З проблемою нестачі людського ресурсу зустрічаються дуже багато інституцій в Україні. Що, на вашу думку, спонукає людей виїжджати? Звичайно, що це є війна. І якщо не говорити про тих людей, які перебувають у небезпеці, де є загроза їхньому життю, а про тих, що дальше від зони бойових дій, як Ви вважаєте, ті, що вирішують чи виїжджати, чи залишатися, що може мотивувати людину все ж таки залишитися? І що може суспільство, чи навіть ваш університет, запропонувати людині, щоб мотивувати її залишитися?
Звичайно, що питання безпеки є надзвичайно важливим, і серйозно відрізняються обставини життя і діяльності на прифронтових територіях від обставин десь глибоко в тилу, де ми перебуваємо, у Львові, і ми це розуміємо. Але це так само змушує нас ефективніше і продуктивніше працювати. Загалом, я переконаний, що один із способів виходу з цієї проблеми – це ставати більш продуктивними, вдвічі, втричі. Тобто навчитися робити певні речі швидше, ефективніше, краще, і таким чином навіть компенсувати той неминучий брак людей. Але без сумніву, що люди є ключем до відновлення України, і Ви праві, що треба робити все можливе, щоб їх зберегти. Як це можна робити? Є різні способи, починаючи з того, що потрібно працювати над внутрішньою стійкістю людей, і це сприяє тоді і внутрішній стійкості інституції. Та стійкість залежить від багатьох факторів. Дуже важливо, щоб було відчуття спільноти, відчуття супроводу один одного. Бо війна травмує, травмує, звичайно, по-різному: когось менше, когось гірше. Є величезна кількість людей, які не потребують послуг психотерапевта, але які потребують, щоб не бути одинокими, щоб своїми викликами не залишатися наодинці. І тому дуже важливо мати це відчуття спільноти. Але спільнота не складається сама по собі, її треба будувати, її треба плекати. Вона залежить також, насамперед, від спільної місії. Будь-яка інституція не тільки католицький університет, тому що він католицький, повинен мати певну місію: будь-яка інституція, будь-яка організація має жити і діяти для якоїсь цілі поза собою, для якоїсь позитивної цілі. І коли люди розуміють, для чого вони працюють, і це роблять спільнотно, то це допомагає їм почуватися більш стійкими, безпечними, певними, бо вони знають, що завжди хтось прийде на допомогу, підстрахує. А ми працюємо для чогось, що є більше від нас. Без цінностей неможливо: якщо керуватися суто прагматичними мотивами і суто мотивами виживання, то немає кращої опції, ніж просто перед небезпекою втікати і виїжджати. Залишитися може лише той, хто розуміє, що є цінності, які є більші, ніж ти сам, і твоє життя тоді перетворюється на певне служіння тим цінностям. Тому я, власне, підкреслюю, що цінності, місія організації, розуміння, для чого ми живемо – це все дуже потрібне, воно основне, воно надає тоді сенсу діяльності, життю. Наприклад, як тільки почалася ця велика війна і коли студенти й працівники були дуже розгублені, – війна завжди є реальністю, яка перевищує спроможності окремої людини чи навіть окремої спільноти дати з нею собі раду, бо це травматичний досвід, – але важливо було відновити суб’єктність людей. Коли з’являється почуття страху? Коли людина відчуває загрозу, коли людина почуває себе маленькою і безсилою. І це почуття можна подолати лише тоді, коли людина починає діяти, і коли вона не просто діє, а робить щось значиме, щось, що має сенс. Для нас на початку війни було дуже важливо, щоби студенти і працівники взялися за конкретні проекти, які би були корисними, змістовними, волонтерськими, і це допомогло людям навіть зберегти здоровий глузд, допомогти їм якось уявити своє майбутнє. І, власне, це є ще одним важливим моментом для того, щоб бути стійкими: не жити просто одним моментом, сьогоднішнім днем. На жаль, наприклад, це не можуть собі дозволити наші воїни, наші захисники: це їхній досвід, вони не будують планів, і це один із способів психологічного самозахисту. Але ми, які є захищені ними, не повинні жити просто з дня на день, тобто ми повинні будувати плани, ми повинні зазирати в майбутнє. Хтось може це зробити на два тижні вперед, хтось – на два місяці, хтось має робити на два роки вперед. Тобто ми не можемо просто віддати це майбутнє, щоб його контролював ворог чи хтось інший, чи просто жити постійно в страху. Отже, мені здається, що це, власне, і є чеснота надії: з одного боку, навіть в складних умовах бажати великого, але з іншого боку, бути відкритим на Божу волю, тобто мати достатнє смирення, щоб розуміти, що не все від тебе залежить: робити так, ніби все від тебе залежить, але бути готовим прийняти, що певні речі можуть просто не статися і від того не впадати в депресію, у відчай, а йти далі і вірити, що в кінцевому підсумку правда, добро і справедливість візьмуть гору і переможуть. Просто кожен повинен на своєму місці зробити відповідний внесок в ці речі.
Пане Ректоре, наближається до завершення 2023-2024 навчальний рік, і ви будете мати випускників. Це люди, молоді люди, які два останні роки свого навчання прожили в обставинах війни. Що б ви хотіли їм побажати?
