Слава Ісусу Христу!
Вчесніші Отці, Високопреподобні Сестри,
Дорогі у Христі Сестри і Брати!
Двадцять п’ять років тому, першого червня 1996 р., з огляду на духовне добро вірних східного обряду, Святіший Отець Іван Павло ІІ поблагословив рішення Синоду Єпископів нашої Церкви про утворення митрополії та нової, другої вже, греко-католицької єпархії у Польщі. Вона обіймала територію по лівому боці ріки Висли. Митрополію названо Перемисько-Варшавською а новій єпархії надано ім’я: Вроцлавсько-Ґданська. Вказано також, що столицею цієї єпархії буде місто Вроцлав. Цього самого дня призначено теж першого правлячого Вроцлавсько-Ґданського єпископа, в особі тодішнього о. мітрата Теодора Майковича. В папському документі є мова і про єпархіальний собор. Читаємо там: Церкву посвячену Воздвиженню Чесного Хреста і св. священомученикові Йосафатові, положену в самім місті Вроцлаві, підносимо до ступеня і гідності церкви Катедральної і надаємо їй відзнаки, привілеї і почесті, якими втішаються в католицькому світі всі катедральні церкви. Це ствердження стосувалось долішнього костела Святого Хреста на Тумському Острові, де тоді служились наші Літургії. Рік пізніше, 1 червня 1997 р., на завершення 46. Євхаристійного Конгресу, який проходив у Вроцлаві, Папа Іван Павло ІІ переказав на власність нашої єпархії цей храм, в якому тепер знаходимось і підніс його до гідності єпархіального собору, в місце попереднього храму. Пригадує про це пропам’ятна дошка у притворі. До нової катедри перенесено все майно, включно з іконостасом авторства проф. Юрія Новосільського. Новий собор успадкував також звання попереднього храму, тобто Возвиження Чесного Хреста та св. священномученика Йосафата.
Кожного року торжественного святкуємо Храмовий Празник Воздвиження Чесного Хреста а майже зовсім непомітно проминає празник св. священномученика Йосафата. Сьогоднішнім святом хочемо привернути належне літургійне значення споминові св. Йосафата в нашому соборі. На завершення Божественної Літургії торжественно перенесемо до місця біля бічного престолу, святі мощі св. Йосафата, які залишаться у нас вже на постійно. Тепер вони виставлені до почитання на тетраподі і можна їм поклонитись. При нагоді цьогорічного перебування у Римі вдалось мені отримати невеличку частинку мощей св. Йосафата для нашого Вроцлавського собору та для парафіяльної церкви у Старгаді, де вони були інстальовані вчора. Сподіюсь, що ці події у Вроцлаві та Старгарді, спричиняться до відновлення і поширення в нашій єпархії почитання св. Йосафата, який віддав своє життя за єдність християн.
Дорогі у Христі Сестри і Брати!
Приблизно два тижні тому проходила у Варшаві наукова конференція присвячена постаті св. Йосафата. Хочу тут навести, у польській мові, кілька речень з доповіді одного священника з Ордену Єзуїтів, який позитивно представив постать нашого Святого: Zapisał się (św. Jozafat) w pamięci współczesnych jako niezwykły arcybiskup, który nosił stale habit zakonny, nigdy nie jadał mięsa, mieszkał w jednej izbie, którą dzielił jeszcze z pewnym bezdomnym. Dla siebie niczego nie potrzebował, natomiast troszczył się o podwładnych i walczył o przywileje dla duchowieństwa unickiego. Dbał o splendor nabożeństw liturgicznych, niezmordowanie głosił słowo Boże, przemawiał do ludu przy każdej okazji. Szczególną zaś opieką otoczył chorych i ubogich. Był zwolennikiem wczesnej i częstej Komunii świętej. Często wizytował placówki i kapłanów. Dla duchowieństwa ogłosił konstytucje, składające się z 48 przepisów postępowania oraz dodatkowo z 9 paragrafów dla tych, którzy by łamali prawo. Dla mniej wykształconych kapłanów ułożył katechizm jako podstawę do nauczania. Wprowadził obowiązek odprawiania codziennie Świętej Liturgii. Od swoich kapłanów żądał odmawiania brewiarza i comiesięcznej spowiedzi. Wysyłał do nich pisma wyjaśniające różnice między katolicyzmem a prawosławiem. Nie trudno się dziwić, że taka aktywność biskupa budziła niezadowolenie przeciwników unii z Kościołem rzymskim. Стільки тексту зі згаданої доповіді.
