† СВ. РІВНОАП. ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА У СВЯТОМУ ХРЕЩЕННІ НАЗВАНОГО ВАСИЛІЄМ. ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ — ХРЕСТИТЕЛЬ РУСИ-УКРАЇНИ. ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ — АПОСТОЛ СВЯТОЇ ВІРИ. КУЛЬТ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО. МОЛИТВА ДО СВЯТОГО ВОЛОДИМИРА.
Поміж великими і світлими мужами нашої княжої держави святий Володимир Великий, наче сонце, сяє своєю невмирущою славою, величчю і заслугами. В історії Руси-України його записано золотими літерами не тільки як могутнього і розумного володаря, але передусім як хрестителя, просвітителя і ревного апостола християнської віри. Свята віра, яку він прийняв у візантійському обряді, стає з часом серцем і душею нашого народу й держави. Вона стає сильною моральною основою нашого народу, основою нашої культури, звичаїв і обрядів. Вона завжди була великою моральною силою для нашого народу, передусім у дні його горя і руїни. Тією християнською вірою наш народ довгі-довгі сторіччя жив і кріпився, тією ж вірою він і сьогодні живе і кріпиться в неволі безбожного комунізму. І в тому якраз велика заслуга святого Володимира Великого, що дав нашому народові цінний скарб святої віри. Він вічно житиме у серці нашого народу як його хреститель, апостол і святий.
ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ — ХРЕСТИТЕЛЬ РУСИ-УКРАЇНИ
Християнська віра не була чимось чужим і незнаним для Володимира Великого. У Києві вже за князя Ігоря були християни, які мали свою церкву. Християнкою була його бабка, свята княгиня Ольга, яка його виховувала. Свята Ольга через різні причини не наважилася запровадити Христову віру у своїй державі. Те, чого вона не зробила, здійснив її внук — Володимир Великий. Він не тільки сам прийняв святе Хрещення, але охрестив увесь наш народ. Тим актом він прирівняв нашу державу з християнськими народами Сходу й Заходу.
Князь Володимир вирішився прийняти святу віру не із Заходу, а зі Сходу, у візантійському обряді, бо як з Візантією, так і з Болгарією його пов’язували тісні політичні, культурні й економічні відносини. Він відчув своєю душею, що християнська віра у візантійському обряді найкраще відповідає психіці і ментальності нашого народу. Крім того, ця віра принесла зі собою богослужбу і святі книги зрозумілою для народу мовою. Володимир Великий, як подає наш літопис, охрестився 988 року і на святому хрещенні отримав ім’я Василія.
Охрестившись сам та знищивши поганські ідоли, князь Володимир насамперед охрестив своїх дванадцятьох малолітніх синів у джерелі на місці, що сьогодні відоме в Києві під назвою Хрещатик. За його наказом охрестився столичний город Київ та ввесь народ. „Він наказав, — каже митрополит Іларіон, — по всій своїй землі хреститися в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, щоб явно і голосно славилося по всіх городах ім’я Святої Тройці, та щоб усі стали християнами: малі й великі, раби й свобідні, молоді й старі, бояри і прості, багаті і вбогі. І ні один чоловік не противився його благочестивому повелінню. Хрестилися, якщо хтось і не з любови, то із страху до того, хто наказав… І в одному часі вся наша земля стала славити Христа з Отцем і Святим Духом… Він навернув з блудної дороги ідолопоклонства не одного чоловіка, і не десять городів, але всю свою область” (Митр. Макарій. История русской церкви, Τ. І, с. 5).
Святий Володимир Великий відійшов до вічности 15 липня 1015 року. Його поховали у Десятинній церкві, у каплиці святого Климента, де вже спочивала його жінка Анна, яка померла ще 1011 року.
ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ — АПОСТОЛ СВЯТОЇ ВІРИ
Володимир Великий не тільки прийняв святу віру і охрестив увесь народ, але також став її ревним апостолом, його головне завдання після хрещення — це справа церковної єрархії, священиків, будови Божих храмів та християнської просвіти. У 989 році, тобто наступного року після свого хрещення, він приступає до будови церкви на честь Успення Пресвятої Богородиці, яку називали також Десятинною, бо на її утримання він призначив десятину своїх княжих доходів. Тією церквою він започаткував будівництво Божих храмів у Києві і по всій Русі. Митрополит Іларіон у своєму „Слові” каже: „По всій руській землі він здвигнув церкви Христові і поставив йому служителів”. А монах Яків, сучасник преподобного Теодосія Печерського, у своїй „Похвалі” на честь князя Володимира пише: „Всю руську землю і всі городи він прикрасив святими церквами”.
Християнська віра мала особливо благодатний вплив на серце, душу і характер Володимира. Він тією вірою переймається до глибини, нею живе і її практикує у щоденному житті, його життписні одностайно підкреслюють, що християнська віра змінила його життя. Монах Яків каже про нього: „А блаженний князь Володимир усім серцем і всією душею Бога полюбив і Його заповіді цінив і зберігав”. Насамперед видно його любов до ближніх, яка виявляється передусім у різних виявах милосердя. Митрополит Іларіон у „Слові” так славить його доброчинність: „Ти давав милостиню тим, що просили, одягав нагих, кормив голодних і спрагнених, помагав недужим, викуповував боржників, звільнював невільників. Твої щедроти й милостині ще й сьогодні люди згадують”. А монах Яків говорить:
„Я не можу описати всі його милостині. Він не тільки у своїм домі творив милостиню, але й по всьому городі. І не тільки в одному Києві, але й по всій руській землі”.
Никонівський літопис свідчить, що Володимир „показав багато добрих справ, правду, довготерпіння, любов, смирення, милосердя, а до Бога і божественної віри горів духом, наче вогонь, і був дуже страшним для тих, які не вірили в Господа Ісуса”.
„Усі сучасні джерела погоджуються, — каже проф. М. Чубатий, — що після хрещення Володимир зовсім змінив своє попереднє життя та перейнявся євангельськими правдами милосердя і любови до ближнього. Свої багатства обертав він не тільки на державні потреби й на будову церков, але також на допомогу бідним, хворим і вдовицям” (Історія християнства на Руси-Україні, Т. І, с. 279).
Наша Церква у богослуженні на празник святого Володимира прославляє його найкращими похвалами. Тут він величається як „другий Костянтин словом і ділом”, „істинний проповідник”, „корінь правовір’я”, „начальник благочестя і проповідник віри”, „другий Павло”, „нищитель ідолів”, „рівноапостольний”, „світильник світлий”, „преславний Христовий угодник”, „ревнитель апостолам”, „преблаженний Отець” і „Учитель, яким ми Христа пізнали”.
На стиховні вечірні ми звертаємося до нього: „Радуйся, руська похвало, радуйся вірних правителю, радуйся божественний Володимире, наш начальнику, радуйся віри забороло, радуйся чудо чудес преславне, і для прибігаючих тихе пристановище, радуйся всесвятий каменю віри і молільнику за тих, що тебе оспівують і вірно величають”.
КУЛЬТ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО
Хоча Володимир Великий ще за свого життя мав славу хрестителя і просвітителя Руси, все-таки після смерти його ім’я довгий час не було внесене до списку святих, і він не мав свого празника. Головною причиною було те, що при його гробі не діялися чуда, які є необхідною умовою канонізації. Монах Яків у своїй Похвалі захищає Володимира: „Не дивуймося, любі, коли він не творить чудес після смерти, бо багато святих праведних не ділали чудес, а вони святі”. І за святим Йоаном Золотоустим він повторює, що „святу людину можна пізнати за її справами, а не за чудесами”.
Невідомий автор Похвали в честь Володимира з середини XII ст. скаржиться на своїх сучасників, бо Володимир не тільки не має празника в день своєї смерти, але навіть молитви не виголошують за нього.