Я думаю, що дуже важливо, щоби вони себе відчували не лише поколінням великої війни, але й поколінням великої сили. Бо найгірше, якщо розвинеться якийсь синдром жертви. Без сумніву, страждання – великі. Вже, напевно, не залишилося серед українців людей, хто би не знав когось близького чи товариша, хто би не загинув на фронті або не потерпів від цієї війни, і це залишить відбиток на ціле життя. І ми повинні пам’ятати про цих людей, ніколи про них не забувати. В нашій спільноті є вже двадцять вісім осіб, які віддали своє життя: це наші випускники, це батьки чи брати наших студентів, це чоловіки, чи брати наших працівниць. І дуже важливо, щоб ми розуміли, що ми немов би живемо в борг, що наше життя, те, що ми будемо робити, певною мірою маємо сприймати як повернення цього боргу тим, які нас захищають. А захищають вони нас, тому що вони вірять в нашу гідність, вони прагнуть, щоб ми були вільними людьми, і вони прагнули і прагнуть, щоб ми вели гідне життя і побудували гідне життя для інших, щоб Україна стала країною для гідного життя людей. Зробити це буде непросто, але цілком можливо. Цього року в нас буде 650 випускників. Це буде найбільший випуск в історії університету. Я не знаю, де хто опиниться, напевно, хтось піде захищати країну. Нещодавно, наприклад, три місяці тому, керівник офісу ректора УКУ Остап Мачинський пішов добровольцем на фронт. Він готувався до цього, він молився, думав, де його місце, і все таки прийняв це особисте рішення. Багато з випускників стане професіоналами. Хтось залишиться в Україні, хтось, можливо, опиниться за кордоном. Але навіть ті, хто опинився за кордоном, дуже важливо, щоби вони підтримували зв’язок з Україною, щоб вони ставали амбасадорами України за кордоном. Бо зараз для кожного є робота в цих непростих обставинах, коли є так звана “втома війною” західних суспільств. Мені, звичайно, неприємно чути таке словосполучення, бо якщо вже скаржитися на втому, то на це мають право українці і військові, насамперед, а не хтось, хто перебуває дуже далеко від фронту, від цих страждань, які ми переживаємо. В кожному разі, є такий факт, і з ним треба жити, тому попри все треба підтримувати розуміння і зацікавлення тим, що діється в Україні. Бо ми повинні пам’ятати, що ми можемо перемогти в цій війні, якщо ми будемо мати підтримку вільного світу. Отже, наші визвольні змагання сто років тому не були успішними, зокрема, і тому що ми були залишені сам на сам з ворогом. Тому для кожного українця чи в Україні, чи за кордоном, а тим більше для людей, які мають змогу займати більш чи менш впливові публічні позиції, має бути прямим завданням сприяти перемозі України. Зрештою, це питання ми самі собі ставимо в спільноті: як і що нам потрібно зробити, щоби наблизити перемогу України, наблизити мир на нашій землі і, відповідно, щоб ми могли тут тоді творити нормальне життя для наших людей.
Дуже дякую, пане Ректоре, за інтерв’ю. Нехай кожен з ваших випускників і студентів справді плекає надію. Дякую Вам за те, що ви будуєте цю спільноту надії.
Дуже дякую. Якраз наше інтерв’ю збіглося з виходом нової булли про проголошення Ювілейного року, яка є власне, про надію, її назва – «Надія не розчарує». Отже, я впевнений, що так воно і буде.
Українська передача 17.05.2024 – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/ukrainian-podcast-list/2024/05/ukrainian-programme-17-05-2024.html
РЕКТОР УКУ ТАРАС ДОБКО: ЦЬОГОРІЧНІ ВИПУСКНИКИ – ПОКОЛІННЯ ВЕЛИКОЇ СИЛИ – ІI. – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=5pzcXEgRSas
Інформаційний випуск Радіо Ватикану 17.05.2024 – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/informatsiynyy-vypusk-radio-vatykanu/2024/05/ukrainian-news-17-05-2024.html
«Дякую за ваше служіння Україні», — Папа Франциск на зустрічі з ректором УКУ – Джерелo: https://ugcc.ua/data/dyakuyu-za-vashe-sluzhinnya-ukrayni-papa-frantsysk-na-zustrichi-z-rektorom-uku-4859/
«МУЧЕНИКИ І МАРГІНАЛІЗОВАНІ. СВІДЧИТИ, СЛУЖИТИ, СПІЛКУВАТИСЯ» І – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=5M8_QxoYePY
МУЧЕНИКИ І МАРГІНАЛІЗОВАНІ СВІДЧИТИ, СЛУЖИТИ, СПІЛКУВАТИСЯ ІI. Джерелo: – https://www.youtube.com/watch?v=cxo48zZQhpg
«МУЧЕНИКИ І МАРГІНАЛІЗОВАНІ. СВІДЧИТИ, СЛУЖИТИ, СПІЛКУВАТИСЯ» ІІІ – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=AS-zo6F4xOU
РЕКТОР УКУ ТАРАС ДОБКО: ЦЬОГОРІЧНІ ВИПУСКНИКИ – ПОКОЛІННЯ ВЕЛИКОЇ СИЛИ – І. – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=ZghEWDT2knI
о. Петро Фостик
