справжню солідарність, чи у справжню любов.
Метафізику залишім однак позаду. Бо це справи на покоління а не коротку статтю про змагання історичних політик Польщі і України. Назвати ціль таких політик непросто. Можна чогось додумуватися, можна відноситися до декларативної сторінки, але кінець кінців залишиться лише відноситися до проявів цієї політики. Це що додумуєшся, навряд чи докажеш, це що декларують, навряд чи дійсне…
Вихідна теза одна: польська влада (у нинішньому вигляді здомінована партією ПіС) і українська влада (здомінована президентом Зеленським і “Слугами народу”) реалізують свої історичні політики для укріплення польської у нинішньому варіанті (у Польщі) і української у нинішньому варіанті (в Україні) влади.
Далі вже складніше. В тому числі – якщо говорити про змагання історичних політик. Перш за все невідомо які фактичні цілі ставляють собі нинішні керманичі обох держав. Здається більш зрозумілою була до половини минулого року політика України. Київ протиставився Москві і це протистояння видно було також у історичній політиці. Для України вкрай важливо не відкривати (в якому небудь варіанті) других, чи третіх фронтів. М.ін. тому справи з Польщею, що стосувалося “важкого минулого” хотілося полагодити начебто цих справ з минулого і не було.
Тимчасом Варшава, особливо після 2015 року, активніше стала оформляти доволі тверду позицію, щодо “розв’язання проблем минулого”. Свідоцтвом цього стало хоча б прийняття нової версії закону про Інститут національної пам’яті, чи останні заяви польського посла в Києві (вчинені спільно з послом Ізраїля). Яка фактична мета таких дій, окрім очевидної гри для внутрішного отримувача/виборця, тяжко сказати. М.ін. тому, що у зіставленні з – головним чином – антимосковською риторикою правлячої партії, така політика виглядає “нелогічною”.
Можливі різні сценарії для дальшого змагання “історичних політик”. Може виграти одна сторона, можуть програти обі. Але може бути і так, що одна і друга сторона виграють, тільки тоді, коли виграють обі нараз. Дехто добачає цей варіант у “знайденні” спільного ворога. Тут очевидний кандидат на “спільного ворога”, тобто Москва. Але такий вибір в кінцевому розрахунку не лише неморальний а то й неефективний. Неморальний бо його основою є фігура “ворога”. Неефективний, бо у Москви багато ресурсів, багато практики, щоб з хитрим “задоволенням” зустрічати спроби “спільного антимосковського фронту” у історичній сфері. Не так тяжко уявити чергові акції які раз будуть націлені на “бандерівців”, другим разом на “ясьнє пануф”. Цей варіант ми вже повинні були вивчити.
Маючи якнайкращі побажання для Польщі і України треба констатувати, що одинокий шлях для “історичного діалогу” у фактичній волі обох сторін до нього. Точніше у фактичній волі політичних, правлячих еліт. “Історичного діалогу”, якщо розуміти його як домовленість у сфері “історичної політики” не зроблять історики. І загананяти справи у цей бік, тобто творити чергові “комісії істориків” це фактично імітувати роботу, відкладати її на якийсь ближче невизначений час.
Треба політикам сказати: провіряємо! Якщо не можна сподіватися або навіть більше – не можна чекати на якийсь процес від низу, треба цей процес закріпити “історичним пактом” України з Польщею, міжнародним договором про співпрацю в царині історичної політики. Такий пакт був би доказом відваги і далекозорості політиків, фактичної відповідальності за нашу, всіх нас, долю. Такий договір, у сторіччя пакту Пілсудського і Петлюри, мав би створити рамки для співдії обох держав у історичній політиці.
На мою думку основою мусило б у цьому стати думання державно-територіальне, а не національно-етнічне. Щоб стало зрозуміліше до чого таке веде – один приклад. Державно-територіальний підхід означав би, що саме українська держава мала б обов’язок максимально ретельно зайнятися комплексом справ пов’язаних з подіями на Волині у 1943-1944 рр. Між іншим це Україна мала б взяти на себе обов’язок в належний спосіб вшанувати всі жертви цього конфлікту. Тому, що це сталося на території, яка зараз є частиною української держави. Так само це польська держава мала б включити у свою державну історію, у свій державний нарратив “своїх українців”, які від завжди мешкали в межах сучасної Польщі. Сагринь і Завадка Морохівська і всі інші місця мартирології українського населення мали б отже стати місцями польської державної пам’яті.
Такий підхід особливо важливий для поляків – громадян України і українців – громадян Польщі. Для всіх нас “принцип взаємності” абсолютно небезпечний. Це дорога нікуди, що фактично перетворює національні меншості у громадян третього сорту.
Політики мусять навчитися бути відкритими на минуле і сприймати його таким, яким було. Не боятися його. І не даватися на підступні підшепти, мовляв треба використовувати ситуацію для здобуття якихось балів. Сьогодні здобув, завтра втратив. Правда, повна, з усіма відтинками це бо той механізм, перед яким безпорадна кожна пропаганда.
Źródło: www.localhistory.org.ua