Іпатіївський літопис під 1229 роком, згадуючи Володимира, називає його „Великий” і тим дає знати, що тоді його ще не почитали, як святого. Ні в одних синодиках, тобто списках святих, домонгольського періоду нема імени Володимира.
Відзначення дня смерти Володимира було встановлене десь після 1240 року, але не в Києві, а в Новгороді. Новгородський літопис під 1240 роком говорить, що 15 липня, тобто в день смерти Володимира, князь Олександр Невський здобув визначну перемогу над шведами на ріці Неві. Якщо б тоді Володимира уже почитали як святого, то літописець певно згадав би його і ту перемогу приписав би його заступництву. А тим часом він пише, що князь Олександр переміг шведів „силою святої Софії і молитвами Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії, в 15 день місяця липня, в день святих Кирика і Юліти, в неділю Собору 630 святих Отців, що в Халкедоні”.
І якраз з тієї нагоди, що князь Олександр Невський переміг шведів у день смерти Володимира Великого, у Новгороді 15 липня встановили його празник.
У Новгороді не могло бути мови про чуда при його гробі, тому треба вважати, що його празник установлений не як чудотворцеві, але як рівноапостольному Хрестителеві Руси. Іпатіївський літопис під 1254 роком уже називає Володимира святим. А Лаврентіївський літопис під 1263 роком згадує про празнування його пам’яти як святого. У 1311 році новгородський архиєпископ Давид збудував церкву в честь святого Володимира Великого на одній з брам свого Софійського кремля.
Мощі святого Володимира Великого спочивали в мармуровому саркофазі під руїнами Десятинної церкви від 1240 року аж до часів київського митрополита Могили. У 1635 році, відбудовуючи Десятинну церкву, митрополит знайшов у її руїнах мощі. Голову святого Володимира митрополит П. Могила дав до Києво-Печерської церкви. Дещо з мощей послав у дар московському цареві Михаїлові, а останній передав її до Успенського Собору в Москві. А кисть руки П. Могила залишив у соборі святої Софії в Києві.
Історик М. Чубатий подає дуже влучну характеристику особи святого Володимира Великого. „Особа святого Володимира Великого, — каже він, — мабуть, єдина перейшла з усіма варіянтами його життя в усну народну словесність як надзвичайна постать Володаря двох облич. Володимир — сильний, справедливий володар Руської Держави, що при допомозі своїх лицарів-помічників і героїв береже в державі лад, винищує всякі злочини та порушення права і справедливости. Це оборонець батьківщини перед зовнішніми ворогами. В усній словесності є теж другий Володимир, святий, богоугодний і милосердний, друг бідного народу. Цей другий Володимир — „сонечко ясне”, батько всього народу, овіяний духом Євангелія не на словах, а на ділі. Він винищує нужду та вбожество у своїй країні. Це соціяльний реформатор не на засаді ненависти людини до людини, не на теорії боротьби кляс без основ християнської любови, це соціяльний реформатор, що усуває нужду, вбогість та недостаток у своїй країні задля Бога та в ім’я справедливости і євангельського братолюбія” (Історія християнства на Руси-Україні, Τ. І, с. 287).
o. Катрій Юліян ЧСВВ, Пізнай свій обряд
Ряд.: Апостол: ДО КОРІНТЯН ПЕРШОГО ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ.
Браття, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те приготовив Бог тим, що його люблять.
Нам же Бог об’явив те Духом, бо Дух досліджує все, навіть глибини Божі. Хто бо з людей знає, що в людині, як не дух людський, який у ній? Так само й того, що в Бозі, ніхто не знає, крім Духа Божого. Ми ж прийняли не духа світу, а Духа, що від Бога, щоб знати, що нам дароване Богом; про це ми й говоримо не мовою, якої нас навчила людська мудрість, а якої навчив Дух: духовні речі духовними словами навчаючи. Тілесна людина не приймає того, що від Духа Божого походить; це глупота для неї, і вона не може його зрозуміти, воно бо оцінюється Духом. Духовна ж людина судить усе, але її ніхто не судить.
