Коли ми запрошуємо гостей до себе на гостину з нагоди свята, дня народження, іменин чи інших важливих причин, то просимо рідних, близьких осіб, щоб з ними розділити свою радість даного свята, дарувати її іншим. Не просимо чужих, незнайомих осіб, перед котрими не можемо відкрити своє серце.
Притча про велику вечерю є важлива особливо у час різдвяного посту, яким готуємося до свята Різдва Христового, де згадуємо, як Божий Син став людиною, одним з нас, близьким для нас у своїй любові, щоб наблизити нас до себе, як про це написав апостол Павло до Ефесян:
„Отже, ви не чужинці більше і не приходні, але співгромадяни святих і домашні Божі, збудовані на підвалині апостолів і пророків” (Еф. 2, 19).
Притча про велику вечерю зроджує важливе запитання: Чи Бог, в якого віримо, справді є близький нам, а не чужий, далекий, якому можемо відкрити і довірити таємниці свого серця, бути певними, що Він нас зрозуміє, духовно підтримає, можемо повністю покластися на нього у своїх життєвих турботах?
Від образу Бога дуже залежить наше ставлення до Бога, сила зв’язку з Ним, а від сили цього зв’язку залежать плоди нашого духовного життя. Наступна життєва історія засвідчує цю правду, як Бог справді буває близький нам в наших потребах через наших ближніх.
Була темна ніч. Старий аптекар дрімає. Раптом задзвонив дзвінок. Відчинивши двері, він побачив маленьку дівчинку з пляшечкою в руках. „Що тобі потрібно?” – запитав напівсонний аптекар. „Моя мама помирає, я прийшла по ліки”, – промовила заплакана дівчинка, подаючи аптекарю пляшку і рецепт. Сонний аптекар приготував ліки і віддав дівчинці, а та, схопивши, побігла в нічній темноті. Аптекар, ставлячи на місце пляшечки, з яких брав речовини для ліків, зі страхом зауважив, що помилково влив у ліки отруту, та ще й таку сильну, що якщо прийме його хвора, відразу помре. Аптекар вискочив на вулицю, але дівчинки вже не було. Що робити? Де шукати її? Він клякнув на коліна і промовив: „Боже, врятуй! Не допусти, щоб померла нещасна жінка. Боже, Ти можеш! Боже, вислухай мене!” Так просив аптекар, тремтячи зі страху. Раніше він ніколи так щиро не молився, а інколи навіть був байдужий до релігії. А така щира молитва не буває без відповіді. Раптом він чує, що знову задзвонив дзвінок. Тремтячою рукою відчинив знову двері і побачив на порозі ту ж дівчинку. „О, Господи, – промовила крізь сльози вона, – я спіткнулася, і, впавши, розбила пляшечку з ліками. У мене немає більше грошей, моя мама, напевно, помре!” Аптекар схопив її у свої обійми, почав цілувати. Тепер вона для нього була дорожчою від доньки, дорожчою від ангела. Вона принесла йому відповідь на його молитву і, більше того, живу віру у Господа Бога.
Аптекар знову приготував ліки, тепер його очі вже не були сонні, діяв швидко, але обережно. Разом з ліками він дав дівчині і декілька срібних монет. Він ожив для Бога, маючи надію стати учасником великої вечері. Після цього він виховав цю бідну дівчинку, дав їй освіту і любив її, як свою рідну доньку.
Притча про велику вечерю нагадує, що ми є важливі для Бога, а Бог у своїй батьківській турботі хоче бути близьким для нас, бути джерелом радості і щастя. Чи станеться це, залежить від нас, від згоди нашої волі з Божою волею, щирості і відкритості душі перед Богом, Його ласкою, довір’я Його любові.
о. Михайло Чижович, редемпторист
ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО КОЛОСЯН 1,12-18.
Браття, дякуйте Отцеві, який зробив вас гідними мати участь у наслідді святих у світі, який вирвав вас із влади тьми й переніс у царство свого возлюбленого Сина, що в ньому маємо відкуплення, прощення гріхів.
Він – образ невидимого Бога, первородний усього сотворіння, бо в ньому все було сотворене, що на небі й що на землі, видиме й невидиме: чи то престоли, чи господства, чи начала, чи власті, все було ним і для нього сотворене. Він єсть раніш усього, і все існує в ньому. Він є також голова тіла, тобто Церкви. Він начало, первородний з мертвих, щоб у всьому мав першенство.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ЛУКИ 14, 16-24.