В день літургійного спомину св. священномученика Йосафата, тобто 25 листопада за юліанським календарем, наша Церква каже читати Євангеліє про Доброго Пастиря (Йо. 10, 11-16). Добрий Пастир є той, хто не залишає довірених йому овець і не втікає в часі загроження а готовий захищати їх, навіть коштом свого життя.
Порівнюючи Христові слова про Доброго Пастиря зі словами доповіді, можемо сказати, що святий Йосафат був справді Добрим Пастирем для своїх вірних. Старався про священників та про мирян, про їхнє зроров’я, про дочасні потреби але передовсім про здоров’я їхніх душ. Хотів всіх привести до спасіння у Христі. Для нього не існувала власна користь тільки відповідальність за добро інших. В першій черзі не забував про духовні потреби духовенства і вірних, за яких, як архієрей, відповідав перед Богом. Не дбав про своє життя, яке готовий був в кожній хвилині віддати, щоб тільки привести до Христа та Його Церкви, якнайбільше число людських душ.
Святий Йосафат, як монах, сам жив на дуже високому духовному та аскетичному рівні. Молився, часто протягом цілих ночей, постив, покутував, підтримував бідних. Після його смерті найбільше плакали за ним жебраки, яких завжди підтримував. Знав, що не зможе нікого привести до Христа, якщо сам не буде людиною глибокої віри, молитви, посту, умертвлення та любові Бога і ближнього.
Дорогі у Христі Сестри і Брати!
В духовному вимірі св. Йосафат дальше розгортає свою опіку над нашою Церквою та над нашою парафією, тут у Вроцлаві, яка буде від тепер пишатися присутністю його святих мощей. Його нетлінні мощі зберігаються в Базиліці св. Петра у Римі, в престолі св. Василія Великого. Нетлінна ліва долонь цього святого зберігається в нашому архієпархіяльному соборі в Перемишлі. Варто, при нагоді, зайти там на коротку молитву. Приклад св. Йосафата, його духовних подвигів, його мученича смерть у 1623 р., додавали сили і відваги нашим вірним в Україні, в Польщі та по цілому світі, особливо у важких хвилинах та в часі переслідувань і гонінь. Особливою є історія його нетілнних мощей, які ще після другої світої війни були наражені на знищення і потрібно було таємно перевозити їх з Відня до Риму, присипавши вугіллям на американських військових машинах. Багато наших єпископів та священників вдивлялись в постать св. Йосафата, щоб вчитись, як витривати у важких часах.
Святий Йосафат стає сьогодні перед нами, мирянами і духовенством, як приклад ревного душпастиря, якому вірні не були байдужі. Він був свідомий великої відповідальності за них перед Богом. Вчить нас, єпископів та священників, відповідальності за доручений нам народ. Сьогодні це особливо важне, коли зовнішні обставини не сприяють духовному життю, моральній поведінці, згідній з Христовим і церковним вченням. Святий Йосафат повинен бути сьогодні нашим вчителем також з огляду на дуже небезпечну ситуацію на зовнішніх кордонах Польщі та України та з огляду на небезпеку можливого вибуху чергового збройного конфлікту з Росією.
Ревне священниче служіння має сьогодні особливе значення теж з огляду на те, що закінчується модель присутності вірних нашої Церкви у селах. Наші вірні є сьогодні всюди, головно у великих містах, де знаходять працю, нове місце замешкання. Потрібно їх однак розшукувати, бо часто, знайшовши нове місце проживання, мають вони, головно молоде покоління, проблеми зі знайденням дороги до своєї церкви. Громадяни України знов емігрують у різні країни світу і мабуть легше було б вичислити країни в яких немає ще українців, як ті, в яких вони вже є. Ревна священнича послуга є сьогодні також потрібна з огляду на факт загальної, неприхильної Церкві, реторики, яку чуємо з-від усіль: з медіа переказів, зі щоденної преси, з радіо і телебачення, не згадуючи вже про інтернет. Немає значіння чи ідеться про латинську, православну, євангелицьку чи греко-католицьку Церкву. Наставлення до всіх подібне.