Хто бо пізнав думку Господню, щоб його навчати? Ми ж маємо думку Христову.
Та й я, брати, не міг до вас говорити як до духовних, але як до тілесних, як до немовляток у Христі. Я молоком поїв вас, не їжею, бо не могли її їсти, та й тепер ще не можете, бо ви ще тілесні. Коли між вами зависть та суперечки, хіба ви не тілесні і не поводитесь як звичайні люди? Бо коли хто каже: Я Павлів, а інший: Я Аполлосів, хіба ви не звичайні люди? Що таке Аполлос? Що Павло? Слуги, через яких увірували, і то як кому дав Господь. Я посадив, Аполлос поливав, але Бог дав зріст, так що ні той, хто садив, є чимось, ні той, хто поливав, але Бог,що дає зріст. І хто садить, і хто поливає – одно; але кожний отримає свою нагороду згідно з своїм трудом.
Рівноап.: Апостол: ДО ГАЛАТІВ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ.
Браття, сповіщаю вас, що Євангеліє, яке я вам проповідував, не від людей; бож я його не прийняв, ні навчився від людини, а через об’явлення Ісуса Христа.
Ви чули про мою поведінку колись у юдействі, про те, як я жорстоко гонив Божу Церкву та руйнував її. Я визначався серед багатьох ровесників з мого роду, бувши запеклим прихильником передань моїх предків. Та коли той, хто вибрав мене вже від утроби матері моєї і покликав своєю благодаттю, зволив об’явити в мені Сина свого, щоб я проповідував його між поганами, я негайно, ні з ким не радившись, не пішов у Єрусалим до тих, що були апостолами передо мною, але пішов в Арабію і потім знову вернувся в Дамаск.
Три роки після того пішов я у Єрусалим відвідати Кифу і пробув у нього п’ятнадцять день. Іншого ж з апостолів я не бачив, крім Якова, брата Господнього.
Алилуя, глас 6:
Возніс Я вибраного з людей Моїх (Пс. 88,20).
Стих:
Бо рука моя заступить його і рам’я моє укріпить його (Пс. 88,22).
Ряд.: Євангеліє: ВІД МАТЕЯ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ.
Сказав Господь притчу оцю: Царство небесне подібне до зерна гірчиці, що його взяв чоловік і посіяв на своїм полі. Воно, щоправда, найменше з усіх зерен; але як виросте, стає найбільшим з усієї городини, і навіть стає деревом, так що птаство небесне злітається і гніздиться па його гілках.
Ще іншу притчу оповів їм: Царство небесне схоже на закваску, яку бере жінка і кладе до трьох мірок муки, аж поки все не скисне.
Все це говорив Ісус до людей у притчах, і без притч не говорив до них нічого, щоб збулося сказане пророком:
Уста мої відкрию в притчах, оповім тайни, сховані від початку світу.
Тоді він відіслав народ і прийшов додому.
Рівноап.: ВІД ЙОАНА СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ.
Сказав Господь юдеям, які до нього прийшли: Істинно, істинно кажу вам: хто входить в овечу кошару не ворітьми, а влізає деінде, той – злодій і розбійник. Хто ж увіходить ворітьми, той – пастир овець. Йому воротар відчиняє, і вівці слухаються його голосу, і він кличе своїх овець по імени й виводить їх. Коли виведе свої вівці, іде поперед них, і вівці йдуть слідом за ним, бо знають його голос. За чужим вони не підуть, втечуть від нього, бо не знають голосу чужих.
Сказав їм Ісус цю притчу, та вони не зрозуміли, що він казав їм.
Тому Ісус іще раз промовив до них: – Істинно, істинно кажу вам: я – для овець ворота. Усі, скільки б їх не було прийшло передо мною, – злодії і розбійники, і вівці не слухали їх. Я – ворота. Хто ввійде через мене, спасеться. Він увійде, вийде і найде пасовисько.
Причасний: В пам’ять вічну буде праведник, злих слухів не убоїться (Пс. 111,6-7). Алилуя, тричі.