Сказав Господь притчу оцю: Один чоловік справив велику вечерю й запросив багатьох. Як настав час вечері, послав він слугу свого сказати запрошеним: – Ходіть, усе готове.
І зараз же всі вони стали відмовлятися.
Перший йому сказав: – Я купив поле й мушу піти на нього подивитись; вибач мені, прошу.
Другий сказав: – Я купив п’ять пар волів і йду їх пробувати; прошу, вибач мені.
А інший мовив: – Я одружився тому не можу прийти.
Вернувся слуга й розповів це панові своєму. Розгнівався тоді господар і каже до слуги свого: – Іди щоскоріш на майдани й вулиці міста і приведи сюди вбогих, калік, сліпих, кульгавих.
Озвався слуга: – Пане, сталось як ти велів, і ще є місця.
Сказав пан до слуги: – Піди на шляхи та огорожі й силуй їх увійти, щоб дім мій наповнився. Кажу бо вам: ніхто з тих запрошених не покуштує моєї вечері.
Бо багато покликаних, та мало вибраних.
Кл. 1, 12-18 «Дякуйте Отцеві, який зробив нас гідними мати участь у долі святих у світлі»
Глибоке усвідомлення того, що Бог дарував людині життя вічне, та дав можливість бути учасником Царства Небесного, спонукає апостола висловлювати ці думки. Бачимо, що апостол Павло глибоко це сам пережив і дав іншим себе за живий приклад вдячності Богові та самозречення на користь Божих справ на землі.
Чи ми теж так чинимо, чи ми дякуємо Богові за все те, до чого Він нас покликав, за те, що зробив нас громадянами свого Царства, своїми дітьми? Чи ми цінуємо, що маємо можливість називатися Його власністю? Чи ми, як Його правдиві слуги і воїни, ставимо інтереси Його Царства понад усе?
Спробуймо хоч раз у житті зупинитись і застановитись, подякувати за все, що нам дав наш Бог, і цим пробувати дальше продовжувати жити.
Лк. 14, 16-24. «Один чоловік справив велику вечерю й запросив багатьох».
Цей уривок показує нам, що Бог кличе всіх йти за Ним. Слово «багатьох» означає – всіх. Це справді так. Покажіть мені ту людину, якої Бог би не кликав, якої б не хотів бачити у своєму Царстві! Бог кожну людину створив для вічності з Ним. А хто є вибрані? Це ті, які самі себе вибрали, бо вирішили відповісти на цей Божий заклик.
Бачимо, як усі ці троє осіб в різний спосіб відмовляються або, радше, знаходять виправдання, чому вони не можуть прийти на цей бенкет, не можуть відповісти на запрошення.
Погляньмо на наше життя: з одного боку – ми усвідомлюємо, як би мали жити, як нам треба чинити в певних обставинах, бо знаємо Божі Заповіді. А з іншого – що в нас виходить натомість? Бачимо, як ми відповідаємо на той Божий поклик. Завжди знаходимо причини, чому так не живемо, чому так не чинимо.
Якщо хтось хоче виправдатися, то завжди шукає причини, а хто хоче відповісти на запрошення Бога, то завжди знайде можливість.
Владика Венедикт (Алексійчук)
Роздуми о. д-ра Мирослава Думича на 28-му неділю по Зісланні Святого Духа (Лк. 14, 16-24) – http://www.buchacheparchy.org.ua/katedra/3064-rozdumy-o-d-ra-myroslava-dumycha-na-28-mu-nedilju-po-zislanni-svjatogo-duha-lk-14-16-24.html
Тропар, глас 3:
Нехай веселяться небесні, нехай радуються земнії,* бо сотворив владу рукою своєю Господь,* подолав смертю смерть, первенцем мертвих став,* з безодні аду ізбавив нас і подав світові велику милість.
Слава: Кондак, глас 3:
Воскрес Ти днесь із гробу, Щедрий,* і нас возвів Ти із врат смертних,* днесь Адам ликує і радується Єва,* а разом пророки з патріархами неперестанно оспівують* божественну могутність влади Твоєї.
І нині: Богородичний, глас 3:
Діва днесь предстоїть у церкві* із ликами святих невидимо за нас молиться Богу.* Ангели з архиєреями поклоняються,* апостоли з пророками ликують,* бо ради нас молить Богородиця предвічного Бога.
о. Петро Фостик