Святий Йосафат використовував, як ми чули, кожну нагоду, щоб проповідувати, навчати, переконувати, голосити Добру Новину, єднати людей. Це ще один аспект священничого душпастирського служіння. Для нас має він особливе значення тепер, коли на вулицях мабуть кожного міста у Польщі чуємо українську мову та зустрічаємо сотки тисяч новоприбулих до Польщі громадян України. Варто вчитись від святого Йосафата душпастирської ревності та вражливості. Він напевно не був би байдужим та не мовчав би, ані не міг би спокійно спати, знаючи, що так велике число його братів по крові знаходиться поза батьківщиною і деколи забуває про свою Церкву, про рідну мову та про духовні вартості винесені з рідних домів.
Тому св. Йосафат повинен бути прикладом до наслідування не лише для духовенства. Багато дечого можуть навчитись від нього також миряни. Відповідальність за Церкву, єпархію, власну парафію, за членів своєї парафії, але передовсім відповідальність за кожну людину, яка знаходиться в потребі – це виклик для кожного і кожної з нас, незалежно чи ми духовні, чи миряни. Обов’язок голосити Боже Слово, нести у світ Добру Новину про спасіння у Христі, це обов’язок кожного християнина. Про це я говорив два тижні тому, в часі ранішньої недільної Божественної Літургії. Відповідальність за другу людину, головно за її спасіння, спадає на всіх нас. Нажаль в цій ділянці ми часто себе звільняємо з відповідальності, мовляв, що кожний сам відповідає за себе і якщо хтось не хоче то це його справа. Св. Йосафат так не поводився. Йому залежало на кожній людині.
Вкінці ми повинні пам’ятати про нашу відповідальність за Церкву. Святий Йосафат почувався відповідальним за тодішню унійну Церкву, яка була його Церквою. Він, як молода людина, міг вибирати шлях свого життя карєри. Вибрав. Вступив до Василіянського монастиря у Вильні, тоді дуже бідненького, в якому бракувало не тільки необхідного для прожиття, але бракувало також монахів. Однак він не плакав над собою, не плакав над недолею своєї Церкви, тільки забрався до роботи. Розпочав від себе. Не хотів міняти інших, тільки самого себе. Знав, що не можна вимагати від інших, якщо не вимагається від себе. І справді поміняв не тільки себе, але також і монастир та цілу тодішню унійну Церкву. Появились нові покликання до монашества. Монастир почав процвітати глибоким духовним і молитовним життям. Не можна отже тільки плакати над нашою долею і недолею, над бідами і нуждами, які ми пережили, над нещастям, яке зготували нам інші. Не можна постійно нарікати, які то ми бідні, нужденні, переслідувані. Потрібно кожному забратись до праці, починати від себе. Потрібно розглянутись довкола себе, чи немає десь нових викликів.
У збереженні вірності Богові, Церкві і Народові можуть допомогти нам інші люди, але також обставини в яких проживаємо, виховуємо молоде покоління та в яких молимось. Тут, у Вроцлаві, ніхто не повинен нарікати на обставини. Вони є кращі як в часах св. Йосафата. Своя церква, збагачена тепер його мощами, друга парафія на Боровській, священники готові послужити вам в кожній хвилині.
Всім вам бажаю обильного Божого благословення та духовної ревності на взір св. Йосафата у шуканні «загиблих овець», яких у Вроцлаві мабуть досить багато, так поміж висенцями акції Вісла, як теж поміж громадянами України. Використайте до цього свою церкву прикрашену іконостасом, який має вчити історії спасіння. Використайте для цього і присутність мощей нашого Покровителя, св. Йосафата. Нехай цей храм та зв’язана з ним спільнота надихає Вас та всіх які будуть його відвідувати глибокою вірою та любов’ю Бога, Церкви і нашого народу.
Пам’ятайте також в цих днях у своїх молитвах про Україну та про мир для неї. Про молитву, піст та умервлення в цьому наміренні дуже просять наші Владики в Україні, у посинодальному зверненні до народу. Це звернення має особливе та символічне значення власне в цих днях, коли поминаємо мільйони Жертв штучно викликаного Голодомору 1932/33 років та інших часів голоду в Україні. Вчора вечером ми повинні поставити у своїх вікнах запалені свчки в пам’ять тих, які майже дев’яносто років тому померли страшною голодною смертю.
Нехай за Україну та за всіх нас заступається перед Богом св. Йосафат та випрошує миру, згоди, взаємної любові та порозуміння поміж всіми народами.
Слава Ісусу Христу!