1 Кр. 2, 9 – 3, 8. «Я молоком поїв вас, не їжею, ви бо не могли їсти її, та й тепер ще не можете, бо ви ще тілесні»
Коли подивитись на наші стосунки з Богом, бачимо наскільки Він довготерпеливий, наскільки Господь довго чекає, щоб ми змінювались крок за кроком. Коли ми чинимо якісь гріхи чи прогрішення, Він не вимагає, щоб ми однієї миті стали досконалими. Бог свідомий того, що ми потребуємо часу що б змінитись. А ми цього, на жаль, не свідомі. Свідченням того є те, як часто ми кидаємось до крайнощів або нічого не робимо, або хочемо все й одразу.
Стараймось у своєму духовному житті робити крок за кроком, змінюватися і працювати над собою стало, розуміти, що все вирішиться і прийде в свій час.
Так само до інших ставмося терпеливо, розуміючи, що вони потребують часу, щоб змінитись і стати іншими.
Гл. 1, 11-19. «Євангеліє, яке я вам проповідував, не є за людською мірою»
Що таке Євангеліє? Це та Добра новина, яку пізнали свого часу апостоли, коли перебували з Ісусом Христом, котрий і приніс цю Новину. А саме, що зло і гріх не може вже панувати над людиною, бо в Ісусі Христі людина покликана до життя вічного, до Царства Небесного.
Євангеліє, яку ми проповідуємо, це не лише те, що ми прочитали про Ісуса Христа, почули, чи нам хтось переповів. Остаточна суть Євангелія – це те, що ми особисто зустрілись з Ісусом Христом. Який жив історично і воскрес, однак який є Богом і з яким ми можемо пережити цю зустріч кожної миті нашого життя.
Євангеліє ми не сприймаємо лише з людського досвіду, лише від людей, ніби хтось нас цьому навчив. Бо навіть коли хтось нам вказав шлях до Бога, допоміг, то зустріч із Богом, досвідчення Господа має бути в кожного з нас особисте, і тоді лиш ми стаємо правдивими носіями Євангелія.
Наше свідчення про Бога, наше проповідування про Нього живе настільки, наскільки ми самі живемо Богом!
Мт. 13, 31-36. «Царство Небесне подібне до зерна гірчиці, що його взяв чоловік та й посіяв на своїм полі».
Гірчичне зерно за розміром подібне до зерна маку, навіть ще менше. Цим прикладом Господь хоче показати, що Царство Небесне починається з чогось дуже і дуже малого.
До прикладу, коли ми читаємо життя святих, часто захоплюємося їхнім подвигом, їхнім життям, хочемо бути подібними на них. Але зрозуміймо, що ці святі не стали святими в одну мить, не через одну молитву, яку промовили, не через якийсь один добрий вчинок, який зробили. Вони ставали святими крок за кроком. Через кожну подію у своєму житті, через кожну ситуацію, через кожну обставину вони освячувалися. І так само є в житті кожного з нас.
Наближення до Господа відбувається в нас не тільки через кожну подію чи кожну людину, а через кожну хвилину, навіть через кожну мить нашого життя. І так само, як Господь вказує, наскільки це зерно гірчиці є малим, але важливим, так можемо говорити про наше життя: наскільки важливими для нас є всі маленькі речі та справи.
Адже всі вони здатні наблизити нас до Бога, і саме вони чинять нас учасниками Його Небесного Царства.
Йо. 10, 1-9. «А коли виведе всіх своїх овець, то йде поперед них, і вівці слідують за ним».
Ми знаємо, що добрий пастух – той, хто пасе вівці, корови, – турбується про цих тварин за будь-яких обставин, зганяє їх докупи, щоб вони не розбрелися, не загубилися, щоб їх не вкрали хижі тварини, старається, щоб вони трималися разом.
Коли роздумувати над іншим окресленням цієї функції – не пастуха, а пастиря, то Євангеліє вказує, що пастир – це той, хто веде за собою, а всі інші прямують за ним. Він іде і вказує дорогу, а всі інші, захоплені його прикладом, його життям, стараються наслідувати його.
Тому й ми покликані бути для інших радше пастирями, аніж пастухами. Тобто не підганяти, не примушувати когось жити по-християнськи, а своїми вчинками та поведінкою вказувати напрям, показувати приклад, який би інші наслідували.
Тож будьмо, кожен із нас, добрими пастирями, які вказують шлях до Бога для інших людей своїм власним життям!
Владика Венедикт (Алексійчук)
Стихири на „Господи, взиваю я”
Словом і ділом уподібнився ти, славний Володимире * до великого Костянтина * який за християнської епохи народився * але довгі роки провів у поганстві * Ти ж від поган походив * однак полюбив. Христа, який тебе полюбив. * Відійшовши з радістю до Господа, * не переставай благати за нас, * що вшановуємо твою пам’ять.
Як вічно радіє * світлом Господнім опромінена * і Мойсеевим законом освячена гора Синай * так веселиться і радіє великий город Київ, * бо через тебе, славний Володимире * народ твій пізнав * Отця з Сином і Святим Духом. * Моли його, щоб просвітив * і спас душі наші.
Як пахуче миро * широко розійшлася слава * нашого просвітителя * великого Володимира. * Бо він, полюбивши Христа * знищив поганські ідоли * і побудував християнські храми. * За це прийняв він небесне царство * і вінець вічний.
Врочисто й радісно визнаймо святого просвітителя * нашого славного Володимира * Він бо прийшов з поганства до пізнання і любови Христа * що вибрав і полюбив його * і покликав до себе разом із славною Ольгою * Благаймо його , щоб він молився до Господа * за мир і спасіння душ наших.
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар, глас 4:
Уподобився ти купцеві, що шукає цінної перли,* славновладний Володимире,* що сидиш на високому престолі матері городів* – богобереженого Києва.* Досліджуючи і посилаючи до царського городу,* щоб пізнати православну віру,* знайшов ти неоціненний жемчуг – Христа,* що вибрав тебе, як другого Павла,* і отряс сліпоту у святій купелі, разом душевну і тілесну.* Тому празнуємо твоє успення ми, люди Твої.* Моли, щоб спаслися душі наші.
Слава: Кондак, глас 8:
Подібний великому апостолові Павлові,* у сивизні, всеславний Володимире,* як молодече мудрування,* Ти оставив все дбання про ідолів,* як муж дозрілий прикрасив ти себе багряницею хрещення.* I нині, в радості стоячи перед Спасом Христом,* моли, щоб спаслися душі наші.
I нині: Богородичний, глас 8:
Непереможній Владарці* на честь перемоги* ми, врятовані від лиха,* благодарні пісні виписуємо Тобі,* раби Твої, Богородице.* А Ти, що маєш силу нездоланну,* від усяких нас бід охорони,* щоб звати Тобі:* Радуйся, Невісто неневісная.
Молитва до святого Володимира
Святий князю Володимире, Тобі поручаємо всі потреби нашого народу і свої власні. Ти охрестив Україну в ім’я Пресвятої Тройці. Тож, святий наш покровителю, зглянься на наші мольби та моління всього нашого народу і, як колись живучи на землі, так і тепер, прославлений у небі, молися за нас.
Молися, найперше, щоб увесь наш нарід, яким Ти колись управляв, визнавав одну Христову віру, яку Ти прийняв і в якій Ти себе освятив. Молися, щоб заповідь любови Бога і ближніх завжди була вказівкою нашому народові у громадському житті.
Живе наш нарід серед важких дочасних випробувань, тож молимо Тебе, заступнику й покровителю української землі, вставляйся за нас до Бога і випроси нам благословення в дочасних потребах.
Святий Володимире, будь нам великим опікуном і заступником у небі, як був Ти печаливим князем нашим на землі. Амінь.
Фото –https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1230031394108721
о. Петро Фостик
